Завантажити

був у спiлцi з царицею Катериною. На жаль, про життя запорожцiв у Цiсарщинi iсторики досi не знайшли майже жодних вiдомостей. Нема сумнiву тiльки в тому, що прожили козаки на Тисi бiля 20 рокiв i покинули австрiйськi землi бiля 1804 - 1805 року.
З яких причин залишили запорожцi Австрiю, теж невiдомо, хоч можна думати, що сталось те через земельну тiсноту. Долина рiчки Тиси в тi часи була вже густо залюднена й запорожцi мали неодмiнно щодня, щогодини змагатись за одмежованi їм грунти, а тому можливi були й кривавi сутички з угорцями, за що австрiйський уряд, мабуть, i утискував запорожцiв. До того ж, не було тут i того, що так любили запорожцi: розлогих степiв, рясних дiбров та рибних лиманiв. Згадки про минуле знову манили козакiв на Дунай - ближче до рiдної України, адже стало всiм ясно, що, вiдiрване од рiдного краю, запорозьке товариство за кiлька десяткiв рокiв зрештою вимре. Щоб не допустити того, запорожцi, за згодою турецького султана, перейшли на нижнiй Дунай у Сеймени, де стояли Кошем їхнi задунайськi брати.
Пiд час того переходу якась купка запорожцiв, що мали за грiх служити бусурманському царевi проти християн, одкололася й подалася через Венецiю на острiв Мальту, де в тi часи ще животiли Мальтiйськi лицарi, схожi за своїм життям iз запорожцями. Хоч iсторичних джерел про цей подiл запорожцiв ще нiде не одшукано, проте про нього цiлком ясно згадує запорозька пiсня, записана в пiзнiшi роки на Дунайських гирлах.

Ой, повiйте, вiтри, та все низовiї,
Та на нашi лодки - та все дубовiї,
А на нашi реї - та все кедровiї.
На нашi паруси - та все шовковiї!..
Ой, зажурився сивий соколочок:
Ой, бiдна наша, наша головонько,
A, щo не вкупi нашi брати сiли.
Нашi брати сiли та й пiснi задiли -
Один у москаля, другий у турчина,
Третiй у малтиза служить за одежу.
I той гiрко плаче за польськую межу:
Ой, ти москаль, ой, єретичний сину,
Запропастив Польшу - ще й нашу Вкраїну!

Од завершення вiйни Росiї з Туреччиною, себто з року 1791-го, й до початку нової мiж цими державами, року 1806-го, iсторiя не має майже нiяких звiсток про задунайських запорожцiв, а проте подальшi подiї доказують, що вони жили на Дунаї, добре зберiгаючи свою волю та свої запорозькi звичаї. Сiчi Запорозької, коли розумiти її обов'язково з окопами та куренями, може, в Сейменах i не було; запорожцi жили там, як засвiдчують народнi перекази, у землянках та в бурдюгах, а проте неодмiнно iснувала сiчова вiйськова рада, яка й не допустила до розпаду запорозької громади й до забуття козацьких звичаїв. Була, напевне, там i своя церква, яка вберегла запорожцiв од потурчення.
Хоч за 30 рокiв, що минули пiсля зруйнування Запорозької Сiчi на Днiпрi, чимало сiчовикiв склали свої кiстки в чужих землях, турецьких та нiмецьких, а проте Вiйсько Запорозьке на Дунаї не зменшувалось. Тому сприяли, як одiбрання од Чорноморського вiйська земель мiж Бугом та Днiстром, так i пригнiчення на Українi селянства крiпацтвом, од чого люди завзятої вдачi тiкали свiт за очi, а найбiльше - на Дунай, до запорожцiв.
Чимало втiкачiв давала Правобережна Україна, де, пiсля подiлу Польшi, переходу Київщини, Волинi й Подiлля пiд Росiйську державу, було заведено тяжке крiпацьке ярмо, як i на Лiвобережжi. Тi сумнi часи народ український згадує, мiж iншим, у такiй пiснi:

Наступала чорна хмара, настала ще й сива.
Була Польща, була Польща, та й стала Росiя:
Женуть батька в степ косити, сина - молотити,
Третю дочку, паняночку, - тютюну садити,
А невiстку з свекрухою на лан жито жати.
Сiли вони обiдати, гiркий їх обiде,
Озирнуться позад себе - аж економ їде.
Пiд'їжджає пан економ, канчук розпускає:
"Чому, чому, вражi люде, усiх вас немає!"
"Економе, добродiю, що маєм робити?
Покидали малi дiти, нiкому глядiти".
"А я звелю ваших дiток в ставках потопити,
Да всiм же вам, вражим людям, в роботу ходити!"
Ходить попок по церковцi - i книжку читає:
"Ой, чом же вас, добрих людей, у церквi немає?"
"Ой як же нам, добродiю, у церкву ходити.
Од недiлi до недiлi кажуть молотити!"

Чимало доброго й загартованого боротьбою товариства давало задунайським запорожцям Чорноморське вiйсько навiть i пiсля переходу на Кубань. Про це свiдчать, як народнi перекази, зiбранi добродiєм Кондратовичем у Добруджi, так i деякi варiанти козацьких пiсень про одбирання земель по Днiстру.

Дарували ж нам землю од Днiстра до Бугу,
А гряницею по Бендерську дорогу.
Дарували, дарували та й назад одiбрали,
А нашу землю на вражих панiв роздали.
Дарували, дарували та й назад одiбрали,
А нас, козаченькiв, на Кубань-рiчку заслали.
А ми ж, козаченьки, гам не схотiли жити,
Посiдали на лодочки та й за Дунай махнули.

УЧАСТЬ ЗАПОРОЖЦIВ У ВIЙНI 1806-1811 РОКIВ

Року 1806-го починалася нова вiйна Росiї з Туреччиною, й задунайським запорожцям знову доводилося "брат на брата бити". З наказу Силiстрiйського пашi Вiйсько Запорозьке було подiлене на два вiддiли: перший iз кошовим отаманом Самiйлом

читати