Завантажити

Далі, все далі бігли вони спустілими нічними вулицями: ніхто, абсолютно ніхто не вийшов цієї зоряної ночі аби перекурити, подивитися на небо, просто порахувати зірки. Вже на бігу Лесь розібрав – вони бігли до аеродрому. І вони вже добігали, коли ззаду їх обпік крик:
- Стій!
Потім бахнув постріл. Вони побігли ще швидше. А ззаду, здавалося, вже все містечко злилося в одному крику:
- Стій!!!
А перед ними вже вимальовувалися з нічної пітьми літаки. Маряна завернула до одного.
- Сюди.
Ще пару кроків і вони вже були коло нього. Перед тим як заскочити до його кабіни, Лесь кинув погляд назад – ззаду розверталася класична погоня – з машинами, пострілами, викриками.
- Не піймаєте, чорти! – закричав всім їм і закрив двері кабіни.
Його обпік погляд пілота, що здивовано кинув:
- Мар’яно, для чого ти?..
Мар’яна зробила легкий порух в його сторону пістолетом:
- Роби свою справу…
Пілот слухняно відвернувся, літак покотився по злітному полю.
- Мар’яно, моя Мар’яно… – Лесь хотів поцілувати, обійняти Мар’яну, та раптовий поштовх не дав йому цього зробити – літак відірвався від землі, залишаючи на ній горланячу, стріляючу, розлючену до краю юрму. І полетів нічним небом, наче дивна африканська птаха, що сотні років ховалася десь в лісових нетрях подалі від людського ока, а тепер накінець вирвалася у чорне небо до ясних зірок.


Над землею почав займатися світанок. Перші промені сонця освітили темні води Атлантики, жовті піски африканських пустель, а також невеличкий реактивний літак, що наче завис над цим безмежжям. Але не могли ці промені висвітити те, що відбувалося всередині цього літака. А там була Пристрасть, така, яка може виникнути тільки від кохання, близькості смерті і могутнього вітру, що, налітаючи з безкраїх пустельних просторів, грався наче пір’їнкою літаком. Тоді Мар’яні та Лесю видавалося, що літак – це лише примара, а вони самі балансують між життям та смертю, і єдине, що допоможе їм якийсь час протриматися між небом та землею, буде їхнє кохання, їхня пристрасть. І вони вчепилися один за одного так, як чіпляються тільки ті, під ногами яких розверзлася прірва. І вже не звертали ніякої уваги на пілота, на те, що взагалі відбувалося в кабіні цього давно застарілого літака. Спасіння було в них – і вони хотіли врятуватися, і вони рятувалися у свій спосіб. Так було годину, дві, три, потім вони в знемозі заснули, продовжуючи навіть у вісні обіймати одне одного. А шалений вітер з вже знову диких африканських просторів все кидав і кидав їхній літак.
Лесь прокинувся від того, що хтось тихо розмовляв. Розмовляти могли в цьому літаку тільки Мар’яна і пілот, тому Лесь заспокоєно заплющив очі – ще хвилинку полежить, а потім встане. Раптом у кабіні літака розлігся Мар’янине довге “Ні!!!”, що наче пружиною підкинуло Леся, і досить вчасно, тому що вже прямо над ним стояв пілот з пістолетом у руці.
- Кинь пістолет, - зашипіла за його спиною Маряна.
Той повільно, наче в уповільненій зйомці, повернув до неї голову:
- Не можу, хіба ти не чула наказу.
- Я сказала – поклади пістолет.
- На жаль не можу.
І дуло пістолета повільно почало підійматися, аж поки не порівнялося з Лесевим переніссям. Лесь, заплющивши очі, подумав: “Боже, прийми мене”
- Ні!!!- закричала Маряна і щось ударило пілоту в спину, і він, високий, з якимось печальним поглядом завалився на Леся. Лесь відкинув його на бік – на спині у нього розпливалася така ж величезна, як і у чорнявого охоронця, червона пляма. “Знову розривна” – подумалось Лесеві. Він скочив на ноги, хотів щось запитати у Мар’яни, яка все ще сиділа в пілотському кріслі і стискала пістолет, що це все означає, але літак раптом сильно качнуло, і його просто кинуло на неї. Якось звівшись, відпльовуючись від крові, що текла з знову розбитої брови, він прокричав до Мар’яни:
- Ти вмієш керувати літаком?
Вона лише заперечно захитала головою.
- От …!!! – вилаявся Лесь.
Літак знову кидануло, він знову впав, але зміг якось доповзти до ілюмінатора. Слава богу, вони летіли не так високо над землею, і не так швидко. Десь мали бути парашути. Витираючи кров з обличчя, рачкуючи, він таки знайшов два парашути. Ну що ж , настав час пригадати, як він колись зробив пару стрибків з парашутами, якщо, звичайно, їх конструкція за ці роки не змінилися. Спочатку він дав парашут Мар’яні, потім вже взяв собі.
- Смикнеш за кільце. Зрозуміла - за кільце!
- Зроблю, Лесю. Сам не забудь.
- Ну давай на дорогу.
І вони поцілувалися, може востаннє, скоріше за все, що в останнє… Лесь розчинив двері літака, і кабіну заполонив дикий вітер:
- Ну, пішли!
І вони стрибнули, і повітряні потоки одразу рознесли їх, закрутили у небесному безмежжі…


Ще в літаку йому здавалося, що сонце вже давно запанувало на землі, але тут все виглядало інакше. На цій землі тільки починало світати. Ранкова зоря, вранішня прохолода та білий туман… Останній, здавалось, навічно опустився на землю, назавжди накрив її

читати