Завантажити

нiмецького цiсаря. При тому, як одностайно показують усi джерела, сам Гладкий i козаки були в смушевих шапках iз кольоровими верхами, в жупанах iз "чотирма рукавами", себто з вильотами, в широких кольорових штанях та шкуратяних чоботах, себто в тiй одежi, в якiй запорожцi ходили в урочистий час i два столiття тому.
На прохання запорожцiв прийняти їх пiд свою ласку, цар одповiв: "Бог вас простить, батькiвщина прощає i я прощаю!".
Саме в той час росiйське вiйсько вишукувало мiсця, де б перевезтись через Дунай. Гладкий, добре знаючи весь низ, похвалився царевi вказати таке мiсце. Недалеко Iсакчi через плавнi йшла до Дунаю якась стародавня гребля, захована серед дерев i очеретiв. Турки не знали про неї й лишили те мiсце без оборони, а Гладкий саме туди й повiз переднє росiйське вiйсько. За ним стало переправлятися й головне вiйсько, а коли на турецькому боцi була вже чимала росiйська сила, цар загадав Гладкому й себе перевезти на той бiк, кошовий сiв на стерно байдака, а за гребки взялися курiннi отамани та вiйськовi старшини, й разом вони перевезли царя на запорозькому байдаку через Дунай до вiйська; згодом же так само повернули його й назад до Iзмаїла. Задоволений iмператор дав Гладкому чин полковника й, до того ж iще, нагородив як його, так i всю старшину Георгiївськими хрестами.
Пiсля того Йосип Гладкий брав зi своїми запорожцями участь у вiйнi з турками i дiстав за те генеральського звання.
Коли скiнчилася вiйна, росiйський уряд хотiв оселити запорожцiв бiля Анапи, на пiвденному березi рiчки Кубанi, та Гладкому це не сподобалося - вiн боявся, щоб його Задунайських запорожцiв не приєднали до Чорноморського вiйська, бо вiд нього тодi одiбрали б булаву. Йому хотiлося бути не нижче того, чим вiн був за Дунаєм, i вiн випросив у царя, щоб iз Задунайських запорожцiв було засноване окреме козацьке вiйсько, похваляючись, що тодi вiн зумiє зiбрати ще багато запорожцiв з турецької сторони.
Цар Микола I взагалi ставився до Гладкого дуже прихильно. Вiн задовольнив його бажання й, призначивши для вихiдцiв з-за Дунаю землю бiля Азовського моря, звелiв називати їх Азовським козачим вiйськом, а Гладкого призначив наказним отаманом. Доки те вiйсько вийшло з Буджака на нову землю, минуло чимало часу, але Гладкому не тiльки не вдалося збiльшити кiлькiсть пiдвладних йому козакiв, але й тi козаки, що вiн хитрощами захопив iз Катирлеза та Вилкового, побачивши змiну в Азовському вiйську запорозьких порядкiв, один по одному тiкали од нього назад, за Дунай. До 1832 року бiля Гладкого лишилося лише бiля 200 його однодумцiв, а щоб про те не стало вiдомо царевi, вiн мусив записувати в Азовське вiйсько бiглих людей, навiть молдаван i циганiв.
Нарештi року 1832-го Гладкий перевiв Азовське вiйсько на землю мiж рiчками Бердою й Кальчиком. Там було надiлено у власнiсть: наказному отамановi Гладкому - 1600 десятин землi; полковникам та вiйськовим старшинам - по 400 десятин, а iншiй старшинi - по 200 десятин. На рештi землi були заснованi станицi Микiльська, або Кальчик, Стародубiвка, Покровська та Новоспасiвка, а далi був переданий вiйськовi ще й посад Петровський.
Таким чином нiякої обiцяної запорожцям Сiчi на Кальчику закладено не було; iз запорозького ж товариства, що вийшло з Задунайської Сiчi, стали перевертнями:
Йосип Гладкий - генералом i заможним помiщиком, старшина - пiдпанками, козаки ж - селянами.
Року 1865-го Азовське вiйсько було скасоване. Частину козакiв переселили на Кубань i посадили мiж Анапою та Новоросiйськом; решту ж повернули на поселенцiв i почали брати на службу в росiйське вiйсько, як про те навiть згадує пiсня:

А наш Гладкий-отаман поголив, ще й поголить.
А все ж нам козацьку славу зробить!

Пiд час переходу на Чорномор'я азовськi козаки ще визнавали себе нащадками запорожцiв i не хотiли виходити зi своїх осель на переселення, доки не понесли разом iз ними вiйськовi клейноди; коли ж на Кавказi побачили, що їх оселяють не як вiйсько - однiєю купою зi своїм осередком, а мiшають iз донцями, терцями та азiатами, то пiдняли справжнiй бунт, i тiльки зброєю примусили виконати наказ начальства.
Генерал Гладкий помер року 1866-го вiд холери в мiстi Олександрiйську, де на старому кладовищi можна й зараз бачити його могилу, впорядковану онуками. На надгробку такий напис: "Генерал-майор Йосип Михайлович Гладкий. Козак Платниривского куреня. Последний Кошевой Атаман Запорожской, Задунайской Сечи. Скончался 10 июля 1866 года". Нижче на тому надгробку вибито вiрш Тараса Шевченка "Б'ють пороги", який найменше личить тому, хто подбав про скасування останньої Запорозької Сiчi.
За часiв царя Миколи I, може, вищому росiйському урядовi, справдi, здавалося, що Гладкий, згубивши Задунайське Запорожжя, зробив дiло, корисне Росiйськiй державi, за що й був обдарований царською ласкою, але тепер, мало не через сто лiт, всiм має бути ясно, що своїм вчинком Гладкий завдав лиха не тiльки своїм землякам, що загинули за Дунаєм вiд помсти туркiв, румун та мокан, а й усiй Росiйськiй державi; бо тепер

читати