Завантажити

своїм білим саваном. І вже ніколи не зможе вибратися з нього заблукала людина, не побачить ясного неба, стежки під ногами. Довіку блукатиме у ньому і не знатиме, куди піти, де шукати те, що втратила.
Лесь вибрався на якийсь пагорб, довго дивився, кричав, але не почув, не побачив нічого. Що ж, він буде її шукати доти, доки не знайде. Доки не знайде! Він прийняв це рішення твердо і однозначно. І може саме тому, десь там на горі вирішили, що він вже пройшов належне випробування. Спускаючись з пагорба, готуючись до виснажливих пошуків, він раптом відчув, що ступає не по траві. Він подивився собі під ноги, і побачив, що стоїть на парашутній матерії. А за мент він вже знайшов непритомну, але живу Мар’яну. Спочатку він поцілував її, а потім обережно став приводити до тями. Перші слова, ще не зовсім очунявшої Мар’яни, були: “Лесю, ти живий?”


Місце, де вони приземлилися, явно не було Африкою. Скоріш, це був якийсь куточок колись густозаселеної, а тепер судячи з усього майже безлюдної Європи. Прекрасний куточок! Тепер Лесь бачив наскільки було високої про себе думки людство – будувало різні палаци, замки ще чортзна-що, і думало, що без нього у тому світі значно поменшає краси. Дарма так думало. Природа – це Лесь помітив ще в Африці – перепочивши від людської діяльності розквітала досі небаченими фарбами, красотами. І що з того, що тими красотами милувалися вже не люди, а ластівка в небі, мурашка на стеблі конюшини – для матінки-природи всі її створіння були рівними, всі мали право на свою частку краси.
Лесь все чомусь думав, що вони знаходяться десь на території колишньої Франції. Може так воно і було. Через декілька годин їм вдалося натрапити на розбиту колію, що вела невідомо куди. Вони викинули на пальцях, і пішли обійнявшись в ту сторону, яка випала. Погода була приємною, місцина радувала око. І основне, що їм вдалося хоч на перший час розв’язати проблему з харчуванням. Лесь назбирав яблук-дичок, а Мар’яна з одного пострілу підбила куріпку, яку Лесь досить вміло одразу й приготував на вогнищі.
Вони сиділи коло вже згасаючого багаття, коли накінець Лесь спитав Мар’яну про те, що його давно цікавило, а саме, де Мар’яна так прекрасно навчилася стріляти. У відповідь Мар’яна лише якось неохоче мотнула головою:
- Довго й нудно розказувати.
І Лесь з нею згодився, життя його вчило, що треба дорожити кожною хвилиною, тому що кожна хвилина може стати останньою. Тому Лесь цього дня більше нічого не питав у Мар’яни - для чого це, коли краще її просто поцілувати, власне, для цього і існує така чудова штука як життя, і, мабуть, саме тому Бог створив Марянині губи такими пухкими, і вже звісно саме для цього співає у небі жайворонок…
Своє першу ніч у цьому краї вони серед чистого поля. І хоч поряд не було океану, золотавого піску, це була їхня найкраща ніч разом. А вже вранці наступного дня вони помітили вдалині село.
- Да, тут безумовно живуть люди з аграрного клану, - мовила Мар’яна, дивлячись здаля на село.
- Ну то, пішли! – кинув Лесь, якому нетерпілося побачити ще якихось, крім містечкових, теперішніх своїх сучасників.
- Так, але не забувай тримати руки в кишенях, і якщо хтось бути питати – ти з наукового клану.
- Та що ви носитесь з тими кланами, як дурний з писаною торбою!
- Ти – з наукового клану, – спокійно повторила Мар’яна.
І вони рушили. Навколо села простилалася поросла бур’яном рівнина, і лише коли вони підійшли зовсім близько, то помітили, що на ній навіть пробували вирощувати якусь – з-за буряна не було видно - злакову культуру. Пробували… Не дивлячись на те, що скоро мав бути обід, на полі не було жодної живої душі. Саме село здалля видавалось сірим, нужденним, але одного погляду, кинутого на нього, було достатньо, аби майже безпомилково визнати його українським. Щось було таке у цій вибоїстій грунтовці, що проходила поміж хоча й сірих, але в дійсності повинних бути білими хатами, у рідких садках, що тулилися до них, навіть у худих свинях, що брьохалися у традиційній ковбані на дорозі. Звичайно, це була нужда – скільки Лесь набачився таких, ну, може, трохи кращих сіл у забитій українській глибинці. Але було ще щось.
Вони вже йшли по вулицях, а людей все не було видно.
- Повмирали вони тут всі, чи що? – спантеличено мовив Лесь.
Накінець десь з бокового провулку вони почули якесь сопіння, і обернувшись побачили малюка, що натужно тягнув в’язку хмизу.
- Гей, малий, а де всі? – крикнув йому Лесь. – І що тут у вас взагалі робиться?
- А єто в нас споймали чаклуна та й паліть будуть, – відповів діловий малий вже звичним Лесю “язичієм”.
- Добрий день, інквізиція, – мовив до Мар’яни Лесь і знову звернувся до малого:
- Проведи нас, хлопчику, подивитися.
Побачивши насторожений погляд малого, Лесь заспокоїв його:
- Ми з наукового клану, дуже цікавимося всякими такими явищами.
- То-то я смотрю, шо ви какось не по нашому розмовляєте, – розуміюче мовив малий, і махнув рукою:
- Йдіть за мною, - сопучи, потягнув в’язку

читати