Завантажити

словом, мішаючи дві мови разом.
Він належав до такого товариства, розуміється, купецького, котре торгує тим, за що гостро карають. Та йому це байдуже, бо кожний заробіток добрий, що приносить золото, а чим робота небезпечніша, тим вона і більш золота приносить.
- Вибери собі, Марку, певних людей...
- Я вже маю таких п'ятдесят горлорізів, що самого чорта не злякаються.
- Між ними і я буду, - каже Іскра, - я сей замок трохи знаю...
- Ходи, брате, - каже Жмайло, - твоя досвідна голова стане мені за сотню. Ти й порядкуй, а я буду охоче під твоєю рукою.
- А я тут буду пильнувати, - каже Сагайдачний. - Дайте мені знак із замку, коли закидати драбини на мур.
Пішли.
Вірменин прип'ятий був на мотузі, за який держався козак з готовим до стрілу пістолем. На світі стало темніти.
Вірменин вів козаків далеко від замку, колуючи. За той час гримала раз по раз гармата у замкові ворота.
Він завів їх у якусь бічну вуличку. Відтак вийшли на невелику площу, минули її знову і зайшли в якусь ще вужчу, поки не стали перед муром високої будівлі. То був колишній італійський монастир, котрий тепер опустів. Пішли трохи далі попід мур, аж натрапили на невеликі двері. Вірменин добув ключа і відчинив їх. Ключ обертався тихо і не скрипів. Зараз увійшли всі на просторе подвір'я. Тут було темно, та вірменин йшов так певно, начеб у своїй хаті. Звідсіля зайшли до костьолу, цілком зруйнованого. Не було тут ні вікон, ні дверей. Вірменин ішов далі напомацки, а козаки за ним, держачись у пітьмі один одного. Близько престола вірменин відсунув від стіни якусь стару ікону, мальовану на дошці. За нею було в мурі заглиблення. Він став шукати руками по мурі, аж вдарив в однім місці кулаком. При краю заглиблення мур подався. Тоді вірменин натиснув його плечима і зараз відчинилися невеликі дверцята на пролаз двох людей. То були двері дерев'яні, а лиш зверху виправлені вапном, і подобали на мур. Тепер вірменин викресав огню і засвітив свічку.
- Се наша скритка, - каже, усміхаючись, до Іскри. - Ходімо далі.
Пішов східцями униз, а козаки ступали осторожно за ним. Тут було сиро і зимно, наче в могилі... Тепер приказав засвітити смолоскип.
Східцями зайшли у просторий глибокий льох. По однім боці лежали на землі людські кістяки, загорнені в останки одежі. Вони при світлі смолоскипа дивились безочними ямами і шкірили зуби, аж лячно було глянути на них. Ті прогнилі мертвецькі голови начеб усміхалися на привітання нових гостей. Козаки хрестились і відвертали очі. Один вірменин не бентежився тим і йшов наперед, держачи в руці свічку. Козаки мимоволі зауважили, що не всі кістяки лежали на своєму первісному місці. Тут вже опісля хтось порядкував і поскидав їх на одну купу, щоб не заважали.
Звідсіля зайшли до другого, ще більшого льоху, який простягався, либонь, під цілим костьолом. Він був переділений від попереднього великою аркадою. Тут був поміст, виложений камінними плитами. Ступання козацьких чобіт відбивалося о мури склепіння якимось тупим дзвінким відгомоном, начеб хто у розколений дзвін дзвонив, аж в ухах лящало.
- Прикажи твоїм людям, - каже вірменин, - щоб ступали тихше.
Тепер зауважив Іскра, що вірменин ступає тихо, мов кіт.
В обох цих переділах льоху стояли всілякі скрині; це, мабуть, було те добро, про яке вірменин говорив.
Зайшли опісля у бічний захід на довгий низький коридор, в якому були глибокі отвори, чорні і страшні, мов очі мерця. Йшли тудою досить довго.
Наприкінці показались оп'ять дерев'яні східці, вже добре спорохнявілі. Вони ломились під ногами і западались. Тут були нагорі грубі, заіржавілим залізом ковані двері. Вірменин звернувся до Іскри:
- Ті двері треба виважити, бо вони замкнені.
Тут було дуже гниле і душне повітря. Дехто став кашляти, кілька людей приступило з залізними дрючками, підважили двері і виважили їх з спорохнявілих одвірків.
Вірменин згасив свою свічку, і те саме зробили з смолоскипами. За тими дверима були ще другі, слабші. Ті вирвано вже легко. Тепер повіяло свіжим повітрям знадвору. Струя його аж пройняла усіх.
- Ви вже на замковім подвір'ї, - шептав вірменин Іскрі. - Я своє вже зробив, тепер вже самі промишляйте. Та добре держіться, бо яничари посічуть вас на січку.
Іскра казав відвести вірменина далі, під костьол, і там його стерегти. Сам вийшов перший на подвір'я замку. Тут була сутінь і ніхто його не бачив. За ним пішли другі і стали під муром.
Тепер Іскра став роздивлятись по замковім подвір'ї. В замку світилося. Так само на вершку замкової вежі горіла бочка з смолою. Зроблено це з привички, бо ж у замку знали, хто під цю пору господарить у пристані. Від цього світла, котре розходилося горою, не було великого пожитку в самім замку.
По мурах замку ходили одинцем яничари, яких змітала тут і там з укриття козацька куля.
Посередині замкового подвір'я стояло яничарське поготівля. Вони розмовляли між собою, та Іскра не міг нічого зрозуміти і даремне підслуховував.
Іскра не знав, що йому робити. Узяв замало

читати