Завантажити

і жінка за ним услід пішла. Залишився я один. Та слава Богу мало часу залишалося для смутку – життя на новому місці було дуже неспокійним. Саме місце дійсно було непоганим, якби не ті кляті бусурмани – не хотіли нікого визнавати і землю свою нікому не хотіли віддавати. От за цю землю ми з ними і зчепилися. Та ще й як зчепилися! Багато крові пролилось, та тіснили ми їх таки, бо сказано – діло наше правим було. І от залишався в тих бусурман всього один аул – останній їх прихисток. Вибралися ми у похід і до нього. Коли підходили до нього, зав’язався жорстокий бій, та все рівно – знай наших – перемагали ми їх. Хоча скільки ж ми там голів своїх поклали – хто полічить! Та мені тоді здавалось, що ці жертви не марні, що за праве діло ми голови клали – аби замість їх клятих плоскодахих аулів звелися наші села з білявими хатками та вишневими садками. Аби постала тут нова країна з тихими водами та ясними зорями. Зупинились ми лише тоді, коли вже нікого й рубати було. Навколо все палало і нічого не було чути крім гуркотняви всепоглинаючого полум’я. Аж раптом до нас долинув плач дитини. Кинулись шукати і в одній з палаючих хиж знайшли ми дитину, майже немовля. Ми вже не могли вбивати, час смерті закінчився. І це відчували всі. Може тому кум мій мені і сказав: “Візьми його собі, моя жінка тобі його вигодувати допоможе, буде тобі на старість заміна”. Подивився я на нього і чимось він мені мого синка покійного нагадав. І взяв я його таки до себе. Ріс він слухняним та здоровим. Кума його нагодує, в гойдалку покладе, тут я йому щось про нашу козацьку славу почну розповідати, пісню нашу мелодійну заспіваю. А він малий ще був, говорити ще не вмів, все по дитячому лопотів. Ну я думаю, хай собі поки лопоче, все рівно ж колись говорити навчиться. Аж ось мій кум мені одного разу і каже: “А ти знаєш, здається мені, що твій синок по-бусурменському лопоче”. Не повірив я йому, та все ж почав і собі до його лопотіння прислухатися. І точно, став і я у його мові вчувати то покрики дикі воїв бусурменських, то плач їхніх жінок затятих. Але ж звідки хлопчик міг навчитися бусурменської мови: з аулу його забрали геть малого – де йому було щось пам’ятати. Що ж до племені його, то ми його як бур’ян все під корінь витнули – нікого не залишилося. Отже, і мови тої вже не було, як і всього його народу. А він по бусурменськи лопотів! Серце просто кров’ю обливалося: дуже до мого сина був подібний, прив’язався я до нього, а виростав бусурманином. Чортівня якась та й годі! Одного разу прокинувся я вночі і бачу: над ліжком мого сина схилилися якась постать у білому та щось йому по бусурменськи наспівує. Я за шаблю та до неї, а вона просто у вікно вилетіла – привид та й годі.
- Може це була душа матері-бусурманки вашого приймака, - висловив свій здогад зачарований цією розповіддю Лесь.
- Слухай далі. Вже наступної ночі я звичайно не спав, все вичікував, коли ж та мара знову з’явиться, та побачив її знову лише на третю ніч. Прилинула вона через відчинене вікно, так само схилилася над моїм Іванком та давай йому знову щось по-бусурменськи наспівувати. Я мав змогу її більш краще роздивитися, і щось у ній мені видалося знайомим. На цей раз я зробив розумніше – нечутно зайшов зі сторони вікна аби не дати їй змоги втекти і лише тоді голосно сказав: “Облиш бусурманка (бо я теж думав що це привид знищеної нами бусурманки) цього хлопчика, бо він мій син!” І вона повернулася до мене, і я побачив обличчя тої, котра научала хлопчика бусурменської мови. І скрикнув я, тому що переді мною була… моя померла дружина! Стояв і нічого не розумів, і не знав що сказати. Зате вона мені сказала. Послухай що. “Іване, Іване, - проказала вона мені журно. – Що накоїв ти! Прийшов на чужу землю, де ніколи й корінця не мав, винищив під корінь чужий рід, а хто за все це відповідати буде – ти не думав? Чому ти не зупинився, коли ще в дорозі син помер, коли я вже на цій землі пішла? Невже тобі то не прикмети були? Невже ти не здогадувався? Ні, мабуть, таки не здогадувався… Хотіла я тебе затулити від Божого гніву, загладити якось твою провину, і тому коли ти взяв на виховання єдиного вцілілого з цього народу хлопчика, почала по ночам приходити до нього і вчити його рідної мови, аби потім на Страшному суді, коли станеш ти перед Божі очі, не було на тобі вини, що ти винищив цілий народ. Та не вийшло. Будеш ти тепер як Вічний Жид блукати по всіх усюдах, поки останній земляк твій не повернеться на ясні зорі, на тихі води. Така воля Божа! Прощай мій Вічний Іване, прощай мій любий…” Так сказала моя жінка, і з того часу я блукаю по всіх усюдах, виводячи земляків своїх з країв дальніх на рідні тихі води, на ясні зорі, і буде це доти, доки останнього не виведу.
Кубанець трохи помовчав, потім, наче щось згадав, підхопився і кинув Лесю:
- Вставай! Нам вже час вирушати.
- Куди?
- Побачиш.
І вони пішли. Вони вилізли з окопу і попрямували прямо через мінне поле, але міни чомусь не вибухали під їхніми ногами. Може, це невидима жінка кубанця обгортала їх своїми руками і не давала

читати