Завантажити

відповіді – звідки такі явно шпигунські таланти у простої лаборантки? Да, йому дійсно треба буде серйозно переговорити з Мар’яною, коли він її знайде.
- Гей, Лесю! – почувся з-за його спини Михасів голос. - Я дізнався куди вона подалася!
- Пішли за нею, – коротко мовив Лесь, підводячись з землі, і беручи клунки з харчами.
Вони швидко крокували стежкою, що вела до річки. Іван запевняв, що за півгодини вони знайдуть Маряну. Взагалі він виявився напрочуд потрібним та метикованим супутником. Тільки одне у ньому трохи дратувало Леся – як той дивився на його руки. Накінець він не витерпів його косих поглядів і, зупинившись, прямо його запитав, чи він хоче його про щось спитати. Трохи пом’явшись, той таки спитав, чи справді на Лесевих руках не має татуювання, чи це якась хитре штукарство.
- Так, я дійсно маю чисті від татуювання руки, – відповів ствердно Лесь. – Можеш їх для більшої впевненості помацати.
Знову пом’явшись, Михась наче якесь чудо обдивився їх зі всіх сторін.
- Коли у нас буде вільний час, я розповім тобі, чому я маю чисті руки, - сказав Лесь.
Наче вибачаючись за свою недавню недовіру, Михась досить велемовно пояснив, що взагалі вперше в житті бачить чисті долоні, йому навіть і в голову не спадало, що десь може бути здорова, повноцінна людина, яка може мати руки вільні від татуювання емблеми певного клану. Тільки в легендах розповідалося, що десь за рікою в лісах живуть дикі люди, яких прозивають “кинутими”, які дійсно не мають татуювань. Отож вперше в житті він бачить таке чудо. Тому він надіється, що Лесь зрозуміє його недовіру. Лесь майже ствердно похитав головою – здається, він дійсно починав розуміти цих людей, і те, чому йому відводилося місце президента. Але нічого пояснювати Михасю зараз не став – у них було обмаль часу, аби знайти Мар’яну, а вони і так забагато говорили. Треба було йти далі по Мар’яниному сліду.
За півгодини вони побачили річку, а трохи згодом – на широкій пісчаній косі – жіночу постать. Лесь аж шарпнувся – у ній він безпомилково пізнав Мар’яну. Коли підійшли ближче, Лесь побачив, що Мар’яна плакала. І Лесь про все забув, все простив - Мар’яна плакала. Він пішов до неї так, наче не бачив її тисячу років, наче вічність пробивався до неї – і ось накінець зустрів. Коли він сказав за її спиною “Мар’яно…” її підкинуло, наче в неї влучила та розривна куля, якими вона розчищала їм дорогу. Потім вона обернулася – і в її очах Лесь побачив свої очі, бо її очі виражали те саме, що і його – тисячу років вона чекала на нього, вже не думала колись побачити його живим, і от ще й зараз не вірить у це, видається він їй якимось дивним фантомом, чудом.
- Лесю… – промовила стиха і кинулась до нього, в його обійми, та раптом стала мов вкопана. Леся буквально відштовхнув металевий блиск, що раптово з’явився в її очах.
- Чому ти прийшов?
- Я ж тебе шукав.
- Хіба ти не зрозумів?!
- Зрозумів що?
- Те, що я не лаборантка, те, що я не рятувала тебе, а повинна була просто забрати з табору, те, що з хвилини на хвилину за мною прилетять.
- Хто прилетить?
- Вертоліт мого клану, клану, який не хотів, аби ти став президентом.
Наче на підтвердження її слів здаля почувся шум вертольотних гвинтів. У Леся опустилися руки – удар був нижче пояса.
- А як вони взнали, що ти тут? – “Боже, не те, зовсім не про те – подумалось йому – він спитався у неї”.
Мар’яна мовчки підняла з землі свою сумочку і витягнула звідти невеликий передавач.
- Більше запитань немає? – спитала вона якось аж занадто холодно.
“Спитай, спитай її” – билось у Лесевій голові. Але він продовжував просто стояти. На обрії вже ясно можна було побачити вертоліт, що летів у їхню сторону.
- Ну йди, чому ж ти стоїш? – чомусь стиха спитала Мар’яна.
- Чому ти застрелила льотчика, що хотів мене просто вбити – так вам було б найлегше.
- Лесю, тікай, зараз я вже їх не зможу зупинити, – замість відповіді мовила Мар’яна, і Лесь почув у її голосі нотки благання.
А й справді треба було тікати – вертоліт вже зависав над ними. Лесь глянув Мар’яні у вічі – і не побачив у них металевого блиску. Він побачив там те, що мабуть зараз випромінювали і його очі – радість зустрічі, сум розставання і ще дещо. Мар’яна відвернулася від нього і побігла у іншу сторону коси вимахуючи руками – хотіла відволікти увагу тих, хто був у машині від Лесевої постаті. Лесь почав відходити до лісу, та раптом якась сила заставила його ще раз повернутися у ту сторону, де бігла Мар’яна, де вже прямо над нею кружила гвинтокрила машина і прокричати своє останнє і основне запитання:
- Мар’яно, ти мене любиш?!
Її відповідь заглушив шум гвинтів.


Лесь сидів коло розведеного на березі річки багаття і спостерігав, як Михась пече на ньому тільки-що спійманих раків. Раки… Чим більше Лесь дивився на них, тим більше розумів цих безгучних створінь. Ще маючи якісь життєві сили, вони чимдуж клацали клешнями, вимахували антенами, намагалися кудись відлізти з загальної купи– коротше боролись проти

читати