Завантажити

з табору перелетить, щоб братів про наше горе звістити.
- А я кажу, що вода буде... Я зараз, як ми окопаємось, викопаю колодязь, і добудемо води. Неможливо, щоб води тут не можна добути. У нас і дерева доволі з наших човнів... Не турбуйсь, отамане.
- Тут хочеш копати колодязь?
- Ні, не тут, а трохи далі. Тут недобре місце до оборони. Ми рушимо замкненим табором ще трохи наперед... Я гарматою промощу собі дорогу.
І зараз положення табору змінилось. Передові і задні вози пооберталися. Передні попихали люде руками. Звідсіля стали стріляти з гармат у збиту татарську юрбу. Табір йшов черепашиним кроком, але таки посунувся о кілька гонів наперед серед безнастанної пальби з гармат на усі боки. Татари стали щораз більше присікатися з таким страшним галайканням, що аж морозило.
Табір став у такому місці, яке Жмайло уважав за відповідне. Зараз пообертали вози боком, і як лише настала ніч, взялись до заступів і стали з усіх боків окопуватися. А посередині табору стали могильники під оком Жмайла копати колодязь. Робота йшла день і ніч. Жмайло казав розібрати похідні судна, до переправи через ріку призначені, і тими дошками підпирали стіни колодязя.
Чепіль тією роботою дуже цікавився. Заходив часто сюди і питав, чи вже вода показалася?
- Ще нема, та ми її добудемо, хоч би прийшлось докопатися аж до сарахманів...
- А що це таке - сарахмани?
- У нас, в Галичині, вірять люде, що десь під нами якісь сарахмани живуть, народ дуже вбогий. У нас люде у великодньому тижні лушпини з яєць на воду кидають - це, мовляв, для бідних сарахманів, у котрих тільки і свят буде, що ті лушпини пооблизують.
- Тобі жарти в голові, а мені турбота світ морочить...
- Я не жартую, коли про колодязь говорю. Він буде, ще і журавля поставимо, та ще і корит на воду наробимо...
Татари лише раз пробували узяти табір приступом, та їх так привітали, що лише багато людей втратили. Тепер розпочалася облога.
Татари були певні, що візьмуть табір безводдям, коли не голодом, і тому ждали тієї хвилі терпеливо, аж козаки самі здадуться або усі вигинуть. Вони не наближалися до табору на віддаль гарматного стрілу. Лише вночі страшно галайкали, і тривожили людей, та не давали спокою.
Третього дня могильники, що копали колодязь, крикнули вгору:
- Вода!
Цілий табір від цього одного чарівного слова начеб ожив. Слово переходило від одного до другого, поки не облетіло цілого табору. Всі дуже раділи і хрестилися. Копальники якраз натрапили на джерело. Вода підходила щораз вище. З долу кричали, щоб їх швидше тягли вгору, бо вода доходила їм до грудей і грозила їм затопом. Вода була така студена, що аж у костях ломило.
Зараз опісля стали спускати униз відра і тягти воду, котру вливали в наладжені корита. Вода зразу була каламутна, та ніхто на це не зважав, бо умирав від спраги. Коні, почувши воду, стали іржати і рватися з припонів до колодязя. Жмайло приказав вливати воду в судна, щоб більше було до води приступу. Народ перся до води, що аж сторожу треба було поставити для вдержання порядку. Це протяглось до заходу сонця. Вода прибувала в колодязі чимраз вище, добра, студена, чиста.
Зараз поставили на двох стовпах дерев'яний вал, на якому причеплено довгий мотуз з відром. Козаки напереміну тягли воду і вливали до корит та човнів. Люде начеб віджили, усі повеселішали, начеб на світ народились.
Чепіль говорив до Жмайла:
- Ти наш Мойсей, що дав нам воду в пустині. Пропали б ми, мов руді миші в степу. Тепер можна вже підождати на місці, поки підмога не прийде. Татари йно ждуть того, коли ми здамось, і тому нас поки що не чіпають... Хай ждуть, ми підождемо теж.
- І ми довго ждати не можемо, бо харчів не стане. Треба усю поживу перечислити та видавати на кожного по паю. Іззовні ми нічого не добудемо: ні вола, ні осла.
- Нам треба забезпечитись на яких два місяці.
- Краще буде, як поміркуємо на три, - каже Жмайло. - Особливо з сухарями, кашею та борошном треба щадити, щоб не прийшлось саму конятину їсти. Ти, батьку, прикажи кухарям почислити все, а я вже порахую як слід...
Усі благословили Жмайла і почували себе бадьорими. Навіть скот повеселішав і взявся за суху пашу.
В таборі залунала весела пісня, забриніла бандура...
Татари не могли того зрозуміти, що сталося. Підкрадались вночі під табір і замість одчаю почули веселість. Як донесли про те ханові, він каже:
- Тим шайтанам сам чорт помагає. Мусимо їх брати силою, а то далі ми всі з голоду і спраги поздихаємо...
Справді, татарське військо голодувало, а воду для людей і коней привозили у шкуряних баклагах.
Зараз другого дня пішли татари до наступу. Вони під'їхали з одного боку з великим криком і пустили на табір велику силу стріл, які навіть не долітали. Козаки стріляли з гармат і рушниць, косили татарські ряди, мов траву. Татари подались назад і вже того дня не наступали.
На другий день знову ніхто не показувався. Татари кудись пропали.
- То якісь татарські хитрощі, - говорив Чепіль до старшини. - Вони

читати