Завантажити

та сплюндровано...
За запорозького уряду багато водилось пугачiв: були вони по всiх байраках, була їх сила по скелях на Днiпрi, а ще бiльше у Великому Лузi. За год, кажуть, перед тим, як зруйновано Запорожжя - пугачi кричали день i нiч. Вони чули козацьку недолю, чули й свою, бо як пiшла земля в роздiл та стали рубати лiс, то й пугачам мiсця не стало. Про це є козацька пiсня, дуже жалiбна на голос:

Ой, не пугай, пугаченьку,
В зеленому байраченьку! -
Ой, як менi не пугати,
Що хотять байрак вирубати,
А менi нiгде та прожити,
Нiгде менi гнiзда звити,
Малих дiток виглядiти...
Та й запугав пугаченько
В зеленому байраченьку..."

Багато таких оповiдок доводилося й менi чути од дiдiв у свої молодi роки, та на превеликий жаль, я тодi не розумiв тiєї величезної ваги, яку має народне слово, i не записував тих оповiдей. Я почав знати Великий Луг з 1880 року, себто в тi часи, коли, як казав дiд Джигир, "все було попсовано та сплюндровано", а проте вiн робив на мене враження надзвичайного привiлля. Лiси ще стояли неначе нерухомi, красуючись своєю розмаїтiстю. Подекуди дерева височiли щiльною стiною, де-не-де чергувалися з просторими галявинами, вкритими високою, у зрiст людини, травою. Часом по них були розкиданi або поодинокi дуби та велетнi-осокори, або грушi, кислицi та купами бузина, - i це надавало галявинам дивовижної краси.
Iз звiрiв у плавнях менi траплялися тiльки свинi, й то, напевне, не дикi, а здичавiлi, свiйськi. Щоб не годувати свиней, селяни з берегiв Великого Лугу виганяли в тi часи свиней у плавню i там лишали аж до зими. За лiто свинi дичавiли, виводили в плавнi поросят, якi, виростаючи, ставали вже зовсiм дикими й навiть кидалися на людей. На зиму селяни намагалися забрати свиней у село, а на тих, що не давалися до рук, влаштовували облави, як на диких.
Вовкiв i лисиць у мої часи було чимало, зайцiв же - велика сила. Менi розказували тамтешнi люди, що за повенi зайцi рятувалися на високих мiсцях i збивалися в такi гурти, що їх можна було руками кидати в човни. Про диких кiз я чув од стрiльцiв, нiби вони в 1880 - 1888 роках ще водилися в плавнях, але сам я їх не бачив, бо й не шукав: я не був мисливцем i хоч носив iз собою по Великому Лугу рушницю, та тiльки виключно проти вовкiв.
Дуже часто, переходячи лiси, менi доводилося бачити озера. На їхнiх берегах здебiльшого шумiли очерети й осока, з яких, мов чабани з-помiж отари овець, маячили високi верби, купаючи свої гнучкi вiти у водi. Де траплялися пiскуватi галявини, то вони були вкритi непрохiдними шелюгами лоз; вогкi ж безлiснi мiсця заростали осокою аршинiв у три заввишки та очеретами до трьох сажнiв. Величезнi, срiбно-рудi китицi комишу хвилювались, як море; поверх же того моря красувалися чорногрудi, м'якi, мов боброве хутро, султани.
Страшно було заходити в таку гущавину очеретiв, з яких не видно було навiть неба, та зате там можна було назбирати цiлi козуби ожини. Коли менi вдавалося продертися крiзь такi заростi до озера, або протоки, я завжди заставав на водi диких качок, iнодi такi великi табуни, що за ними тiльки де-не-де виблискувала вода та виглядали бiлi й жовтi квiтки водяних лiлiй.
З водяної птицi менi не довелося вже бачити лебедiв; дикi ж гуси були так наляканi, що я стежив за ними лише пiд час перельотiв з одного озера на iнше. Баклани й морськi чайки водилися й на Днiпрi, й по лиманах; качки - по озерах та протоках, чаплi й лелеки - скрiзь по заводях, помiж осокою.
Дивує мене, що дiди Розсолода й Джигир не згадували про бабу-птицю, себто пелiканiв, а проте у Великому Лузi вони траплялися цiлими зграями. В роках 1880 - 1884-х я бачив їх i на пiскуватих косах Днiпра мiж Олександрiвськом та Нiкополем i на озерах Базавлугу, а мiж 1870 - 1880 роками навiть на камiннях побiля скель Сагайдачного, вицте Великого Лугу, i лише в останню мою подорож на Великий Луг, року 1916-го, я не тiльки не побачив жодного пелiкана, а й уже чув од мисливцiв, що ця птиця, на жаль, давно не залiтає у цi краї.
Щодо спiвочого й неспiвочого повiтряного птаства, то його у вiсiмдесятих роках XIX столiття було ще надзвичайно багато у Великому Лузi. Горлицi, зозулi, удоди й ракшi голосно й весело перегукувалися через лiсовi галявини, а од спiвiв i щебету соловейкiв, чижiв, шпакiв, щигликiв та ремезiв у вухах лящало.
Риби в мої часи у Великому Лузi ще було досить, причому соми, коропи й щуки траплялись ще дуже великi - що ж до осетра та бiлуги, то їх водилося мало. Найкраще ловилися у лузi раки, яких було сила-силенна.
Найдовше й найчастiше з околиць Великого Лугу менi доводилося пробувати в мiстi Олександрiвську, в селi Чернишiвцi бiля Томакiвського острова, в Нiкополi, на межi з Базавлугом, та в селi Покровському, на мiсцi Нової Сiчi. Оглядати Великий Луг пiшки зовсiм не можливо через численнi протоки, якi лiтньої й осiнньої пори хоча й неглибокi, але перебродити їх дуже забарно й неприємно. Оглядати, звiсно, найзручнiше на човнi, з якого можеш вийти на берег у кожному цiкавому мiсцi. В надбережних

читати