Завантажити

степовим пожаром табору не знищить, запорядив великий наступ з усіх боків.
Татари мов з землі повиростали. Вони летіли на конях з великим розгоном і криком прямо на табір, аж жахом проймало. З табору стрінули їх гарматою і рушницями. Настала оглушаюча пальба, аж увесь табір оповився густою хмарою диму.
Татари падали цілими валками. За цим валком з трупів ховалися татари, що позлазили з коней, перелазили вал і перлись далі. Звідсіля випускали цілі хмари стріл і посувались щораз ближче. Від безнастанних стрілів рушниці так порозпікались, що годі було порохом налаштувати...
Татари, мов скажені, перлись далі. Жмайло заздалегідь приказав покопати ями, прикрив їх суднами і тут скривали жінок, дітей та ранених, щоб їх захистити перед татарськими стрілами. Напираючих татар не можна було ні рушничним, ні гарматним огнем здержати. Добрались аж до возів і стали туди дертися. Козаки відбивались шаблями, списами, а то і дрючками. Старий Чепіль страшно ізнемігся і гадав, що йому вже прийшла остання година.
Уся козацька старшина боролась поруч з козаками. Жмайло роздягся до сорочки. Осмалений димом, без шапки, з шаблею наголо, бігав з одного боку в другий, перескакував з одного воза на другий, мов олень, і стинав татарські голови, мов маківки. Страшно було на нього глянути. Очі набігли кров'ю, губи спечені, аж чорні, голос охрип. Дві стріли його досягли, з нього текла кров, яка на ньому засихала, та він на це не зважав. Де був найбільший напір, там він зараз і з'являвся.
- Ось так їх, братики, ось так собачих синів, ми їх проженемо. Ось незадовго наспіють наші на виручку. Сагайдачний вже у Перекопі. Не давайтесь, вже недовго нашого горя, - говорив так навгад, щоб піддержати дух у війську, хоч сам не вірив у те, що говорив.
Жінки і діти, що у ямах поховались, підняли страшний лемент. Кожне прочувало, що коли татари прорвуться у табір, то усім прийде кінець...
Степан Бульба, старий досвідний запорожець, вибрав собі таких самих завзятців, як і сам, і поїхав на розвіди на північ від табору, прямо на Перекоп.
- А що, братики, голуб'ята, а коли б ми так поза Перекоп перебралися, та й до своїх махнули?
- А чому? Можна попробувати. Козак не без долі.
- Та коли ми всі на се згодні, так не їхать нам на конях, а йти пішки, чорт його батька знає, чи де у траві зачаєних татар не стрінемо.
- Не то пішки, а нам і перевдягтись за татар треба. Кожний з нас, як ми тут усі є, знаємо сю песячу мову...
- От і добре, голуб'ята, - каже Бульба, - тепер діло у сьому, щоб татарської одежі добути...
- А коли у нас буде татарська одежа, то чого нам коней кидати? - каже нестарий ще запорожець Онисько Хрущ. - От, братики, ви добре дивіться, може, де любчиків-татар помітимо, а тоді ми й подумаємо.
Онисько Хрущ - то була собі знатна особа між тим товариством. Говорив дуже поволі, начеб слово пережовував, поки його з губи випускав. Низького росту, не дуже подобав на силача, та він справді був дуже кріпкий. Говорив м'яким голосом, наче жінка, ніколи не хвилювався і не злякався хоч би самого чорта, а різнути йому ножакою ворога по шиї - то начеб хліба вкусити. До того він був перший повзун на Запорожжі і знав порушатися по-гадючому цілі гони без утоми.
- Ось бачите, братики, я вже щось бачу. Он там, у степу, легенький димок серед степу показується. Ви тут лягайте у траві з кіньми, а я з кількома товаришами підкрадусь роздивитися...
Козацькі коні були до того навчені, що на команду лягали на землю і лежали, доки було їх панам завгодно. Сталося по думці Хруща. Коні полягали в траві, а всі пішли за Хрущем, ховаючись. Хрущ випереджав усіх.
Наближались тихцем до того місця, звідки виходив дим. Згодом побачили сторчачу серед трави татарську кінчасту шапку. На знак Хруща козаки припали до землі, а він, узявши довгого ножа в зуби, поповз далі. Незадовго повернув до своїх.
- Ось як воно, братчики. Десяток татар, я пощитав добре, сидять при вогнику і печуть м'ясо, либонь, конятину. Один стоїть та, либонь, пильнує, а так собі, бо вони тут безпечні. Ми підповземо, та хоч нас йно шестеро, то подоліємо, і буде одежа.
- Яка у них зброя? - спитав Бульба.
- На ратищах печуть конятину, а попри те ніж, та й годі. Ну, братчики, не час роздобарювати, ходімо...
Всі поповзли вперед з ножами в зубах. Шаблі та пістолі позакидали за спину, щоб не заважали.
Татари справді нічого не прочували. Вони сиділи кругом огня і заїдали печене м'ясо.
Тоді Хрущ схопивсь перший і, мов кіт на мишу, кинувся з ножем на першого найближчого татарина. Татари оторопіли, та заки стали до оборони, вже Бульба з товаришами усіх порізали.
Всі знали що робити, поприсідали до землі і стали стягати з побитих одежу та перетягати на себе.
- От зле, братики, - каже Хрущ, - далебі, що зле. Ми поспішились. Одного татарина треба було оставити в живих, та гарненько розпитати, що нам треба знати... Далебі шкода...
- Не журися, - каже Бульба, - ми ще десь "язика" добудемо.
Тепер Хрущ і другі козаки стали

читати