Завантажити

тi запорожцi, якi вже побували на вiйнi.
Старi днiпровськi козаки пiсля переходу Сiчi на Дунавець хутко почали вимирати, бо наближалося вже пiввiку з того часу, як вони покинули Пiдпiльню, а разом iз старими сiчовиками гинули й лицарськi запорозькi звичаї; новi ж козаки, втiкачi з України, дивились на Сiч Задунайську тiльки, як на захисний куток, куди не досягали довгi руки росiйського панства.
З часом, коли поневолення на Українi людей крiпацтвом дедалi мiцнiшало, а земля мiж Днiпром та Днiстром залюднювалася, втеча за Дунай ставала набагато труднiшою. По дорозi українцiв ловили пани й забирали в неволю до себе. Мiж Бугом та Днiстром точилося пряме полювання на таких людей, та й у Молдовi втiкачi ще не були в безпецi, бо молдавани й турки, що жили у Молдовi, користуючись з їхнього беззахисного й нелегального становища, так само брали їх своїми невольниками. Траплялося, що втiкачам щастило попасти за Дунай лише через 6 - 7 рокiв блукання вiд одної неволi до другої.
Щоб полегшити втiкачам подорож за Дунай, запорозький Кiш час вiд часу висилав на Україну окремих "вожаїв". Вони звичайно вирушали до Києва, або в Почаїв на прощу, а повертаючись назад, пiдмовляли людей тiкати од панiв i йти разом iз ними за Дунай на Сiч. Такi "вожаї" приводили на Сiч по десять, а iнодi й бiльше молодих козакiв. Росiйськi урядовцi на Українi не зачiпали запорозьких "вожаїв", бо їм на Сiчi видавали пашпорти, як турецьким пiдданцям.
Про труднощi переходу за Дунай збереглися навiть пiснi:

Ой, да Дунай-рiчка та широка,
Та на перевозi все глибока,
Да луги iз лугами,
А береги з берегами...
Ой, там запорожцi приїжджали
I молодих бурлак проводжали...
А тепер не проходять
I бурлак не проводять -
За превражими панами!
Ой, да нашi пани все поляки,
А пишуть письма про бурлаки:
"Да коли б нам їх пiймати,
Да кого б нам оддати
Да у тi нещаснi солдати".
Там стояли все могили,
Де бурлаки проходили.
Та степи за степами
I луги з берегами...
Там чумаченьки проходили
I бурлаченькiв провозили.
А тепер не проходять
I бурлак не провозять -
Все за вражими панами.
Нашi бурлаченьки догадались -
Через Дунай-рiчку перебрались.
Та Дунай рiчка-мати,
Та не дай погибати
Нам, безщасним сiромахам.

Суд у Задунайськiй Сiчi був такий же, як i на Запорожжi. Судили козакiв курiннi отамани та вiйськовий суддя. Карою злочинцям були здебiльшого тi ж самi киї, що й на Днiпрi. За бiльш тяжкi вчинки засуджували, як i на Запорiжжi, до шибеницi.
Священики призначались на Сiч молдавським єпископом, але виключно тi, на кого вказував Запорозький Кiш. Траплялося й так, що запорожцi обирали священика з-помiж себе, аби був письменний та богобоязкий. Таких козакiв єпископ брав до себе, навчав, як служити, й пiсля того висвячував i постригав.
Землю в Задунайському Запорожжi так само дiлили, як i на Днiпрi. Всяк, хто будував собi оселю, мав право орати землю й засiвати стiльки поля, скiльки мав сили доглядати. Дозволялося використовувати й робiтникiв, так що й за Дунаєм незабаром почався подiл товариства на дукiв та голоту.
Жило за Дунаєм Вiйсько Запорозьке з рибальства та полювання. Риби в дунайських гирлах була сила-силенна i кожен курiнь мав свого окремого гармашного завода, а то й декiлька. Збували рибу запорожцi у великi мiста по Дунаї: Галац, Браїлiв та iншi. Надзвичайно багато водилося на дунайських гирлах та островах дичини. Тут ще в тi часи ходили табуни оленiв, вепрiв, кiз, а озера й протоки вкривали дикi гуси, качки, лебедi й баби. Полювання на дичину велося не тiльки з рушницями, а й iз капканами та iншим приладдям.
Окрiм рибальства та полювання, запорожцi добували ще грошi заробiтками. Вони вiльно ходили працювати по всiй Туреччинi i заробляли там досить добре.
Горiлку на Сiч приставляв звичайно якийсь жид, але сам не торгував нею, а здавав вiдрами на- кiш; торгували ж у шинку самi запорожцi, кожен курiнь по черзi, i вся користь од продажу горiлки йшла у вiйськову скарбницю.
Вiд турецького султана запорожцi мали жалування й "таїну", себто припас. З нього їм видавали: борошно, чечевицю, оцет, олiю, порох та олово (свинець). Скiльки од султана мав кожен козак таїни невiдомо; жалування ж - десь 12 карбованцiв на рiк.
Незабаром пiсля впорядкування Сiчi на Дунавцi Калниболоцький передав булаву кошового дiду Рогозяному. З яких причин те сталося, немає вiдомостей; треба думати, що через недугу, або й смерть, бо пiсля року 1814-го про нього вже нiхто не згадує. Дiд Рогозяний був такий саме старий сiчовик, як i Самiйло Калниболоцький, але ще кремезний, дожив до останнього дня Задунайської Сiчi. Пробув кошовим вiн недовго, певно, через свою надзвичайно сувору вдачу, а пiсля нього отаманом обрали Ляха. Мабуть, то був не той Лях, який виводив запорожцiв з Днiпра, бо той коли б i жив у 1815 роцi, то мав би дуже похилий вiк.
Певно, що Лях був добрим кошовим, бо його обирали на уряд два чи три роки пiдряд. Слiдом за Ляхом, року 1816-го, козаки настановили

читати