Завантажити

спитати.
- От завтра і почнемо питати.
- А ти думаєш нам ці, як їх – “політики” – захочуть допомогти тобі стати президентом?
- Я думаю, якщо деякі клани не зупинились навіть перед тим, аби витягнути мене для президенства з минулого, то потреба в отакій як я – відстороненій людині, дійсно існує. Основне – це не потрапити в руки того клану, який хотів зробити з мене бездушну маріонетку. Та й до Мар’яниного клану бажано не попадати – вб’ють.
Михась раптом якось зовсім безтурботно розсміявся:
- А що ти з нею зробиш, якщо раптом дійсно станеш президентом?
Лесь роздратовано похитав головою:
- Лягаємо спати, а то вже півночі базікаємо, а завтра в нас справ по саме горло – треба дізнатись де ж та столиця, та й їжею запастися. Все, на добраніч Михасю.
- На добраніч Лесю – майбутній президенте.

- Гей, чуєш дєду! – гукнув, виходячи з кущів, Михась до діда, що мирно собі чимчикував по дорозі. Той навіть не обернувся, лише надав ходи – наскільки це дозволяла йому старість. Лесь вже звик до цього – люди боялися одне одного, тому що той, кого ти зустрінеш, міг виявитися з іншого, ворожого твоєму клану, і тоді… Тому краще втікнути, поки не пізно! Це засіло в людях глибоко, так глибоко, що здається нічим і не витравити, але хіба є в людині щось, що не можна переінакшити? Може й є, але тільки не цей страх перед ближнім своїм. Тим часом Михась вже наздогнав діда і схопив його ззаду за брудну свиту. Тепер Лесь мав змогу спокійно роздивитися діда. Той був одягнутий в стару, діряву свиту, взутий в саморобні надзвичайно поношені постоли, з обличчям, на якому більше відбилась не старість, а якась усепроникна сірість. Коротше, перед ними був типовий представник цієї дивної епохи, цього дивного народу, до якого належав і Лесь, що за всіма характеристиками мав жити щасливим життям, але чомусь не зміг, чи не схотів…
- Ви не могли б нам підказати дорогу на столицю? – якомога чемніше аби заспокоїти украй переляканого діда спитав Лесь.
- Дорогу на столицю? Яку столицю – ту що зараз? А хіба зараз є столиця? – заговорив скороговіркою дід.
- Так, і зараз десь повинна бути столиця.
- Столиця – чого?
Лесь трохи здивовано глянув на діда - в його голосі йому вчулася іронія. І раптом до нього дійшов зміст дідових слів– а дійсно столиця чого? Ні держави, ні нації – одні клани.
- Столицю всіх кланів, – за нього відповів Михась.
- А, ну якщо так, то не знаю. Звідки дідові знати, де знаходиться столиця всіх кланів! Колись дід знав інші столиці, а тепер – що ж поробиш, коли дід такий старий.
- Скільки ж дідові років? – спитав його Лесь.
Дід не відповів, лише уважно глянув на нього.
- Ти мені когось нагадуєш, – сказав він.
Лесь уважно придивився до нього. Так, і він вбачав у цьому старому чоловікові щось давно знайоме.
- Твого батька, хлопче, випадково звали не Лесем? – раптом спитав його старий.
- Так, мого батька дійсно звали Лесем, – майже машинально збрехав – його ж напевно шукають! – Лесь. - На жаль він недавно помер.
- Отак і побачилися – покачав головою старий. – А я його в молодості добре знав – вчилися разом. Потім він поїхав десь за кордон, а я хотів щось змінити, тому і залишився тут…, вірніше там – старий якось непевно махнув рукою – а власне, я… - тут він якось винувато посміхнувся – точно і не знаю, де тепер Україна. Коротше, я щось хотів змінити, але нічого не вийшло. Сам не знаю чому. Не вийшло і все… Старий задумався. Потім, по задумі, сказав:
- Може, твій батько правильно зробив, що виїхав – він завжди був більшим реалістом. Є речі, які не можна змінити – хоч голову розбий.
- Не думаю, щоб він був більшим реалістом ніж ви, - промовив Лесь.
- Але ти вже інший, – промовив старий. – Звичайно, ти вже знаєш набагато більше, ніж твій батько – тепер всі без жодних ілюзій – вони залишилися в минулому.
- Без жодних ілюзій… - повторив за ним Лесь. – Так ви не знаєте дорогу на столицю?
- Я навіть не знаю столицею чого вона тепер має бути, – відповів дід.
- Ясно, - відповів Лесь.
Він зібрався був вже прощатися, поки цей старий не задав ще якихось питань – звичайно, за Лесем полювали і в щось вв’язувати старого йому не хотілося, аж раптом щось примусило його ще раз звернутися до старого:
- Зніміть свої постоли.
- Для чого?
- Я вас прошу, зніміть.
І сам сів на узбіччя, розшнуровувати свої досить непогані, видані йому в африканському таборі черевики. Знявши, протягнув їх старому - “Тримайте!”, а сам взувся в його ветхі постоли, що досить відчутно тиснули його ноги. Старий протестуюче замахав руками:
- Тобі ще йти і йти, а я вже своє відходив.
- Це вам привіт від батька. –відмахнувся Лесь. І коротко додав - Бувайте здорові!
Повернувся і пішов - старий ще довго дивився їм у слід. Коли відійшли на досить значну відстань, Лесь пояснив Михасеві:
- Це мій товариш по навчанню. Непоганий хлопець – звати Андрієм. Колись він був на півголови вищий за мене.

Лише за декілька днів розпитів вони таки більш-менш точно довідалися, де ж

читати