Завантажити

чи осічки, чекаючи своєї смерті. Але пострілу все не було. Замість того десь там у глибині юрми зароджувалися наче видих, наче заклинання слова:
- Чисті руки, чисті руки…
Лесь поволі опустив руки – люди дивилися на нього, а точніше на його руки, так, якби на його місці враз постав би якийсь привид. Звичайно, Лесь підозрював, що відсутність на його руках татуювання емблеми належністю до певного клану могла б викликати у його теперішніх сучасників деяке здивування, але щоб аж таке… Ні, цього він навіть не міг уявити! “Ну що ж, - подумав Лесь, - цим треба скористатися”. Лесь випрямився, надав своєму вигляду якоїсь солідності, і голосно, з видом повної впевненості у всьому сказаному, почав говорити:
- Так, мої руки чисті, і я прийшов сюди аби своїми чистими руками звільнити цього хлопця, – він показав на прив’язаного до стовпа.
- Але ж він чаклун! – подав голос черевань, що знову виліз на поміст. – Через таких, як він, пішов добробут з наших хат. Та й ще треба розібратися, шо ти сам такоє! Чому це у тебя чисті руки?
Вираз його обличчя з розгубленого знову став погрозливим. Обличчя багатьох інших набрали замисленого виду. А на Леся раптом найшла затятість – так його роздрочив цей кровожерливий черевань! Особливо тим, що єдиний поміж усіх цих злиденних людей мав черево, і саме він найбільше кричав про злидні.
- Та не слухайте цього товстуна! – закричав Лесь. – Якби ви поменше слухали таких от язиків, то може і добробуту у ваших хатах було б трошки побільше! Це вам каже людина, що має чисті руки! Ви хочете спалити цього чоловіка, бо він зібрав більше ніж ви картоплі. А чому ж ви не бачите, що у цього – він тикнув пальцем у сторону череваня – більше за вас всіх пузо…
- Люди! – перебив його черевань. - Та він же теж чаклун! Тому і на руках у нього не має ніякого знаку! Бийте його!!! (сам боявся до Леся і підступитися).
Лесь помітив – дядько з розбитим обличчям знову почав підіймати свого поржавілого карабіна.
- Чекайте!!! – розлігся над юрмиськом дужий голос.
Всі завмерли. Наперед виступив літній, сивий чоловік. Лесь одразу зрозумів - його тут поважають, до його голосу прислухаються.
- Послухай, юначе, - мовив до Леся цей чоловік. – Ми не знаємо, хто ти такий і чому ти тут з’явився. Ми знаємо лише одне напевно – у тебе Чисті руки, а це знак. Він має щось значити – я все ж таки думаю, що зміни на краще, тому що змін на гірше у нас і до тебе вистачало. Ми відпустимо тебе. Так?! – він повернувся до юрми, та схвально загуділа. – І ти підеш звідси – ми дамо тобі на дорогу трохи харчів.
- Без нього я не піду, - мовив Лесь, вказуючи на прив’язаного до стовпа.
Чоловік на хвилину задумався, а потім махнув рукою:
- Забирай, може воно й на краще.
І знову, обернувшись до громади, голосно запитав:
- Прибулець хоче забрати з собою чаклуна Михася. Віддамо його?!
Подобріла юрба схвально загуділа.
Коли вони вже виходили з села, Лесь обернувся. Люди стояли і дивилися їм услід. Чому? Хотіли подивитись куди вони підуть, що будуть робити? А може відповідь крилася у останніх словах, які сказав йому на прощання той сивий чоловік: “Твій прихід означає одне: так як було – більше не буде”, і у тих вогниках надії, які загорілися у його очах при цьому. “Так як було – більше не буде…” Може, якраз про це думали ті, що дивилися їм услід.
- Тебе, як я здогадуюся, звати Михасем? – звернувся Лесь до врятованого ним хлопця.
- Точно. А тібя? – в свою чергу запитав той.
- Лесь, мене звати Лесем.
Так і познайомилися. Михасю на вигляд було стільки ж років скільки і Лесеві, був і однакового з ним росту, але був більш цибатіший, до того ж, на відміну від чорнявого Леся, мав чуба кольору соломи. Був одягнутий як і всі селяни у якісь сірі штани та сорочку.
- Слухай, Михасю. Я тобі допоміг, тепер і ти мені трошки допоможи.
- Лади. А шо нада?
- Поки я тебе звільняв, примудрився загубити дівчину, щезла і все. Допожи мені її знайти – далеко відійти вона ще не змогла, а свої околиці, я думаю, ти знаєш.
- Ага, – хлопець усміхнувся якоюсь майже дитинною усмішкою. – Тут ти звернувся якраз до того, кого треба. Краще за мене ніхто околиць не знає, і по сліду мало хто зможе йти так як я. Це в мене навіть ще краще виходить, чим вирощувати картоплю.
І, трохи подумавши, додав:
- Ти от що – сядь і почекай. А я мотнуся навколо села – прикину, куди вона могла піти.
І він скинув свій мішок з взятими з дому харчами, може як запоруку того, що вернеться, до Лесевих ніг.
- Добре, я буду чекати, – погодився Лесь і присів на землю.
Йому якраз треба було подумати над дивною поведінкою Мар’яни. А вона дійсно була дивною – кинути його у саму відповідальну хвилину і втекти. Звичайно, це можна було пояснити звичайною жіночою лякливістю. Але… На його очах вона знесла голови щонайменше двом чоловікам, показала вражаючу сміливість, не кажучи вже про явно помітну непогану підготовку до екстремальних ситуацій. І це ставило перед Лесем ще одне запитання, на яке він поки-що не мав

читати