Завантажити

за одним не поскладала своїх кiсток, де кому бог дав.
Пiсля закiнчення вiйни, року 1811-го, в Румунiї робили перепис народу, бо там набралося дуже багато всiляких забiглих душ, i найбiльше - з України, що не мали змоги потрапити за Дунай до запорожцiв. Перевiрку чинили комiсари росiйськi, турецькi й молдавськi, i тодi росiйськi пiдданцi, щоб не дiстатися знову своїм панам на катування, здебiльшого називали себе запорожцями, турецькими пiдданцями. Всiх таких втiкачiв турецькi комiсари брали пiд свою оборону й висилали за Дунай, через що кiлькiсть задунайських запорожцiв одразу збiльшилась.

ВIЙНА ЗАПОРОЖЦIВ IЗ НЕКРАСIВЦЯМИ

Вiдчувши в собi силу завдяки ще переходу старих сiчовикiв iз Цiсарщини, запорожцi вирiшили вибити з дунайських гирл некрасiвських козакiв i осiсти на їхньому мiсцi. Вимога запорожцiв щодо дунайських гирл i Дунавця зi степовими околицями цiлком зрозумiла. Перш за все там були найкращi води для рибальства, i за них запорожцi завжди ворогували з некрасiвцями; по-друге, туди легше було потрапляти втiкачам з України й Чорномор'я, по-третє, на пiвдень од дунайських гирл лежав добрий степ, де могли б випасатися конi й худоба; й, нарештi, козаки не забували свого права на дунайськi гирла, бо султан ще року 1776-го подарував їх запорожцям, i тiльки через некрасiвцiв вони не змогли ними скористатися.
Зважившись на те рiшуче дiло, енергiйний запорозький кошовий Самiйло Калниболоцький поїхав до турецьких пашiв у Тульчу, Сулин та Бабадаг i почав їм доводити права запорожцiв на дунайськi гирла, а коли тi з ним не сперечались та обiцяли не втручатись у сварку запорожцiв з некрасiвцями, то отаман року 1811-го рушив iз частиною вiйська iз Сеймен у Кiлiйське гирло Дунаю, виганяючи берегами всiх липован з їхнiх осель. У Вилковi вiн прилучив до себе запорожцiв, якi перебували там на рибальствi, й разом iз ними поплив Чорним морем до Портицi - протоки, що сполучає з морем лиман Разiн. Тут переднiй вiддiл Запорозького Вiйська зустрiв озброєний опiр iз боку некрасiвцiв i був змушений навiть одбиватись од них у засiках, але коли на помiч прибуло головне Запорозьке Вiйсько, то некрасiвцi були вiдбитi; запорожцi ж попливли лиманом до липованського села Сарикiой. Тут уже не змагались, а вiдступили до головного свого мiсла Дунавця. Лишивши частину козакiв у Сарикiої, Калниболоцький перейшов iз рештою (певно, знову-таки, морем та Дунаєм) у Тульчу i вчинив там таку рiзанину всiм липованам, що згадки про неї живi на Дунаї й досi.
Але головнi сили некрасiвцiв ще не були розбитi й завзято змагались. Весь 1812 рiк мiж ними та запорожцями точилася дрiбна вiйна по всiх дунайських гирлах, i, нарештi, наприкiнцi того ж року козаки, покинувши Сей-мени, рушили всiм кошем униз до моря, але недоїхавши, мусили зазимувати в Iсакчi на Дунаї, бо несподiванi раннi морози скували Дунай кригою.
Весною 1813 року запорожцi попливли далi в Георгiївське гирло й стали кошем на його устi в Катирлезi. Надзвичайно впертий опiр некрасiвцiв у попереднi роки пiд час оборони свого обгородженого окопами й засiками Дунавця i всього високого степового кряжу, обмеженого з пiвночi Георгiївським гирлом Дунаю, зi сходу рiчкою Дунайцем i з пiвдня - лиманом Разiним, неначе змусили запорожцiв зректися думки про захоплення Дунавця, бо вони побудували у Катирлезi куренi й навiть вивели по вiкна рублену з квадрового дерева церкву, як i на Пiдпiльнiй, але високi води в Дунаї, що мало не заливали коша, i, головним чином, брак побiля Катирлезу степу, змусили запорожцiв знову добиватися свого.
Того ж лiта вони пiшли вiйною на некрасiвцiв, розкиданих од Тульчi до Дунавця. Змагання колишнiх спiльникiв - козакiв запорозьких та донських було надзвичайно вперте й криваве. Iнодi донцi вистежували валку запорожцiв i, напавши на неї ненароком, вирiзували всiх до ноги; зате, коли й запорожцi вдиралися в якусь липованську слободу, то не лишали живими не то що козакiв, а навiть нi жiнок, нi дiтей. Запорожцям була потрiбна земля, де жили донцi-некрасiвцi; тi ж не хотiли залишати свого давнього гнiзда, й через те змагання мало скiнчитись лише смертю слабшого.
Турецький уряд зовсiм спокiйно дивився на боротьбу помiж себе руських людей i запорожцям казав: "Маєте силу, то бийте й вигоньте липованiв"; некрасiвцям же на їхнi скарги вiдповiдав: "Маєте силу, то не пускайте запорожцiв, а не маєте, то просiть собi в султана iншої землi".
Лютiсть запорожцiв пiд час вiйни ще збiльшилась пiсля того, коли донцi, пiймавши одного iз найзавзятiших запорозьких розбишак, козака Притику, розiп'яли його на кiлькох дошках i пустили так пливти по Дунаю. Запорожцi знайшли Притику бiля моря вже мертвого й дали клятву не милувати жодного липована.
Два роки тривала вiйна запорожцiв iз некрасiвцями, i врештi 1814 року козаки взяли штурмом Дунавець; липовани втекли в Бабадаг, а звiдтiля турецький уряд через якийсь час переселив їх у Малу Азiю, в мiсто Майнос.

ЗАДУНАЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКА СIЧ

В яких саме межах визнав турецький уряд за козаками завойованi ними землi,

читати