Завантажити

з чим.
Аж ось від Черкас підплив козацький флот, який давав про себе знати гарматними стрілами.
- А се ж що? - питали на Січі. - Хіба ж Дніпро другим кінцем повернувся, а Крим перескочив до Києва?
Уся Січ вийшла на вали, не вірили тому, що власними очима бачили.
Напереді плив Сагайдачний.
На валах Січі гримнули гармати на повітання.
- Чи се ти, чи твій дух? - говорив з валу кошовий до Сагайдачного. - Хіба що ви вмісто у Крим поплили на прощу в Київ.
- Далекою дорогою треба нам було об'їздити... А Чепіль вже вернувся з військом?
- Не було нікого...
- Або пропало військо, або десь по дорозі загрязло і від татар відбивається, - говорив Сагайдачний, а на серці у нього аж похололо.
Сагайдачний вийшов на берег і розповів кошовому, що сталося.
- Гарно воно пішло, - каже кошовий, - та погано скінчитися може. Вони вже повинні тут бути, бо їм ближча була дорога, як тобі. Коли б, не дай боже, військо пропало, то товариство нам сього не вибачить. Ти се знаєш...
- Скільки може бути на Січі війська, готового до походу?
- Не більш двох тисяч... Прочі порозходились коло хліба робити.
- Гаразд! Я завтра йду з ними, дещо між моїми знайду охочих та й здорових - багато нездужає від пропасниці - і поспішаю на виручку. Кожна втрачена година дорога... Лише треба мені байдаків добрих, бо мої трохи понівечились...
- Добре, я ще нині запоряджу, що треба, а ти відпочинь...
- Або виручу тамтих, або сам поляжу головою. Я сього певний, що старий Чепіль не дав себе в торбу взяти. Там є більше, як дві тисячі неабиякого війська. Певно, десь у Криму окопались, а татари їх обложили. Та для них страшнішим ворогом буде голод і спрага.
Тепер стали виносити з суден добичу, яка мала бути пайована, як усе військо вернеться.
Сагайдачний приказав брати на судна якнайбільше харчів. На другий день вранці пішло шістсот кінноти правим берегом Дніпра, а піхота з гарматами, харчами і таборовими возами поплила долі водою...
 
ХІ
 
Полковник Чепіль, розставшись з Сагайдачним, рушив зараз тією самою дорогою, якою йшли сюди.
Перейшли гори, минули спалений Єскі-Крим і подались в середину ворожого краю. Йшли великою пустинею. Татарські улуси позникали. Татари забрали свої отари та табуни і пішли у глибину Криму. До того ще спалили степ. Аж страшно було в таку дорогу пускатися. Нічого не було видно, хіба почорнілу землю, на яку падав пекельний жар літнього сонця.
У козаків було харчів доволі. Коней і волів кормили сухою пашею, а воду для себе і для скота везли в бочках, які наповняли в тих річках, котрі по дорозі надибували.
І коні, і люде страшно мучились. Гаряче сонце ссало із них останню капельку. Коні дуже помарніли та ледве волоклись, понизивши голови.
Дотепер не стрічали ніде ворога. Аж коли перейшли на другий берег ріки, стали показуватись на обрії татарські стежі, які, очевидно, зорили за козацьким рухом. Вони начеб із землі виростали і пропадали в степу. Згодом стали чіпати козаків, і треба було відганяти рушничним огнем. Ті напасті ставали щораз частіше. Чепіль приказав, щоб стежі ніколи задалеко у степ не запускались і не ганялись за втікачами.
Від пійманих татар довідались, що хан з великим військом заступить козакам дорогу перед Перекопом і похвалявся, що ні одна козацька нога з Криму не вийде.
Старшина, довідавшись про таке, затривожилась. Вони не так боялися татарського війська, як голоду і безводдя, коли б прийшлось довше в Криму задержатись. Народу в таборі було дуже багато, до того ще жінки і діти, яких визволили з неволі. Усіх треба було вигодувати і напоїти. Один козацький роз'їзд захопив десь на боці отару овець, з чого всі були дуже раді. Та цього ненадовго вистало. Вода в бочках стала висихати від сонячної жари. Старшина турбувалась, та цього не можна було козакам показувати.
Чим ближче доходили до Перекопської шийки, помітили стежні козацькі чети, що там стоїть справді велике татарське військо. Тепер вже роз'їздів не можна було посилати. Кіннота, що йшла довкруги табору, держалась близько. Треба було сподіватись кожної хвилі, що татарва напре на них цілою силою. Табір поступав уперед дуже обережно, щоб кожної хвилі бути готовим до бою. У тій стороні степ уцілів від пожару і вкривавсь високою травою.
Аж одного дня татари стали наближатися. Від півночі сунула чорна валка, яка щораз стала розвиватися в півколесо, поки зі всіх сторін не замкнули табору.
- Коли нам з Січі не наспіє поміч, то ми пропали, - говорив Чепіль до Жмайла. - Як там вже є Сагайдачний, то він нас не лишить, а може, і він десь у сій непевній дорозі пропав...
- А я сього певний, що Петро не пропав і що він леда день прийде і нас виручить. Ми поки що будемо відбиватись у таборі. Правда, що годі нам зараз йти далі, поки трохи не переб'ємо татар, але взяти себе не дамо.
- Без води погинемо. Придивись, скільки у нас жінок і дітей. Коли вони повмирають, то у таборі кинеться яка пошесть і чума або чортзна-що. Ми тепер так обложені, що хіба птиця

читати