Завантажити

треба було більше дороги промощувати, як для одного судна.
Від сонячної літньої спеки видобувалися задушні смороди з гниючого в мочарі комишу, що не можна було дихати і люде душились та кашляли. Вночі не було краще. До цього з'являлись цілі хмари кровожадних і влізливих комарів, що обкушували людей до крові. На землю насідала густа мряка, що на кілька кроків не було нічого видно.
Сагайдачний побоювався дуже про своїх людей. Коли б прийшлося довше так жити, то, певно, прокинеться від цього якась недуга, яка їх здесяткує. З цього важкого становища треба було чимшвидше видістатися.
Він підганяв людей до поспіху:
- Поспішайте, товариші, бо се багно нас усіх заморить.
Незважаючи на свій високий уряд, він знімав жупан, роздягався до сорочки, облитий гарячим потом, працював заодно з козаками. Козакам не вільно було сідати або лягати на землю, не вільно було пити зеленої води з багниська. Під ніч розкладали огонь з комишу, з чого виходив великий дим, що відганяв комарів. Козаки сідали відпочивати на човни.
Та мимо цих осторожностей, козаки стали западати на пропасницю, яка їх дуже мучила. Коли кого присіла, він лежав цілими днями в байдаку у великій гарячці.
Ніхто не ремствував проти старшини, бо всі вірили, що один Сагайдачний зможе їх вивести з того нещастя. Працювали всі невпинно, бо отаман працював з ними і не щадив себе.
Сагайдачний силою своєї твердої волі не піддавався недузі, хоч не раз було таке, що аж умлівав з утоми. При помочі свого секстанта витичив собі дорогу на Самару, і туди невпинно прямував. Ця мандрівка так усім надоїла, що інколи приходило їм на думку викинути всю здобичу з суден або й судна покинути і втікати. Та ніхто не посмів такого слова сказати. Коли Сагайдачний цього не каже, так, очевидно, що того робити не треба.
По довшім часі такого страждання видістались з багнистого місця на узгір'я, поросле лісом. Всім аж полегшало на душі. Тут було цілком краще. Повітря було чисте і здорове, натрапили на гарну річку, що плила до Міуса, з чистою водою, якої козакам вже недоставало. Вода, яку позабирали у Кафі на човни в бочках, від гаряча була тепла і вже стала теж псуватися.
У Сагайдачного була ще одна жура. Він поспішав добратись до Січі. Хто зна, яка доля стрінула ту частину війська, що пішла через Крим. Кожна днина була йому дорога. Та, поминувши це, треба було на тім місці відпочити. Багато було недужих, яких пропасниця з ніг збивала. Сагайдачний мав з собою цілий шпиталь знеможених недугою, обезсилених товаришів, яким нічим було помагати.
У тім місці багато було усякого звіра. Дотепер жили самою рибою та сухарями. Тепер можна було добути свіжого м'яса. В лісі були цілі пасіки диких бджіл у дуплах дерев, а меду стільки, що плинув дірами, мов потічки із джерела, і застигав на вітрі. Сюди сходились різні звірі та лизали солодку патоку. Сагайдачний казав недужим їсти багато меду. В лісі було багато ягід.
Сагайдачний підтримував того бадьорого духу, який запанував тепер між козацтвом, своїм дотепом та жартами. Знову забриніла бандура, залунала весела пісня.
Тепер не можна було у Сагайдачнім впізнати того суворого ватажка, що не знав жартів. Хоч страшний біль голови морочив йому світ, він не давався. Зараз послав досвідчених козаків розглянути, кудою найближче до Самари добратись, та вибрати пригоже місце, щоб попускати на воду судна.
Вони повернули третього дня з доброю вістю, що Самара вже недалеко, і добрий берег знайшовся. Сагайдачний скликав козаків і заговорив:
- Знайте, товариші, що ми при божій помочі перебули більшу небезпеку, як велика баталія з турками. У сій проклятій стороні ми могли усі загинути від гнилої пропасниці. Сієї дороги ні я і ніхто з вас не знав, та що я вас туди повів, то не винуйте мене за се, бо як самі здорові знаєте, іншої дороги нам не було. Ми ще не знаємо, як поталанило тим нашим товаришам, що вертаються сушею. І хоч я, як дуже радий і вдячний небесному богу і святій Покрові, що ми два дні від Самари і невдовзі побачимо Дніпро-Словутицю, то моя душа страждав неспокоєм, - що з нашими сталося. Нам, товариші, треба поспішати додому. Тому берімось зараз до роботи. Спасибі вам, панове товариство, що мене слухалися, і я гадаю, що й далі так буде.
- Слава Сагайдачному! - гукали козаки. - Веди нас куди знаєш. З тобою ми у саме пекло підемо, бо ти поведеш нас до побіди...
Узялись жваво до праці. Судна пішли в рух.
І справді, третього дня добрались до Самари і поспускали судна на воду. Вдарили веслами, і судна помчали стрілою униз Самари.
А коли заплили в Дніпро, кожний вмочав пальці у дніпрову воду і хрестився, наче на йорданському водосвятті.
 
Х
 
На Січі ніхто не знав, як повівся похід. Коли вже міркували, що пора було вернутися, огорнула усіх нетерплячка. Стали непокоїтися. І було чого, бо у похід пішов сам цвіт запорозького низового лицарства. Пропаде воно враз з Сагайдачним, тоді надовго Січ не піднесеться з свого упадку. Дехто поплив далі Дніпром назустріч, та вертався ні

читати