Завантажити

кошовим Михайла Литвина, козака тихої та богобоязливої вдачi. Про нього збереглося таке оповiдання: Сiчовий пан-отець Лук'ян Кулiш сказав раз у його присутностi в церквi промову, в якiй дорiкав запорожцям за те, що вони проливають у вiйнах християнську кров. "Церква у нас, - сказав вiн, - вся в золотi, а по вiкна в кровi християнськiй: ви сього не бачите, а я бачу!" Вражений промовою пан-отця Литвин, за його порадою, пiшов у монастир Мирнопоянський i так скiнчив своє життя ченцем.
Пiсля Литвина до кiнця року 1816-го та у 1817-му перебувало аж п'ять кошових: Бiлюга, Гордина, Василь Смик, Олекса Рясний та Олекса Сухина. Всi тi кошовi, напевно, були досить нiкчемнi люди, i їх хутко скидали з кошевства. Вiдомо, наприклад, що Олексу Рясного ще й побили киями за те, що вiн ночами навiдувався до молодиць.
Пiд час кошевства Рясного запорожцi, з наказу султана, посилали полк козакiв на утихомирювання повстання сербiв, а чи брали вони якусь участь у боях - невiдомо.
Пiсля Рясного, року 1817-го та 1818-го, кошовим був Семен Мороз, людина завзятої вдачi. Пiд час його кошевства, за умовою з турецьким урядом, Кiш посилав 600 козакiв у Стамбул ставити на якiйсь рiчцi "муругiлi", чи "заставки" (шлюзи). Бувший на тих роботах запорожець Коломiєць розказував року 1881-го про тi роботи, що турки поводилися з запорожцями дуже добре: "по три хлiби на день давали" i платили добре; "Паша було приїде, то без бакшиша не виїде; три рази на тиждень їздив i на баркасi, було, везе повнi мiшки срiбла та золота".
Переставши бути кошовим, Мороз подався на Святу Гору (Афон), постригся там у ченцi й навiть через якийсь час став архiмандритом в одному з монастирiв; з чого можна думати, що вiн був людиною освiченою.
З кошових, що керували Сiччю у 1818 та 1820 роках, вiдомо тiльки про Никифора Бiлугу та Грицька Головатого. Тодi греки, маючи намiр пiдняти проти туркiв повстання, розсилали по всiх турецьких землях агiтаторiв, щоб пiдмовляти людей на свiй бiк i тим зменшувати турецьку силу, а збiльшувати свою. На Сiч вони прислали з Афону архiмандрита Фiларета, щоб вiдмовити запорожцiв допомагати туркам. Фiларет виголошував у Сiчовiй церквi промови, страхав запорожцiв карою на тiм свiтi за пролиття християнської кровi й закликав їх повернутись у Росiю, даючи поруку в тому, що всiм подарують їхнi провини, й вони мали великий вплив, i мiж козаками збиралися наради про те, на чому їм стати.
Настрiй старих днiпровських сiчовикiв у той час добре змальовує народна пiсня, записана на Дунаї:

Закричала ластiвонька,
Зо дна моря виринаючи,
Гомонiли запорожцi,
Та й по Сiчi походжаючи:
"А що будем, братiї, робити,
А що будем починати?
А чи будем на Русь iти,
Чи будемо у турчина проживати?"
"А чом же нам на. Русь iти?
Вже ж нам, браття, з родиною
Та й до вiку не видатися!

Справдi, де б старi, самотнi дiди знайшли б собi притулок на Українi, коли їхнi. батьки давно вже були на тiм свiтi, брати ж та сестри або так само повмирали, або були вже немiчнi? Не таке було становище молодших запорожцiв, пiзнiших утiкачiв з України. Бiльшiсть iз них покинула в рiдному краю жiнок та дiтей, i надiя на нове спiльне життя з ними не могла, не манити втiкачiв назад, додому.
Скiнчилося на тому, що якась частина запорожцiв, разом з архiмандритом Фiларетом i старшиною Чернявським виїхала iз Сiчi в Одесу. Росiйський уряд зустрiв Фiларета прихильно й надiлив його золотим наперсним хрестом; доля ж запорожцiв невiдома - бiльшiсть їх розiйшлася на заробiтки.
А тим часом на Сiч прибув другий архiмандрит з Афону, колишнiй отаман. Почувши, що починається вiйна, Семен Мороз не всидiв у монастирi й, скинувши iз себе митру, знову надiв запорозьку шапку та почепив до стегна шаблю.
Запорозький Кiш, з наказу султана, вирядив на грецьку вiйну полк запорожцiв, а наказним отаманом у той похiд призначив Мороза. Є деякi вiдомостi про те, що козаки брали участь в облозi Мiсолонгi, але їхня доля була дуже нещаслива. Коли запорожцi вже верталися з Грецiї у Стамбул морем, то турецький корабель, на якому було 600 запорожцiв i сам Мороз, греки потопили вибухом, i всi козаки, за винятком небагатьох, загинули в морi.
На все запорозьке товариство те нещастя справило надзвичайне враження, бо вони зрозумiли його, як божу кару за пролиття християнської кровi.
Року 1825-го кошовим отаманом за Дунаєм став Василь Чернюга, а 1826-го та 1827-го - Василь Незамаївський. За останнього кошового австрiйський консул у Галацi передав на Кiш листа вiд росiйського коменданта в Iзмаїлi Тучкова. В ньому повiдомлялось, що наближається вiйна Росiї з Туреччиною, що росiйське вiйсько зараз же перекинеться на турецький бiк Дунаю, i через те запорожцям треба заздалегiдь подбати про свою долю й перейти на росiйський бiк.
Становище запорожцiв, справдi, було кепське. Вже двi попереднi вiйни показали, що турки не можуть вистояти проти Росiї. Можна було побоюватися, що Росiя забере тi землi, де сидiли запорожцi, i їм доведеться переселятися кудись далеко в

читати