Завантажити

щось задумують, а нам так довго ждати не можна, бо голод за плечима. Коли б так можна на Січ вістку послати...
На таке каже Струк:
- Сього не треба. Як на Січі вже є Сагайдачний, то він, певно, поспішить нас визволити, коли ж його там нема, то нема там з ким на виручку йти. Тепер робота коло хліба, і всі порозходилися. А заки вони зберуться, то ми пропадемо...
- Краще би розвідати, куди татари поділись, - каже Жмайло. - Я поїду сам на роз'їзд.
- Ти не поїдеш, бо тебе тут треба, ти ж - обозний. Роз'їзди пошлемо на всі боки, а вже досвідних людей ми знайдемо...
Старшина стала подавати різних запорожців, які своєю проворністю відзначались.
- Поїде Степан Бульба, Тарас Печінка, Максим Грух, Конопель. Господи, у нас не було би людей!
Названих зараз прикликали, а Чепіль каже їм:
- Беріть, голуб'ята, по десятку козаків, виберіть найкращі коні і гайда на роз'їзди... Розвідайте, куди татари ділись? У бій не вдавайтесь, а, помітивши, де татарва, завертайте швидко у табір. Може, справді покажеться таке, що зможемо рушити далі і перебитись табором.
- Воно би можна і зараз так зробити, якби ми могли з собою і наш славний колодязь забрати, - каже Бульба. - Ну, їдемо, братчики...
Зараз розійшлись вибирати собі людей і коней.
Роз'їзди виїхали з табору і незадовго пропали в степу.
Надвечір всі вернулися, крім Степана Бульби; він поїхав прямо на північ.
- Ті, певно, пропали, - каже Чепіль. - Там, певно, була найбільша сила. - Ну нічого... треба у той бік послати за слідом другий роз'їзд... той мусить бути обережніший...
Як лиш на світ заноситись стало, виїхав на північ другий роз'їзд. Другі роз'їзди, які повернулися вчора, ніде татар не стрінули. Нинішній роз'їзд недалеко заїхав, як помітив від півночі великі клуби диму, начеб чорна велика хмара припала до землі і сунулась з півночі на південь. З півночі підганяв її сильний вітер.
- Степ запалили, втікаймо! - крикнули в один голос всі козаки і завернули коні.
Вони поприлягали головами до шиї коней і підганяли їх. Коні зрозуміли теж небезпеку і гнали так, що під животами майже землі не доторкали.
В таборі помітили їх теж і зараз зауважили пожежу в степу, яка йшла з півночі.
Жмайло став на возі з сіном і кричав:
- Хто живий, виступайте окопувати табір, та лиш так, щоб траву перекопати. Порозносити судна з водою попід вози, щоб можна погасити пожар.
Довкруги табору зароїлося від людей. Кожний поспішав, хапаючи що в руки попало: шаблю, келеп, заступ... Робота йшла дуже запопадливо.
Жмайло приказав перенести порох усередину табору і прикрити переверненими суднами, а на це накласти одежу і зливати водою. Всі жінки в таборі тягли воду з колодязя і помагали козакам.
Хмара диму щораз наближалася. Коні і скот стали непокоїтися. Воли ревли, коні квичали та обступили колодязь, понизивши голови.
В таборі настала велика жара, а відтак дим заліг увесь табір і виїдав людям очі. Та робота не вгавала, хоч люде душились від диму. Вітер перекидав полум'я на передні вози. Огонь тушили водою.
На щастя, подув сильніший вітер і погнав огнем далі. Над табором наче огняна буря перелетіла. Ціла околиця горіла. Жара була страшна, хоч диму вже не було. Згодом, завдяки тому вітрові, став воздух холодніти. Усі свобідніше відітхнули. В таборі не було ніякої шкоди.
Та ось за цим вітром надпливли з півночі справдешні хмари на небі. Почулись сильні громи, які не вгавали. Блискавка одна за другою шниряла по темно-синіх хмарах. Затим пішла сильна злива. Дощ падав, начеб небесні застави повідсувались.
Злива тривала коротко, начеб на те тільки послав її бог, щоб потушити огонь по степу. Згодом хмари полетіли геть на полудне і показалось чисте, голубе небо. Воздух прочистився і просвіжився. Усі віддихали повною груддю.
- Господь на нас милосердний, - говорили козаки поміж собою.
- А Бульба таки пропав з своєю четою. Коли не поліг, то згине між татарами у великих муках. Вони помстять на ньому все...
- Пропав або й ні, - каже полковник Глух. - Він хитрий, як лисиця, і татарську мову знає, а певно, що дібрав собі таких самих товаришів, як і сам... Я надіюсь, що він перекрався і дасть знати на Запорожжя...
- Бог би з тебе говорив, - каже Чепіль, - та воно нелегке діло через татарські лави на цій вузенькій шийці Перекопській...
- Боже йому помагай! - говорив Жмайло. - А ми порадьмося, що нам далі робити?
- Поки що лишаємось на місці, - каже Чепіль, - бо кращого не знайдемо. Маємо тут воду, вогнем нам більше нічого не зроблять.
- Підождім тут ще тиждень. За той час, коли б Бульба жив, добрався би певно до наших.
- То закороткий час. Пождімо дві неділі - треба деякі вози понаправляти, бо поки стоять на місці, то стоять, а рушити з місця, то певно порозлітаються. Колеса порозсихались, нічим мазати... Відтак рушаймо далі табором поволі, але певно. Коли б прийшлось знову стати, викопаємо другий колодязь і якось не пропадемо, а ближче станемо своїх.
А тим часом хан, бачачи, що

читати