Завантажити

– звичайні українці, вдягнуті, як і уявляв собі Лесь, у одяг справжніх кочівників – шкіряні штани та куртка, але от на головах замість залізних шоломів чи хутрових малахаїв мали шахтарські каски.
За годину вони вже під’їжджали до ординського становища, що нічим не відрізнялося від тих стійбищ кочівників, про які Лесю доводилося читати в підручниках історії: легкі збірні гостроверхі будиночки, що нагадували стародавні юрти, жінки, які доїли кобил, дітлахи, що вправлялися у їзді та стрільбі з лука… Звичайні номади, лише іноді, як згадка про минуле, над одною чи другою юртою тріпотів прапорець “Чигиринська середня школа N…” або “Шахта імені…”. Але це були всього навсього лише прапорці - прапорці над стійбищем.
У стійбище вже почали привозити перших поранених з битви, початок якої спостерігали Лесь з Михасем. І, судячи з все більш гучного розпачливого жіночого лементу, дитячого плачу, прокльонів чоловіків, стало ясно, що фортуна цього дня була не на ординському боці.
Їх повезли в самий центр стійбища, до величезної юрти, що гордо вивищувалася над всіма іншими. “Якщо ця орда, як всяка нормальна орда має хана, - подумав Лесь. – То він має жити тут.” І він не помилився – це дійсно була ханська юрта. Перед нею їх скинули з коней, потім заставили стати на коліна перед входом до неї і опустити голову. Незабаром з’явився сам хан. Лесь з-під лоба зумів його роздивитися – це був огрядний чоловік середніх років з типовою зовнішністю степового українця: дещо скуластий, вузькуваті очі, обличчя лоснилося від жиру. В минулому він міг вповні зійти за голову якогось загубленого в херсонських степах колгоспу або директора донецької шахти. А тепер він був ханом…
- Розказуйте! – недбало махнув він рукою.
- Про що?.. – хотів був підняти голову Лесь, але з-заду хтось з кочівників заліпив йому такого болючого потиличника, що Лесь тільки роздратовано зашипів.
- Про те, що вам було доручено у нас вивідати, про те, скільки у вас війська, коротше – про все.
- Ми не шпигуни, - спробував заперечити хану Михась, за що також отримав потиличника.
- Питання про те, будете ви жити чи ні, не стоїть, - почав з явно учительською інтонацією в голосі посивілий ординець з відзнакою. В молодості він, мабуть, був учителем фізкультури. – Питання стоїть про те, якою смертю ви помрете – тяжкою, у муках, чи все ж більш легкою. І тут все залежить від вас – захочете ви з нами співпрацювати чи ні.
“Учителю не можна заперечувати”, - чомусь подумалось Лесю, а тому він почав:
- Саме для цього ми і вийшли на ваших людей. У нас до вас є одна пропозиція, яка – я впевнений у цьому – не може вас не зацікавити.
- Пропозиція? – перебив його хан. – Що ж ви нам хочете такого запропонувати?
Лесь, не підіймаючи голови, мовчки показав йому свої долоні. По рядам ординців, що зібралися навколо, пронісся здивований вигук. Хан декілька хвилин мовчки розглядав його долоні, потім звів свої очі-щілинки до опущеного Лесевого обличчя.
- І що далі? – запитав він.
- Далі? – Лесь сміливо підняв свою голову, але на цей раз ніхто не дав йому потиличника. – Далі вас очікуватиме фіаско. Там – він махнув рукою у сторону зелених полів – на вас чекають автоматники і сила силенна ополченців. І ви складете там свої голови, і свою славу, і жінки ваші та діти будуть помирати від голоду, тому що грошей ви так і не отримаєте.
- Відрубайте цьому чорнороту голову! - махнув рукою бувший вчитель фізкультури.
- Мовчати! – гаркнув хан. – Поки що я тут хан, і я тут наказую!
І повернувшись до Леся наказав:
- Далі!
Лесь скромно потупив очі:
- Гріх не скористатись з того, що вам йде прямо у руки.
- І що ж мені йде прямо у руки?
- Мої чисті руки.
- Поясни.
- Без допомоги інших кланів ви не переможете – це абсолютно ясно. Але як два клани зможуть домовитися між собою? Ніяк! От у цьому і полягає вся трагедія – всі відособлені одні від одного, і причина цього – у цих клятих позначках на руках. А тут зявляється людина , яка ні у чому не замішана, і доказ цього – її чисті руки. І закликає всіх об’єднатися на боротьбу проти ваших ворогів під вашою егідною. По-моєму, це повинно спрацювати, звичайно, якщо дати цій людині певні гарантії відносно її подальшого становища, зокрема, може, й пообіцяти їй в майбутньому президенство…
- Хане, я розрублю цього зухвальця надвоє! – несамовито закричав бувший учитель фізкультури, хапаючись за свою криву шаблю.
- …президент, що слухняно сплачує вашому клану гроші, що виконує всі забаганки вашої орди, в той час, коли ви в тіні, не під ударом – що може бути кращим, - рівним голосом провадив своє Лесь.
Хан мовчав, хан думав. Нарешті мовив:
- Підведіть їх з колін. Нам є про що поговорити. Але якщо ти мені хоч слово збрехав, я розірву тебе конями!

Наступного дня захисники центру могли спостерігати незвичайний порух у ординському становищі: згорталися юрти, жінки пакували речі, чоловіки сідлали коней. Незабаром невелика група вершників вилетіла з стійбища і попрямувала у сторону Центру. По білому

читати