І все це у формі магічної гри, інтелектуального квесту із просторовими трансформаціями Повість позбавлена рафінованості, у ній наче перебуваєш у пошуках загубленого часу, який пересипаєш у руках як пісок і дивуєшся його реалістичності. 

Розпочинається «Музей пригод» епіграфом про долю: «Покірного доля веде, непокірного – тягне», що викликає непідробний інтерес і заглиблює у саморефлексію. Авторська задумка спрацьовує -- атмосфера загадковості і таємничості розпочинається.

Перша частина, що має назву «Свято наближається» передає атмосферу очікування свята і приємної метушні. Цей знайомий кожному рекламний слоган сурмить про пригоди і пробуджує настрій дива, що трапляється напередодні свята Миколая.

Яна Приймак, героїня, яка постає найпершою і передає настрій поспіху і швидкого плину часу, налаштовує до себе. Вона, поспішаючи на роботу, де має відбуватися прес-конференція, усе ж таки, помічає цікавинки навколо себе – як озвучене вранішнє метро на станції «Арсенальна» мелодією Скорика, як старий продає букіністичні книжки на вулиці, як один дивак у парку кришить булку і годує голубів. Яна має пристрасть до фотографування і книжок. Незважаючи на те, що вона недавно закінчила навчання і не мала досвіду роботи, з легкої руки директора музею Романа Лук’яновича Попадинця починає працювати головним зберігачем музею.

Директор – керівник, який «має пружину всередині себе»  і водограй ідей формує колектив з однодумців, тих, хто розуміє , що музей – «це не мертва зона, а живий простір»… Музей, де зберігаються раритети, можна оживити, уявляючи той час, місце і  дух, який вони презентують. Наступний цікавий і непересічний персонаж – Мирон Клаповух, журналіст і літератор, шукач сенсацій і пригод, націлено «винюхує» в музеї таємну кімнату і задає питання про це на прес-конференції, чим збурює ажіотаж навколо себе.

Микола Карпович  Страшко – заступник директора, персонаж , який «ніколи  не хапав  зірок із неба» і був скоріше виконавцем, аніж ідейником.  Нонна Тарантас – завідувачка відділом, яка постає інтриганткою і борчинею проти влади директора. 

Ясь Попадинець – син Романа Лук’яновича і непосида, що опікується шиншилою Мейсом.

Усі персонажі першої частини повісті мають імена, які мимоволі змальовують їх характер. З такими прізвищами легко подорожувати  сторінками книги…

Коли говорити про жанрову специфіку повісті, то її можна охарактеризувати по-різному – магічний реалізм з елементами історичного масштабування, пригодницький колаж, з накладанням сучасної доби на історичну, пригодницько-пізнавальна повість з елементами історичного фентезі.

Блискучою метафорою постає потаємна кімната у сховищі музею раритетів на території Києво-Печерської Лаври – це той лабіринт історії, яким персонажі і читачі потрапляють у другу частину повісті під назвою «Чудо Святого Миколая». До речі, один із героїв, журналіст Мирон Клаповух, продовжує блукати часовими лабіринтами, залишивши по собі лише капелюх і щоденник про подорож до Московії разом з козаком Тимохою у році 1624… Це ще один авторський хід – знак запитання для читача і простір для фантазій, щоби  повість залишила стимул до прочитання наступної книги з цієї серії.

Гра постає головною складовою наративної парадигми. Але у ній незвичні правила – лише той, хто шукав таємницю в музеї, натрапив на чарівне крісло-гойдалку. І вже потім персонажі повісті Олександра Гавроша віднаходять ключі і винаходи, дереворит (дощечка, з якої видруковували ілюстрації для першодруків), розгадують анаграми, знайомляться з історичними постатями, що займалися книгодрукуванням у Києво-Печерській Лаврі  - Захарією Копистенським,  Помвом Бериндою, його сином Лукашем і братом  Стефаном та іншими героями. Багато вагомих фактів з того часу засвоюється легко і невимушено, зокрема. і те, що Памво Беринда був ченцем, енциклопедистом, мовознавецем,    письменником і друкарем, що видав перший український друкований словник.

Незвичними і подекуди смішними виглядають поважні мужі 17 століття, коли знайомляться  із прибульцями з майбутнього. Це додає шарму і легкості твору, викликає подив і усмішку в читача. Скажімо Захарія Копистенський, промовляючи казання, чує з вулиці голосне : «Ой, хто, хто Миколая любить! Ой, хто, хто Миколаю служить!..» і не стримує посмішки разом із козаками і міщанами, що стояли в церкві.

Часові шви, попри свою чітку окресленість сюжетно-структурною присутністю, з’єднуються в єдине урбаністичне полотно – Київ сучасний та середньовічний. Це дозволяє порівняти і пізнати антураж, архітектуру  та спосіб життя столиці  у добу бароко та постмодернізму.

До прикладу так описано козака Тимоху: «…у парадному довгому білому кожуху, що  сягав аж чобіт і  був обшитий по краях бордовою  і чорною ниткою, у зелених атласних шароварах та червоних сап’янцях  виглядав  справжнім гоголем. Не одна молодиця спиняла довше, ніж слід,  погляд на цьому хвацькому парубійку, який здебільшого  мовчав,  крутячи свого короткого чорного вуса».

Якщо розповісти дітям про українську історію дотепно і ненав’язливо, якщо змінити упереджене ставлення до того, що українське середньовічне бароко незрозуміле і надмірно величне, то розкриваються нові деталі і видобуваються забуті факти. Кажуть, коли довго дивитися на воду, на ній з’являються мікрохвилі, коли довго вдивлятися в обличчя епохи – вона натомість посміхнеться, а коли вірити в диво – воно не забариться…

«Музей пригод» - це пригодницька мапа, на якій ви не загубитеся, бо вас проведуть у закапелки історії Києва 17 сторіччя цікаві і яскраві персонажі.