Завантажити

іншими оточуючими Леся людьми, і тому зрадів, почувши цю новину. Він все ніяк не міг змиритися з тим, чому таку людина тримають закритою наче в тюрмі в одному з містечкових будиночків, не дозволяючи навіть відвідувати. Під вечір того дня Лесь за вже заведеною традицією вирушив на океанське узбережжя на побачення з Мар’яною. І саме на узбережжі він зустрів кубанця. Той сидів на піску і кидав у воду камінці. Поряд з ним лежав мішок. Лесь згадав – тікаючи, кубанець прихопив з собою якісь продукти.
- Далеко зібралися, пане козаче? – спитав його зі спини Лесь.
Кубанець не підскочив з несподіванки, а просто кивнув головою, наче так і мало бути, наче саме на нього він чекав на цьому пустельному узбережжі.
- Я радий, що останнього, кого я побачу перед своєю мандрівкою, буде чоловік з чистими руками, - мовив він усміхаючись так само, як і сорок років тому.
- А куди ти йдеш? – спитав Лесь.
- На батьківщину – куди ще може повертатися людина.
- Маєш на увазі Кубань?
- Ні, Україну. Я не був в ній з того часу, як зруйнували Січ.
- Давно ж це було.
- Якби давно не було, а ніколи не пізно повернутися.
- Занадто далеко – пустелі, дикі звірі…
- Якось дійду, – вперто мовив козак.
Лесь присів поряд з кубанцем.
- Як ти думаєш, Іване, яка вона зараз?
- А така як завжди – тернисте будяччя коло битих шляхів, курява, може спека, може холод…
- Така як завжди… – і собі погодився Лесь.
- Ну давай перед дорогою ,- мовив кубанець, виймаючи вже знайому Лесю пляшку і чарки.
- Давай.
Коли вже випили, кубанець звернувся до Леся:
- Хочу тебе, земляче, попросити. Маєш ти чисті руки, будь-що збережи і надалі їх такими, не дай на них нічого проставити!
- Ти маєш на увазі татуювання?
- Я маю на увазі чистоту твоїх рук.
- Добре, трохи дивне бажання, але я постараюся виконати його, кубанцю.
- Постарайся, Лесю.
Посиділи ще трохи мовчки.
- Ну час мені, а то і ніч вже скоро закінчиться, а по спеці важко йти.
Вони потиснули один одному руки.
- Ще побачимося, Лесю.
- Ще побачимося, кубанцю.
За хвилину кубанець вже пропав у тропічній темряві.
- Бережи тебе Бог, – ледь чутно прошепотів Лесь.

Того разу він так і не побачився з Мар’яною. Лише під кінець наступного дня, коли він знову стояв на їхньому місці зустрічей, вона підкралася до нього і затулила йому очі руками. Він схопив її за одну руку (здається, праву), хотів поцілувати, та погляд раптом наштовхнувся на татуювання на долоні.
- Що воно має означати, Мар’яно?
- Ти ж знаєш, Лесю – я належу до певного клану.
- Належиш?
Металевий блиск її очей обпік його.
- Або може те, що клан належить мені.
- А без слова “належить” якось можна?
- Такого просто ніколи не було, Лесю.
- Буде.
І він взяв і поцілував її руку, а потім поцілував її губи, а потім… А потім вона поцілувала його…

А життя навколо них не стояло на місці. І зі сторони Леся, чужинця з іншого часу, було страшною помилкою легковажити оточуючим його середовищем. Тим більше, що воно не збиралося легковажити ним. Якось, йдучи вже під ранок з нічного побачення з Мар’яною, він помітив, що у будинку, де жив той таємничий кремезань, який був присутній при Лесевій з’яві у цьому світі, і про професію якого Лесь так і не зміг нічого конкретного дізнатися, горіло світло. Двері були відчинені, на східцях палили, розмовляючи, двоє чоловіків. В одному Лесь пізнав господаря дому, в іншому – недавно прибулого в містечко чоловіка. Лесь вже хотів непомітно під прикриттям темряви прокрастися до своєї домівки, якби один з нічних співрозмовників не згадав його ім’я. Заінтригований Лесь вирішив підслухати – і не пожалкував.
- Кажуть – це здається говорив кремезань – що і об’єктиви замість очей можна вставити.
- Так, полковнику, але це вже буде занадто. Нам би хоч, аби контрольне обладнання функціонувало – цього було б досить. Можливе просте відторгнення електроніки клітинами мозку, що звичайно ж призведе до смерті об’єкта.
- А обладнання до цього на людях випробовувалося?
- Так, ми вживили його декільком відступникам від нашого клану.
- І які показники?
- П’ятдесят на п’ятдесят – половина вижила, половина померла.
- Да, ризик досить великий. Я би на місці керівництва ще раз добре подумав, чи так вже потрібно йому вживляти це обладнання.
- Ну треба ж мати якісь гарантії. Від людини, поставленої на таке місце, можна чекати чого завгодно.
- Але я не думаю, що людина з іншого часу (“Боже, мова йде таки про мене!” – з жахом подумав Лесь) зможе так швидко звикнути до наших умовах.
- Не забувайте, що їхній час був досить подібний до нашого.
- Добре, я не буду з вами сперечатися, професоре, все рівно це воля нашого керівництва, і я не маю права її обговорювати. Але чи не помітять того, що “товар” трошки “підмочений” інші клани?
- За це можете бути спокійні, полковнику. Навіть рідна мати не помітить у своєму… - як його, між іншим, звати?
- Лесь, - підказав полковник.
- Так, навіть Лесева мати не помітила

читати