Завантажити

білий чоловік відстрілюється від них. А через якусь хвилю – патронів вже майже немає, допомоги не буде – тут не залишиться жодного білошкірого. А як все непогано починалося! Рік тому у своєму невеличкому провінційному містечку, куди Лесь повернувся після навчання зі столичного університету, він надибав на оголошення, що зацікавило його. Фірма набирала людей для роботи охоронцями до якоїсь південноафриканської алмазної компанії. Обіцяли хороші гроші, не дуже тяжку працю, проїзд за рахунок наймача. Лесь, що не бачив жодної перспективи для себе у містечку, відразу відчув, що це оголошення для нього. Через декілька місяців він вже ступив на африканський континент. Але зовсім не в тому місці де думав – до Південної Африки з цього місця була така ж відстань, як з його містечка до Парижа. Обдуривши, його просто продали як гарматне м’ясо до невеличкої африканської країни на березі Гвінейської затоки, де точилася жорстока бійня. Він попав на війну…
Його думки перервали гортанні викрики з-за бруствера. Майже механічно Лесь заклав у підствольний гранатомет останню гранату і вистрілив. Пролунав вибух, а за ним запала тиша. “Ну от і виграв у смерті ще декілька хвилин”, - подумалось Лесеві. А що далі, коли закінчиться останній патрон, а з ним і ліміт відведеного йому часу? Цікаво, що вони зроблять з ним - відріжуть йому голову? А може перед тим ще помучають? Ну що ж, це їхня країна, їхня земля і врешті навіть їхня війна, а він тут, хоча й не по своїй волі, просто у якості гарматного м’яса. Все це, звичайно ж, правильно, але це його життя, і він буде боротися за нього, боротися до кінця! Лесь стиснув автомата і прислухався – навколо продовжувала стояти тиша, і щось у цій тиші було не так. Була вона якоюсь неприродною, не від світу цього. “Може я не помітив, як мене вже вбито?” – майнула у Лесевій голові дика думка. Наче у відповідь на його німе запитання з-за брустверу почулися чиїсь чіткі кроки. “Чоботи з підківками”, - констатував здивований Лесь, лаштуючись розстріляти останню обойму. Він обережно вистромив з окопу голову, аби побачити те чудо з підкованими чобітьми і… заціпенів. Володар чобіт підходив вже до самого окопу, а Лесь все не стріляв – побілівшими пальцями стискав автомат, і не міг відірвати свого погляду від прибульця. Перед ним стояв білий чоловік з вислими вусами, одягнутий у якусь подобу черкески, з смушевою шапкою на голові – козак та й годі!
- Гей, земляче, припалити кубанцю є чим? – чистою українською мовив той, дістаючи з-за пазухи люльку та кисет.
Вражений Лесь, продовжуючи невідривно дивитися на людину, якої по всім законам природи взагалі не повинно було тут бути, мовчки подав йому запальничку.
- А-а-а, - протягнув прибулець, - вже знаю, як тим кресалом користуватися.
І зручно вмостившись на бруствері, він повагом розкурював люльку. Розкуривши, підморгнув Лесеві.
- Рушимо у дорогу через півгодини. А зараз..., – він знову поліз за пазуху, але на цей раз дістав якусь зеленаву древнього вигляду пляшку та пару чарок.
Лесь наче у вісні застеріг:
- Та навкруг же вороги.
На що кубанець заперечно похитав головою.
- Вилізь зі своєї ями та подивися.
Лесь обережно – аби кулею не підчепили – роззирнувся довкола і ахнув: тепер його окоп розташовувався зовсім в іншому місці – вже за мінним полем, метрів за триста від того місця, де він був справді викопаний і де вже порядкували чорношкірі партизани. По їхніх рухах навіть з цієї віддалі можна було визначити, що вони вкрай здивованні – білий щезнув прямо з їхніх рук.
- Помахай їм рукою – вони тебе не побачать, – підказав кубанець.
Лесь так і зробив, і вони справді його не побачили.
- Принаймні для цих ворогів ти вже недосяжний, – констатував козак.
- Я що вже… на тому світі? – ледь чутно запитав Лесь.
- На тому, на цьому – сам не знаю. За півгодини вони (це “вони” він вимовив з крайнім почуттям презирства) тобі все пояснять. А поки давай вип’ємо і я постараюся тобі розказати одну справді важливу річ.
І вони випили рідини з пляшки, що виявилася напрочуд смачною запіканкою. Потім кубанець вже випив сам. І тільки потому почав говорити – з натугою, наче кожне сказане слово приносило йому нестерпні муки.
- Після того як зруйнували Січ, ми подалися на нові землі. Розсудили так – на старій Січі били бусурман, будемо їх бити і на новій. Все б добре, та тільки мав я на зимівнику жінку з малою дитиною. От моя жінка руками і ногами – не поїду, та й годі. Казала, нехай син наш виросте на Вкраїні – у краї з тихими водами та ясними зорями. Це ж батьківщина наша – говорила. Ясне діло – жінка! Я її переконую, як нам на новому місці добре буде, тільки відвоюємо у бусурман землю, та й заживемо ще краще ніж тут! А вона все своє – на чужому добра нам не бачити, кісткою воно нам в горлі стане. Вперлася і нікуди. Та я таки настояв на своєму. Не переконав, так заставив – поїхали таки. Та не в добру годину вибралися ми в дорогу – тяжко захворів і помер під час подорожі мій синок. А на новому місці – пройшло всього пару місяців –

читати