Завантажити

не всi лiси, то, принаймнi, найдорожчi з них дерева, як дуб, граб та орiх, почали вирубувати на спродаж, а право рибалити та полювати передавали окремим рибалкам i мисливцям.
Усе XIX столiття велося таке грабiжницьке хазяйнування у Великому Лузi. Кожен орендар або управитель намагався якомога бiльше мати прибутку з оренди i без жалю винищував звiра, рибу i птицю, а заможнi й часом вельможнi землевласники дiставали собi прибутки з того, бiля чого не працювали.
На щастя, винищити таку величезну площу, як мiльйон десятин, неможливо було за кiлька десятилiть, i ще й у нашi часи можна почути вiд старих людей оповiдання про колишнє привiлля й щедроти Великого Лугу. 116-лiт-нiй дiд Розсолода у 80-х роках XIX столiття в селi Чернишiвцi так розповiдав про Великий Луг професоровi Д. Яворницькому:
"А бджоли було тiєї! А меду! Мед по пасiках, мед i по зимiвниках, мед i по бурдюгах - так i стоїть, було, у липовниках: скiльки хочеш, стiльки й бери; бiльш усього вiд диких бджiл. Дика бджола скрiзь, було, сидить: i на комишах, i на вербах; де буркун - у буркунi; де трава - у травi. За нею i проходу не було: то, було, вирубують дупла, де вона сидить. А лiсу того? Бузина, свидина, вербина, дуби, грушиння! Груш, було, як напада з гiлля, так хоч бери граблi та горни валки: так i лежать на сонцi, поки не попечуться. Солодкi такi були, так патока з них i тече. А товщина лiсу яка була? Верби, так їй-богу, десять аршин у обхват...
А звiру та птицi? Вовки, лисицi, барсуки, дикi кози, чокалки, виндихи - так один за одним i бiжать, так i плазують по травi. Вовкiв така сила була, що їх кийками били, а з їх кож чоботи носили та кожанки робили. А їжака того - їжака!.. I казати нiчого. Були ще й дикi свинi, такi гладкi та здоровi; вони бiльше всього по плавнях шниряли. Оце як побачиш у плавнi яку свиню, то скорiше кидайся на дерево, а то - хрю! хрю! хрю! Чмок - та до тебе, так рилом i пре; виставе морду вперед та й слуха, чи не йде хто; як забаче чоловiка, зараз до нього товць рилом! З нiг звале, тодi й давай рвати. Були й дикi конi: вони цiлими табунами ходили. А що уже птицi було, так боже великий! Качок, лебедiв, дрохв, хохiтви, гусей, диких голубiв, лелек, журавлiв, тетервакiв, курiп'ят - так хо-хо-хо!
I що то за сила тiєї птицi була! Як пiднiметься з землi - сонце застеле, а як сяде на дерево, то й гiлля не видно: саме висе; а як спуститься на землю, то й вона наче долiвка, так i зачорнiє. А лебедi як зведуться битись помiж себе, то пiднiмуть такий крик, що батько, було, вискочить iз бурдюга та давай на них стрiлять, щоб порозгонить, а вони пiднiмуться вгору та тiльки порось-порось-порось!.. Нема тепер i тiєї сили риби, що тодi була. Оця риба, що тепер, так i за рибу не щиталась. Тодi все чичуга, пистрюга, коропи та осетри за все одвiчали. У одну тоню її витягали стiльки, що на весь курiнь ставало. Та все тодi не так було. Тодi й зими теплiшi були, нiж тепер, - це вже кацапи своїми лаптями понаносили до нас холода..."
Дуже цiкаве оповiдання про Великий Луг та сумiжний iз ним степ записав етнограф Я. П. Новицький 1887 року вiд вiсiмдесятивосьмилiтнього дiда Джигиря iз села Кушугумiвки; вiн мiг знати Великий Луг не ранiш, як через 40 рокiв пiсля скасування Вiйська Запорозького.
"За запорожцiв, - казав старий Джигир, - та ще й за моєї пам'ятi, у Великому Лузi i в степу багато було всякого, багато й птицi. Степ, де рiчки Терса, Солона, Вовча, Гайчук i iншi, тодi звали Диким Степом. Там бабакiв було бiльше, нiж тепер ховрахiв. Ото що зостались на цiлинi густо могилки невеличкi, - то їх нори. Як стали селитись слободи в степах, стало тiсно й бабакам!.. Звайлували вони вiдсiль в тридцятих годах.
Ще були, кажуть, дикi свинi, та менi їх не довелось бачити; це ще було за запорожцiв. Були ще барсуки, виндихи. Виндиха невеличка, як собака. Жила в водi, а iнодi вилазила на берег. Були бобри - i тi нори робили в водi. Бобрiв i я бачив на своєму вiку чимало; все було тягнуть хмиз в воду. Дикi кози i тепер є по плавнях, та мало, а була їх сила! Вони любили пастись там, де мочар та дикий хрiн.
З дикої птицi було багато голубiв: гнiздились по лiсах та по скелях. Водились ще дикi гуси, лебедi, журавлi. Вони є й тепер, та мало. Водились огарi, тетерваки, баклани. Тепер тетервакiв нема й помину, - змандрували, а баклани й досi є, та рiдко, i бiльше на порогах. Вони чорнi, сiдають на камiння i заборах серед Днiпра, де мало людей. Колись було багато деркачiв, а тепер i тим мiсця мало. Не густо тепер i качок стало за вражими стрiльцями...
Риба, яка була тодi, така й тепер, тiльки її не зосталось i сотої частини: виловлюють, не дають вирости. Колись сього не водилось. Було, старi люди кажуть: "Ловiть, хлопцi, рибу та не переводьте, бо грiх!" Так, було, й робимо: наловимо риби i котра велика - беремо, котра мала - геть її у воду i нехай росте.
Ранiше i лiс густий був по плавнях: дуби товстi та гiльчастi, сокори, лоза непролазна, терни, грушi, а по озерах очерета, куга, осока. Тепер як глянеш - мов не той край: все попсовано

читати