Книга, яка побачила світ у травні 2017 року – не так монументальна, як знакова і не тільки для закарпатського краю, а й для всієї вітчизняної літератури. Йдеться про одного з титанів національного духу, які у вічності міцно тримають на своїх плечах українське небо – Івана Михайловича Чендея. 

Письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 1994 року за книжку «Калина під снігом», повість «Іван». Цитуючи офіційну інформацію, нагадаємо: « Член Спілки письменників України. Закінчив заочно філологічний факультет Ужгородського державного університету, стаціонарно – Вищі літературні курси при Літературному інституті імені М. Горького у Москві (1960-1962). Автор кількох збірок оповідань, повістей, нарисів, романів «Птахи полишають гнізда», «Скрип колиски», що витримали кілька перевидань.

Іван Чендей – автор низки кіносценаріїв, в тому числі разом із Сергієм Параджановим – сценарію фільму «Тіні забутих предків» (1964). Лауреат премії ім. А. Головка  за роман «Скрип колиски» (1987), ім. В. Винниченка за книгу «Калина під снігом» (1988). Твори Івана Чендея перекладались угорською, німецькою, словацькою, російською, а також азербайджанською, грузинською, киргизькою, молдавською. У співавторстві з О. Маркушем переклав з угорської твори Жигмонда Моріса та Нора Йокаї». 

20 травня 2017 р. минуло 95 років з дня народження Івана Чендея. До цієї дати, яка на жаль, відзначалася вже без нього, Закарпатська обласна універсальна наукова бібліотека імені Федора Потушняка підготувала унікальне видання – збірник спогадів, статей, есе, художніх творів, бібліографічних джерел – «Іван Чендей в колі сучасників» (Ужгород, 2017). Автором ідеї та натхненником виступив відомий закарпатський письменник, журналіст, драматург – Олександр Гаврош. Видання було серед переможців цьогорічного Ужгородського «Книга-Фесту-2017» у номінації «Видання публіцистики».

Отже, збірник на 420 сторінок. Двигнути таку глибу, як Іван Чендей, вочевидь, було завданням непростим. Потрібні були спільні зусилля багатьох діячів загальноукраїнського та обласного рівня, щоб розкрити світові потужну постать одного з основоположників закарпатської літератури, адже факт, що творчість письменника є національним надбанням, ̶ незаперечний. Про це виразно говорить у своїх спогадах академік, директор Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України Микола Жулинський, підкреслюючи, глибоку духовність, «високу емоційну напругу творів Івана Чендея, що досягається образною імпульсивністю, публіцистичною гостротою сповідально-монологічних інвектив, багатою символікою деталей, подій і ситуацій. Історія його краю – в його творах…» [c. 9-16].

Ким же був для свого краю цей великий Майстер Слова, який, на переконання М.Жулинського, «постійно намагався удосконалювати свою літературну майстерність, шукав нові форми, нові художні засоби та прийоми для образного вираження своїх творчих задумів»? Спробуємо знайти відповідь у спогадах літературознавця, академіка НАН України Івана Дзюби, Шевченківських лауреатів – Петра Скунця, Дмитра Креміня, Петра Мідянки; Героя України – Дмитра Павличка; письменника й видавця Івана Ребрика; критика й літературознавця Дмитра Федаки; письменників Дмитра Кишелі, Петра Перебийніса, Михайла Стрельбицького, Володимира Фединишинця, журналіста й письменника Олександра Масляника, журналіста Михайла Бобидорича; діячів культури та мистецтва, рідних та близьких письменника.

Непростим було його життя. Як пише І. Ребрик, «драматизм його творчої долі ще ніким не осягнутий і не потрактований» [с.264]. Він перший заговорив на всю Україну про Закарпаття так, що його почули; перший «забив тривогу про духовне спустошення народу («Птахи»), яке призводить до його виродження» [с. 269]. Іван Чендей «був і залишився духовною опорою. Звинувачений колись у патріархальщині він став для нас (письменників) духовним патріархом. Він знайшов свою істину на землі» (П.Скунць «Осінь патріарха»). Істина ця полягала в глибокій людяності, в непохитних поглядах на правду і брехню, в любові до свого народу, його духовних і високоморальних традицій. В постаті І.Чендея «доля краю втілена не лише яскраво, хвилююче, але й болісно…» [с.134].

«Птахи полишають гнізда», «Терен цвіте», «Луна блакитного овиду», «Казка білого інею», «Іванові журавлі», «Тестамент», «Пілюлі з-за кордону», «Калина під снігом», «Останній дзвоник у вересні», «Скрип колиски», «Кринична вода», «Теплий дощ», «Чайки летять на Схід»… У його творах «все точне й правдиве. Для нього не було заборонених тем. Він не піддавався ні внутрішньому, ні зовнішньому цензору; довіряв тій правді, серед якої виріс, основи якої засвоїв і захищав» [c.190]. На основі християнської й народної моралі формувались ідеали І.Чендея (В. Марко «Сім сліз Івана Чендея»).

За повість «Іван» та оповідання «Березневий сніг» ̶ геніальні твори «протестанта, що стає на боротьбу проти великодержавного московського шовінізму і проти здичавілого, позбавленого будь-якої духовності, хваленого повсюдно партією будівника комунізму» [с.240] ̶ письменника виключають з лав партії із забороною публікуватися, його книжки вилучають з фондів публічних бібліотек. Починається жорстока моральна й фізична розправа над особистістю. «Те суспільство, що зневажало людину, не могло вчинити інакше, бо в «Івані» прозаїк талановито розкрив на прикладі найнижчої тоталітарної владної клітинки, яка сфокусувала всі негаразди хворого суспільства, антинародну суть владних структур радянського тоталітаризму, які до небес підносилися над людьми, топтали їхню честь і гідність» (Д.Федака «Чендеєві журавлі») [c.300]. «Добре змащена й завжди готова до пекельної роботи репресивна машина увімкнула свої костедробильні механізми й умить затягнула у немилосердні жорна знаменитого сина москвофіла Михайла Чендея» (О.Масляник «Виноград з Чендеєвого саду») [с. 200].

Позбавити письменника голосу, розмови з читачем, зацькувати, заборонити писати, друкуватися. Окупаційна радянська влада в своїх методах не далеко відійшла від інших імперій та окупантів. Волелюбного, талановитого та високоавторитетного Івана Чендея викинули з усіх форм суспільного життя, зняли з посад та розкидали готовий двотомник його вибраних творів [с.146]. А можливо, це було відлунням протестної акції Івана Дзюби, Вʼячеслава Чорновола та Василя Стуса на премʼєрному показі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків», автором сценарію до якого є Іван Чендей?!

Його твори отримували схвальні відгуки в письменницьких колах Києва, роман «Птахи полишають гнізда» був перекладений, опублікований та розійшовся накладом в два мільйони сто тисяч примірників у всесоюзній «Роман-газеті» (№ 21, 1968), слідом вийшла монографія на нього «Король Лир Верховины» Григорія Корабельникова, а місцева партійна номенклатура й каральні органи обласного рівня не давали ні жити, ні дихати. Все це майже десять років гнітило й підкошувало, проте, не зламало. «Це нелюдське випробування подолав з честю, явив нам приклад високого чину й незламного духу. – говорить О. Масляник ̶ Не плазував, не просив у катів помилування, не зрікався власної творчості, не продав душу червоному дияволу» [с. 201].

Як свідчить український письменник і літературознавець зі Словаччини Юрій Бача, Іван Чендей «був свідомим свого місця й значення в загальнонаціональній українській літературі та культурі» [c. 148]. Вочевидь, розумів і свою роль в житті Закарпаття. Дбав про увіковічення памʼяті своїх талановитих попередників – Луки Демʼяна, Олександра Маркуша, Петруса-Карпатського, Зореслава, Івана Ірлявського, Федора Потушняка, Василя Гренджі-Донського та інших. Будучи ще відповідальним секретарем Спілки письменників Закарпаття, Іван Чендей домігся публікації творів авторів (Демʼяна, Маркуша, Петруса-Карпатського, Боршоша-Кумʼятського), підозрюваних тодішньою владою в українському буржуазному націоналізмі. І своєю діяльністю, і творами, письменник «переконливо доводив: сучасне виростає на минулому, в ньому його коріння й живильна сила, а його нехтування, й особливо того, що виплекано на усталених народних традиціях, несе в собі руйнування, людські драми, а то й трагедії» [с. 137].

Чомусь не дивує той факт, що саме український патріот Іван Чендей долучився до переправлення у Пряшів, і як наслідок, ̶ публікації в Мюнхені епохальної, можна сказати, праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Вона стала найпопулярнішою книгою українських шістдесятників у світі. КДБ, без сумніву, знало про шляхи передачі праці Дзюби на Захід (М. Мушинка «Листи Івана Чендея до мене») [с. 296].

Вже на посаді очільника обласного відділення Фонду культури України, він став одним з тих, кому Ужгород має завдячувати в спорудженні памʼятника Т. Г. Шевченку (1999). Ціла плеяда сучасних письменників торує свій творчий шлях з його легкої руки, називає Івана Михайловича літературним батьком, Учителем. Двері його ужгородської домівки, збудованої кровʼю і потом, були відкриті для всіх, хто плекає щире українське слово.

Окремої уваги заслуговує мова творів Івана Чендея, адже для неї характерна лексична витонченість, стилістична досконалість. Це підкреслюють всі, хто був ознайомлений з творчою робітнею митця. «Поетика автора навдивовижу метафорична, ми розкошуємо, купаємось в добірному слові, у рідній мові, яку Чендей знав чи не найдосконаліше з усього красного письменства. Магічний вплив його слова відчуваєш щораз, як тільки відкриваєш книгу уславленого автора…» (О. Масляник) [с. 203].

Підкреслюючи свої жанрові уподобання, Іван Михайлович особисто виділяв окреме місце мові творів: «Я люблю новелу. Завжди любив. Новела – велика школа, вчить ощадливості, особливої уваги до слова. Важливо почути внутрішнім слухом слово і так його припасувати, аби воно не виринало з образного ряду, творило плавний, як ваші степові ріки, нечутний плин оповіді, вершило стиль. До стилю я особливо чутливий. Мова! Головне – мова! Кожен справжній твір має відповідний настрій, температуру, колір і пульс. Це – живий організм. І вічний. Приходять нові покоління, читають і чують пульс життя, думок, почувань, переживань нащадків. Все це закодоване, емоційно вживлене в систему образного мислення…» [с. 16].

Як констатує поет і політик Дмитро Павличко, «Іван Чендей виявився далекогляднішим від галицьких і закарпатських письменників ХІХ ст., які писали свої твори гуцульським або лемківським діалектом! Він, подібно до Івана Франка, широко вживає західні діалектизми нашої мови, але в його словнику домінує мова наддніпрянських класиків нашої літератури. А при тому лексичне багатство гуцульського діалекту в Івана Чендея таке прекрасне і неосяжне, як природа гори Ясенової, під якою розташоване його село Дубове, а нижче грає-виграє гомінлива річка Тересва. Його мова сама собою вливається в океан української мови, передаючи йому сотні мерехтливих, сяючих на сонці хвиль» [с.246].

Хочемо зупинитися і на першій частині збірника «Іван Чендей про сучасників», де маємо чудові зразки публіцистики авторства закарпатського класика. «Велика спадщина Ерделі», «Живий у слові Михайло Томчаній», «Петро Скунць – поет з Верховини», «Вікна робітні Петра Лінтура», «Йосип Бокшай – чарівник з мольбертом», «Чари чудодійства Федора Манайла» ̶ це лише декілька тем із широкого кола зацікавлень майстра літератури. Художники, письменники, музиканти – культурний цвіт Срібної Землі – це те, що торкало душу великого сина свого краю, розквітало живими, досконалими за змістом і формою рядками. «… радіти можна, що в Ужгороді, на Закарпатті духовну культуру, мистецтво творили не поодинокі, а творили і творять сузірʼя. Хіба не цим багаті ми?» ̶ писав І. Чендей на сторінках «Закарпатської правди», розуміючи самобутність мистецької еліти краю. Аналізуючи літературний процес на землях за Карпатами минулих століть і до наших днів, письменник проявляє глибоку обізнаність, компетентний професіоналізм. Саме на приналежності закарпатців до великої української родини, на українськості корінного населення ставить він чіткі акценти у статті «На півстоліття письменницької організації Закарпаття»: «Були закарпатські українські (так, так, саме українські, а не русинські чи руснацькі, тим більше рутенські!) діалекти. Були українська народна пісня, казка, легенда, приказка і приповідка. Був український театр при дійствах у час весіль, обрядових забав, був український закарпатський народний із сентиментальною чутливістю та вразливістю до болю і сліз… <…> Ніщо упродовж довгих підневільних століть не змогло обернути народної душі українців у Закарпатті в попіл. Українська мова творів Скунця, Креміня, Мідянки – наше золото. І яке велике щастя, коли маємо для утвердження себе подібних творців у Слові. Хіба це мало? Це – багато! Подібне утверджує нас, нашу українськість велемовно. І в цьому теж наша закарпатська вічність. Українська вічність» [с.115-117].

Україна-держава зі своїм суверенітетом, обовʼязками та можливостями повинна «опікуватися рідними дітьми, де б вони не проживали» ̶ це чітке державницьке переконання Івана Чендея – не красиві слова, не абстрактні мрії, а нагальна потреба сьогоднішнього дня!

Не менш важливою частиною збірника «Іван Чендей в колі сучасників» є розділ «Іван Чендей у листуванні», де літературознавець, доктор філологічних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України Сидір Кіраль робить ґрунтовний аналіз епістолярної спадщини «закарпатського короля Ліра» (Г. Корабельников), адже це – своєрідна епістолярна «машина часу», яка «дає можливість не лише заглянути в минуле ХХ століття, не лише вдумливо переосмислити окремі факти творчої біографії митця, збагнути джерела формування його світогляду, індивідуального стилю, тощо, а й наживо зануритися в літературно-культурний процес України зламу століть [с.336-392], зрозуміти і усвідомити, що «корисного для свого рідного народу» зробив кожен письменник, і, зокрема, Іван Чендей, який ніс у своїй душі Сонце любові до людей та України».

Видання «Іван Чендей в колі сучасників», було б неповним без бібліографічного покажчика творчого доробку письменника та публікацій про нього за період з 1955 до 2017 року, що надзвичайно допоможе теперішнім і майбутнім дослідникам життя і творчості генія закарпатського краю.

На завершення важливо підкреслити, що готується перевидання книжки Івана Чендея «Калина під снігом». Хотілось би, щоб це перевидання відбулося в одному з центральних видавництв, можливо, навіть під патронатом керівництва НСПУ, і стало подією літературного життя країни, адже творчість цього письменника вартує саме такого вшанування й популяризації.

Проектами, які Закарпатська ОУНБ планує втілити в життя, стануть книги спогадів про двох інших Шевченківських лауреатів від Закарпатської області – Петра Скунця та Олексу Мишанича. Очікуємо ці видання протягом найближчих років.