Завантажити

Калниболоцьким був викликаний у Рущук пiд бунчук його доброго приятеля Омера-пашi; другий же, не вiдомо пiд чиїм керуванням, плавав Дунаєм, оберiгаючи його вiд росiйського вiйська, починаючи вiд Рущука аж до Чорного моря.
Щоб дiстати запорожцям якнайбiльше жалування й харчiв, Калниболоцький, за умовою з Омером-пашою, написав вiзирю, наче їх удвiчi бiльше, нiж було насправдi. Та той прислав когось перевiрити, i Калниболоцький водив запорожцiв перед очима того посланця подвiчi й потричi, користуючись вузькими вулицями Рущука.
Коли почалися бiля Рущука бої, окремi ватаги запорожцiв мали таємнi зносини з росiйським вiйськом i, де було можливо, уникали проливати "християнську кров", а двi-три сотнi козакiв навiть здалися в полон. Тих бранцiв росiйський уряд вирядив, було, у Сибiр, але доки вони дiйшли до Курської губернiї, вiйна скiнчилася, i їх, як турецьких пiдданцiв, погнали назад у Туреччину. Переходячи через Київ, запорожцi зупинилися там на два тижнi i здибалися випадково з двома своїми давнiми сiчовими товаришами, що опинилися тут одразу пiсля зруйнування Сiчi на Днiпрi, - Романом Вiвсяником та Данилом Хуторним. Розпитавшись про життя на Дунаї, київськi товаришi передали з ними "гостинця" для сiчової церкви - ризу, хрест та Євангелiє.
Чорноморцi теж брали участь у турецькiй вiйнi, тiльки на цей раз дуже нещасливо. Тодi вони були дуже вже знесиленi боротьбою з черкесами, яка була набагато важча, нiж колишня сутичка з татарами. Старi сiчовики майже всi вже загинули у тiй боротьбi або вимерли. Флотилiя Чорноморського вiйська занепала настiльки, що, виряджаючи полк козакiв на Дунай, вiйськовий отаман не змiг послати їх на байдаках, а вирядив пiшки через Керч до Херсона, а вже там козакiв посадили на незграбнi судна, що звалися "канонерськими лодками", i послали на Дунай. 12 травня року 1807-го полковнику Чорноморського вiйська Паливодi було наказано розгромити своїми канонерськими човнами турецькi батареї на пiвденному березi Дунаю неподалiк Верхнiх Чатал. У бурхливу темну нiч Паливода й поплив до призначеного мiсця, та тiльки тут одразу виявилося, що поскiльки запорожцi й чорноморцi добре i зi славою вмiли битися на своїх чайках-байдаках, настiльки ж не керували канонерками. Хуртовиною порозкидало їх у всi боки, а самого Паливоду поставило на мiлину пiд ворожими батареями. Ранком турки розбили його судно з гармат, сам же Паливода й чимало козакiв зустрiли свою смерть, а решта потрапила в бранцi. Пiсля того чорноморцi ще два роки плавали по Дунаю, доки вiд них майже нiкого не лишилося живого, i тiльки кiлька десяткiв iз них повернулося на Кубань ранiше, нiж скiнчилася вiйна.
Хоч усi народнi перекази й пiснi сходяться на тому, що запорожцям добре було "пiд турком жити", а проте кожен козак виховував у серцi надiю повернутися на "тихi води, на яснi зорi", як зазначав народ у пiснi:
Летiв орел понад морем та й став голосити:
"Ой, як тяжко козаковi на чужинi жити!"
Летiв орел понад морем та, летiвши, крикнув:
"Ой, як тяжко нещасному жить, де не привикнув".
I от ще перед початком вiйни декотрi запорожцi почали переходити на росiйську сторону, а коли генерал Мiхельсон наблизився до Iзмаїла, то двоє старшин Задунайського Запорозького Вiйська - Iван Губа та Хома Бучинський, прибули туди з товаришами на кiлькох байдаках i просили ласки росiйського генерала. Губа й Бучинський були з тих запорозьких дiдiв, що ще тридцять рокiв тому не стерпiли неправди, не захотiли втратити козацької волi й пересилилися разом iз найзавзятiшим товариством на Дунай. Тепер старi їхнi кiстки просилися в рiдну землю, воля ж через старiсть була вже їм не потрiбна, i вони вирiшили клопотатися перед росiйським урядом, щоб їх узяв пiд свою ласку й пустив на Україну доживати свого вiку.
На перший час iз тих запорожцiв, що перейшли з Губою, i з тих, що перекинулися на руську сторону окремо вiд них, уряд склав окреме вiйсько. Всiх їх набралося на Буджаку бiля п'яти сот, i на радi вони обрали Iвана Губу своїм отаманом, Бучинського - суддею, Романа Циганка, Печеного та Ломаку - осавулами, а Олексу Сокола - вiйськовим писарем. Запорозькi втiкачi, незважаючи на свою незначну кiлькiсть, хотiли зберегти всю запорозьку органiзацiю. Здавалося, що й росiйський уряд сприяв тому, бо указом царя Олександра I з 20 лютого року 1807-го запорожцям звелено було зватись "Усть-Дунайським Вiйськом", проте невiдомо, з яких причин те вiйсько проiснувало недовго; iще навiть не скiнчилася турецька вiйна, як воно було скасоване, їхнi клейноди вiдвезли в Катеринодар. Частина старшини й козакiв Усть-Дунайського або Буджацького вiйська перейшла теж на Чорномор'я; друга ж частина осiла на Буджаку, на рiчцi Саратi, що впадала в озеро Сосик в урочищi Ак-Мангiт, i склала село казенних поселян тiєї ж назви.
Чим пояснити те з'явище, що в той час, як чорноморцi тiкали на Дунай, задунайськi запорожцi переходили на росiйську сторону? Ми гадаємо, що не знаходячи волi в одному мiсцi, розiгнана з Днiпра запорозька сiрома переходила на друге, доки один

читати