Завантажити

селян та рибалок, мало не скрiзь, є каюк (душогубка), i в ньому, набравши iз собою харчiв, я їздив по Великому Лузi, не вертаючись до оселi iнодi по кiлька днiв. Такi каюки дуже легкi, добре слухають навiть одного весла; можна проїжджати найдрiбнiшими мiлкими протоками i неважко перетягати їх з однiєї протоки на iншу, як то буває потрiбно. Але подорожувати по Великому Лугу треба обережно, найкраще з картою в руках, або в супроводi мiсцевої людини, бо можна заблукати в протоках та озерах так, що й назад не потрапиш. Перешкодою в дослiдженнi Великого Лугу стає тiльки швидка, на деяких протоках, течiя, проти якої на одному веслi не попливеш.
Пiд час моїх мандрiв по Великому Лугу я не шукав собi подорожнiх - менi любо було вештатись у пущах сього надзвичайного й чарiвного мiсця на самотi зi своїми думками та зi своїм жалем за славним минулим запорозького Великого Лугу.
Часом менi було моторошно серед очеретiв, шелюгiв та лiсових пущ, але я примушував себе перемагати почуття страху i заходив у самiсiнькi нетрi. Найсумнiше бувало, коли мене заставала нiч за кiлька верств од житла. Тодi я прив'язував човна серед якої-небудь спокiйної протоки або озера до затопленої водою лози, або очерету, щоб нi гад, нi звiр не порушив мого сну i лягав спати на днi каюка; коли ж там було волого, то я вирiзував кiлька пучкiв очерету й застилав ними в кiлька шарiв дно, i, таким чином, мав гарну, м'яку постелю, через яку нескоро проникала вода до мого боку.
А якi чудовi незабутнi переживання вночi серед безмежної плавнi! Пiсля заходу сонця веселе птаство, що вдень розважало мою самотнiсть, замовкало й засинало. Червона вiд вечiрньої зорi пелена озерця потроху темнiшала, а водночас iз тим якась невидима рука запалювала на небi й на водi яскравi зiрки. Понавколо все вщухало, i нарештi панувала урочиста тиша, i з близького, вкритого темрявою берега тiльки цвiркуни подавали свої одноманiтнi, сонливi голоси та очерет, хитаючись i тручись своїми китицями, неначе шепотiв про щось таємне. Та час од часу помiж деревами розлягалося пугукання сичiв або незрозумiлий поклик деркача - i знову все завмирало.
Але ось серед тiєї тишi зненацька долинав iз берега передсмертний зойк зайця, або жахливий скрик дикої качки, а часом жалiсний писк невеличкої пташки, нагадуючи, що серед темної, теплої ночi навколо вас твориться драма життя: сонного зайця схопив пiд кущем вовк, лисовин пiдкрався до спокiйного табуна, качок; пташку ж нагледiв помiж листям жовтоокий хижак-пугач.
Проснешся, було, з несподiваного крику, але втомлене за день тiло потребує спокою, i невдовзi сон знову бере вас у свої солодкi обiйми.
А який ранок у плавнi! Чи може ж бути щось чарiвнiше? Небо на сходi починає бiлiти - свiтлiшають разом iз ним i води протокiв та озер, що вночi були темнi, як домовина. Далi схiд починає червонiти, одбиваючи в собi промiнь невидимого ще сонця i посилаючи той вiдблик на вкритi ранковим туманом води та за-рошенi дерева й очерети. От блiдi протоки й озера зарожевiли нiжними кольорами ранкової зорi, й, нарештi, крiзь вiти сумних, похилих верб та струнких осокорiв проглядає сонячне сяйво, граючи золотом спершу на деревах, а далi й на травах, переливаючись самоцвiтами в кожнiй краплi роси, цiлує м'якi китицi очерету й визолочує гаптованим килимом озера й протоки Великого Лугу.
Птаство прокидається, розправляє свої затерплi за нiч крила й починає гомонiти - поперв-ах стиха, неначе боячись одразу порушити нiчну тишу, але небавом розмова стає виразнiша, гучнiша... Птахи зриваються з мiсця й, купаючись у свiжому повiтрi лiтнього ранку, розбуджують непорушну плавню... Починається денне життя з його радiстю й пiснями.

БЕРЕГИ Й ОКОЛИЦI

Правий, або пiвденно-захiдний берег

За часiв запорожцiв Великий Луг починався з острова Хортицi та його околиць: Сагайдачного й балок - Верхньої Хортицi, Середньої Хортицi (прозваної пiзнiше Бабуркою) та Нижньої Хортицi, або Капустянки. Ще на картi генерального штабу 1865 року всi цi мiсця позначенi вкритими лiсом, але в нашi часи в Сагайдачному та горiшнiй частинi острова Хортицi лiс винищено до пня, а на всiх балках лишилися тiльки невеличкi дубовi гаї. Через те початком Великого Лугу треба вважати Нижню Хортицю, в середнiй же Тi частинi зберiгся лише сухий корч од величезного дуба, що рiс, за переказами дiдiв, десь 2000 рокiв i мав 9 аршинiв навкруги.
Тут, на островi Хортицi, що за часiв Вiзантiї звався островом Святого Георгiя, як писав Константин Багрянородний, слов'яни, пропливши Днiпровi пороги, справляли молитви й офiру (жертви) та вiдпочивали перед подальшим шляхом до Царгорода. Народнi перекази свiдчать, що вони зупинялися в затiнку саме того дуба. За кiлька столiть пiсля слов'янських походiв на Царгород у холодку пiд тим велетенським деревом любили збиратися на раду запорожцi. Дуб-велетень, свiдок язичницьких офiр i слов'янських молiнь, захищав своїм гiллям од сонця київських князiв Олега i Святослава, а пiзнiше чубатих сiчовикiв, синiв вiльної волi, й не захотiв пережити їхньої

читати