Завантажити

певних вiдомостей нема; старi ж запорозькi дiди, що доживали свiй вiк на дунайських гирлах, на пiдставi своєї пам'ятi, розказували не однаково: дехто з них показував межу Запорожжя од лиману Разiна, через Бабадаський лиман, рiчкою Тойия, до якогось стовпа, що був укопаний на березi Дунаю мiж Тульчою й Iсакчою; другi проводили її од мiста Преславу на Георгiївському гирлi Дунаю до Разiна, i третi - вiд Кам'яного лимана, бiля того ж гирла Дунаю, i теж - до Разiна. На схiд же земля запорожцiв тяглася через острiв Драний та острiв святого Георгiя до Чорного моря. Опрiч того козаки хоч i перейшли всiм кошем у Верхнiй Дунавець, а нiколи не кидали рибальських заводiв у Вилковi та Катирлезi, маючи там свої вiйськовi паланки.
У Верхньому Дунавцi запорожцi впорядкували Сiч, цiлком подiбну до останньої, на. Пiдпiльнiй. Було там збудовано 38 куренiв для життя козакiв, паланка, титарня й церква. Навкруг Сiчi вiд поля лежали окопи завдовжки в двi верстви, їх копали ще в давнi часи iталiйцi, потiм поновлювали некрасiвцi й, нарештi, пiдправляли запорожцi. З пiвдня й зi сходу Сiч захищалась рiчкою Дунавцем, iз сторчовим, у 10 сажнiв заввишки, берегом, та плавнями й болотами. Для причалу морських суден та вiйськових байдакiв, на Дунавцi, знову-таки, так само, як на Пiдпiльнiй, було зроблено Кiш.
Треба гадати, що отаман Самiйло Калниболоцький був не з молодих запорожцiв-приблуд, а зi старих днiпровських сiчовикiв, та, певно, що, незважаючи на чималу добу в 40 рокiв, яка вiдмежувала Покровську Сiч од Задунайської, вся старшина тут була iз старих запорожцiв, бо iнакше навряд чи зберiгся б так добре за Дунаєм давнiй сiчовий лад. Тiльки й одмiни було в Дунавцi проти Сiчi на Пiдпiльнiй, що шинок стояв не за окопами на Шамбашi, а бiля берега у самiй Сiчi.
Сiчове життя за Дунаєм мало в чому вiдрiзнялося од життя на Днiпрi. Так само не допускалося жiноцтво; всi сiмейнi запорожцi, як i на днiпровському Запорожжi, виходили на хутори та слободи. Неподалiк Сiчi, на пiвнiч, було велике запорозьке село, що по-турецькому звалося Райєю; понад Георгiївським гирлом запорожцi жили в Муругилi, Махмудiє, Беш-Тепе, Пирлицi, Преславi, Тульчi й подекуди окремими хуторами; на островi ж святого Георгiя лежало велике село Кара-Гарман та запорозькi присiлки в Iвончi, Горговi та Катирлезi.
Вiйськова рада та вибори вiйськової старшини вiдбувалися щороку, а коли саме - кажуть не однаково: добродiй Скальковський в iсторiї Нової Сiчi твердив, що, як i на Днiпрi, старшину за Дунаєм обирали на Новий рiк, а добродiй Кондратович iз народних переказiв передає, що те проводили на Покрову, в день престольного свята в Сiчовiй церквi.
Так само, як i два столiття тому, за часiв гетьманiв Самiйла Кiшки й Сагайдачного, пiсля служби в церквi, на Сiчовий майдан виносили стiл i накривали його килимом. Там вiйськова старшина складала свої клейноди й по тому козаки, як i споконвiку водилося, обирали нову старшину вiльними голосами, причому здебiльшого декiлька партiй змагалося за свого кандидата. Коли старий кошовий був розумний, правдивий та дбалий, то козацтво обирало його кiлька рокiв пiдряд; наприклад, вiдомо, що Самiйло Калниболоцький пробув кошовим з року 1807 до 1814-го; недбалих же скидали з кошевства навiть серез строку, як, скажiмо, року 1816-го змiнили чотирьох кошових.
В останнi роки iснування Сiчi права брати участь в обраннi старшини почали домагатися одруженi козаки, але перша ж рада була для них дуже невдалою, бо дала такого кошового (Гладкого), який сам, своєю волею, скасував Запорозьке Задунайське Вiйсько.
Зберiгся за Дунаєм i звичай, що старi, поважнi козаки кiнчали своє життя в монастирях. Тiльки на Дунаї у запорожцiв не було такого монастиря, як Самарський; iз Задунайської Сiчi запорожцям доводилось iти "спасатись" або на "Святу Гору" (Афон), або у Молдову, в монастир, який козаки називали по-своєму Мирнопояном.
Гармат у Задунайськiй Сiчi не було, мабуть, за умовою з султаном, хоч пiд час вiйни турки давали запорожцям гармати та байдаки. Кiнноти за Дунаєм козаки мали небагато, певне, через те, що пiсля згону з Буджака, пiд час росiйсько-турецької вiйни 1787 - 1801 рокiв, вони бiльше, як 15 рокiв, не володiли степом. Тiльки на Дунавцi вони знову почали заводити коней, та вже не встигли придбати великих табунiв.
Пiд час вiйни вiйськом керували наказнi отамани, обранi тими ж козаками, що вирушали в похiд. Як i за часiв Нової Сiчi iз запорожцями була своя церква й священик.
Войовничий хист козакiв за Дунаєм занепав. Це так i мало бути, бо зникла та провiдна мета, яка породила на свiт Вiйсько Запорозьке - боротьба з бусурманами та оборона українського люду. Тепер козакам доводилося боротись не з бусурманами, якi вже нiчим не зачiпали Україну, а за бусурманiв проти християн, i така суперечнiсть не могла не розхолоджувати їхньої войовничої вдачi. Занепад бойового хисту в задунайських запорожцiв вiдбився, мiж iншим, у дозволi коша козакам наймати за себе пiд час походiв iнших охочих людей; хоч, правда, таку полегкiсть мали тiльки

читати