Завантажити

покинутій, напівзруйнованій стодолі. І хоч в поруйнований дах будівлі зазирало зоряне небо, і було вже досить прохолодно – літо вже скоро мало закінчитися - потомлені впусту проведеним днем та голодом вони майже одразу поснули.
Коли Лесь прокинувся наступного ранку він відчув – у світі щось змінилося. І найперше це були людські голоси, багато людських голосів, стривожених, нервових, чулися навіть якісь покрики, уривчасті команди. Але звідки і для чого так багато людей на міській околиці? Лесь обережно визирнув з-за напівзруйнованої стіни стодоли. І від здивування мало не скрикнув. Від міста по дорозі, що бігла серед полів, тягнулася здавалось безкінечна людська змійка. При більш уважному розгляді Лесь побачив, що складалася вона у переважній більшості з озброєних людей, причому у похід виступили не тільки різноманітні підрозділи по нагляду за порядком, а навіть ополчення, що складалося з простих “мирних” чиновників. Явно мало відбутися щось масштабне і без сумніву криваве. “Невже знову розбірка між кланами?” – подумалось Лесеві. Він розтуркав ще сплячого Михася і послав його на розвідку. Михась скоро повернувся і переказав те, що почув. “Кажуть – орда на місто наступає. А що воно таке “орда”, я так і не второпав” – проказав він скоромовкою. “Орда – це цікаво”, - подумалось Лесеві. І він вирушив на розвідку сам.
- Куди йдете? – запитав Лесь у маленького зросту чиновничка-ополченця, що відокремився від колони і зупинився, віддихуючись, на узбіччі.
- Ех, клановщина ти аграрна! – чиновник видно прийняв його за темного селюка, з якогось глухого закуту. – Невже ти не знаєш, що мінімум раз на рік, а буває що трохи не кожного місяця до центру підступає орда вимагати заробітну плату.
- Заробітну плату?
- Ординці – це в основному нащадки тих шахтарів, вчителів, людей інших професій, яким ще більше сорока років тому перестали виплачувати зарплату. От вони і взяли собі за звичку робити марші до центру, аби вимагати свою зарплату. І час від часу вони таки діставали гроші за свою працю. Поступово це в них стало традицією – щоб дістати зароблені гроші, треба було вирушати до центру. І навіть коли в їхніх краях закрилася остання шахта і остання школа, вони продовжували мандрувати до центру за грошима. Навіть тоді, коли центр перенесли на нове місце, навіть тоді, коли транспортне сполучення майже зовсім припинилося. Поступово вони пересіли на коней, а їхні мандрівки стали займати майже весь їхній час. Так з стародавніх шахтарів, вчителів, металургів вони стали новітніми кочівниками.
Чиновник тяжко зітхнув.
- Іноді ми їм щось виплачували, але цього разу платити нічим – у самих немає. Тому от і йдемо – він кивнув на саморобного самостріла, що повісив, поки відпочивав, на суку дерева - з ними на прю. А пря повинна бути жорстокою, багато поляже…
По цих словах він ще раз тяжко зітхнув, потім повісив на плече свого допотопного самостріла, попрощався з Лесем і побіг доганяти свою колону.
- Ну що там таке? – підійшов до Леся Михась.
- Пішли за ними, має бути щось цікаве! – відповів Лесь.
І вони пішли позад колони чиновницького ополчення. Йти довелося не довго. По зелених полях назустріч їхній колоні рухалася якась чорна маса. По колоні пройшовся шелест: “Орда!”. “Шикуйсь!” – рознеслася команда. Колона якось доволі хаотично почала шикуватися. Спереду в захисних шоломах та з карабінами стали різні спецназівські та охоронні формування, на які так багато було це місто, а позад озброєне так сяк – хто самопалами, хто обрізаном, а хто і просто якоюсь острогою – чиновницьке ополчення. Лесю спало на думку, що після сьогоднішнього дня у місті буде багато вільних вакансій на різні адміністративні місця. Проте їм самим треба було вибрати якесь затишне місце аби пересидіти всю цю веремію. На щастя поряд знайшлася давно зруйнована – як і все в цьому краї – водонапірна башта, де вони і знайшли собі більш менш надійний прихисток.
Орда накочувалась валом, велетенським валом, що з диким гиком, криком і страшним гулом котився зеленим полем. “Боже, невже там і вчителі”, - подумав вражений Лесь. Він вже мав змогу роздивитися передні ряди, і побачив, що першими неслися тачанки – точно такі, які він бачив у дитинстві в кіно про громадянську війну. Тачанки пронеслися ще сотню метрів, потім враз синхронно розвернулися і вдарили по рядах захисників Центру вогнем з кулеметів. І почалося…
Лесь дивився на цю страшну бійню, що точилася внизу, і раптом йому прийшла в голову несподівана думка. Він розштурхав Михася, що зачаровано дивився на бойовище.
- Нам треба йти.
- Куди? Хіба ти не бачиш, що діється навколо?
- Саме тому нам і треба йти.
- Але куди?
- Я хочу попасти в табір орди.
Це було не складно зробити. Не встигли вони пройти від башти і декількох десятків метрів як натрапили на ординський роз’їзд. Ординці вирішили, що взяти “язиків” їм зовсім не завадить, тому не пройшло й хвилини, як Лесь з Михасем вже укотре зв’язані, невміло теліпались на їхніх конях. Тепер Лесь міг роздивитися ординців зблизька

читати