Завантажити

мазати собі лице попелом та вугіллям, розмочивши його слиною...
Хрущ свиснув. За хвилю посхапувалися коні і прибігли до своїх панів.
- От козацькі коні розумні, далебі, цілувати їх за те, - говорив поволі Хрущ, - розумний козацький кінь - то краще дурного товариша.
Коні прибігли до козаків і стали їх обнюхувати.
- А тепер, голуб'ята, на коні та в дорогу, - каже Бульба.
- Ой ні, братчики, - говорив Хрущ, - так воно буде не добре. Ми ще поспіємо, та ось шкода нам тільки печеного м'яса оставляти вовкам на снідання. Хай же татарським падлом вдоволяються, а за м'ясо хай вибачать. От, братчики, беріть по кускові в кишеню, а по дорозі схрупається. Спасибі добрягам татарам, що под-бали... Воно - конятина чи баранина - все одно, аби голоду не було.
Козаки посідали на коней і поїхали далі на північ. Вони роздивлялись на всі боки і оскількимога обминали купи татар. Та не все повелось їхати поміж дощ. Поза собою побачили вони, як татари запалили степ, і як огонь гнав по степу на південь.
- Гаряче буде нашим, - говорили козаки, - нам треба поспішати щосили.
- Та все ж так, щоб коней не заморили... Хитрі татари, не підпалювали довго степу, аж добрий для них вітер трапився.
Їдучи так, наскочили на велику чету татар. Бульба виїхав до них перший.
- Хто у вас ватажок? - питає татарин. Зараз виїхав один з гурту.
- По приказу його світлості хана, усе військо має поспішати до нього. Ми тепер запалили степ, а коли шайтани не згоріли би від вогню, так буде загальний наступ на козацький табір. Його світлість забожився, що ні одна нога не вийде з Криму. - Бульба говорив з таким завзяттям, з такою лютістю на козаків, так відгрожувався, що ніхто був би не догадався у ньому запорожця.
- Остання їм година виб'є, - говорив другий козак, - тому його світлість стягає усіх до себе, щоб кожний правовірний наситив і заспокоїв свою помсту...
- Ну, прощайте, мені треба їхати далі.
Не ждучи, що татари на це скажуть, козаки почвалували щосили далі, аж втратили цілком татарську чету з очей.
Попри зруйнований Перекоп перекрались ніччю. За Перекопом почували себе безпечнішими; тут стрічали хіба татарських конюхів, котрих можна було легше перехитрити.
Вони прямували ік Дніпрові.
- От, братики, - говорив Бульба. - Ми буцімто перебились щасливо через татарську хмару, та нам ще далеко у Січ, а поки звідтіля наспіє поміч, то наш табір таки не устоїться, і поміч прийде вже по всьому.
- Ти недобре говориш, товаришу, - каже Хрущ. - Як вже господь дав нам через се осяче гніздо перебратися, то і далі нам пособить, і все буде гаразд. На те, щоб нашим помогти, то й сили великої не треба. Вистане десять сотень, щоб татарина по спині вдарити, а тоді і для табору дорогу промоститься. Нам не треба
було так для нашого колодязя на місці сидіти, а треба було йти табором далі...
- Якби між нами був Сагайдачний, ми би вже над Дніпром були, - говорив другий.
- Не говори так і не зобижай нашої старшини, старий Чепіль - добрий ватажок, а Жмайло - гарна душа, нічого казати.
Аж під ніч припинився наступ на табір. Татари відступили, але недалеко і скрилися за купами трупів своїх товаришів і коней. Козаки стріляли на них з гармат залізними кулями, розбивали купи.
Половина козацького війська спочивала поза возами та по землянках, перев'язуючи собі рани, бо під час бою не було на те часу. Другі пильнували возів, бо татари і вночі не давали спокою і підлазили під сам табір та стріляли з луків. Повторювалася стрілянина з рушниць, а інколи треба було шаблею відбиватися, бо татари змагалися через вози перелазити.
Жмайло, пов'язавши свої рани, приліг під возом та на хвилю задрімав. Старий Чепіль вже ледве ноги волочив.
Як лиш на світ стало заноситися, татари розпочали наступати наново. Ніччю прийшли нові сили. Хан зганяв усю силу до наступу. Він знав, що козаки помучені, знеможені боєм і, певно, не устоять.
Жмайло вже був на ногах, хоч почував велику утому. Йому здавалося, що кості геть розходилися і розлітаються. У нього в голові гуділо, мов по сильнім перепою, кров била молотом у висках, в ухах шуміло і дзвонило. Він не міг собі з'ясувати, чи це такий кошмарний сон, чи це справді так.
- Я вже незадовго не буду міг рушитись, - говорив Жмайло до сотника Стецини, - та коли б так сталося, щоб татари сюди добрались і приходила нам послідня година, так зжалійтеся, товариші, і убийте мене, бо я не хочу живим у татарські лабети попасти.
- Я кажу, що не пропадемо, - говорив сотник. - Татари незадовго виснажаться і уступлять. Це їх остання спроба.
- Бог би з тебе говорив, а знаєш, брате, що у нас вже пороху небагато, вистане, може, на тиждень, а коли би так мало бути, як вчора, то на три дні. Ми за той час так знеможемось, що ніхто шаблі в руці не вдержить...
В тій хвилі настав при одній стіні табору великий крик. Жмайло забув за свою утому і побіг туди. Тут наступала більша сила татар і вже на вози повилазили.
Тоді Жмайло вискочив і собі на віз, перескакував з

читати