Зізнаюся: я щира фанатка любовних романів, тому таку книжку читала перший раз і взагалі знайомилася з творчістю Андрія Кокотюхи разом із «Називай мене Мері…». Поставилася скептично. Думка, що це банальний любовний «детективчик» із простим сюжетом, відразу засіла в моїй голові, але вже після 15-ти прочитаних сторінок зрозуміла, що цієї ночі сон не для мене, бо цей детективний трилер, наближений, за словами автора, до естетики «чорного роману», або ж нуару, захопив мене з головою. Уперше я читала книгу не відриваючись, хіба що готувала нову порцію кави, аби ненароком не заснути і, не дай Боже, пропустити якусь украй важливу деталь!

  Письменник описує наші дні, тому в перших же рядках знаходиш слова «війна», «Донбас», «сепари», «біженці» тощо. Події відбуваються в Києві. Дуже цікаво читати про те місто, у якому зараз мешкаєш, де працюєш і навчаєшся. Приємно відшуковувати досить точні описи відомих тобі самій місць, але занадто страшно розуміти, що все відбувається і справді там, де зараз ти: «Цього разу дівчину в сукні на голе тіло та понівеченими грудьми викинули на трамвайну колію,  яка вела через ліс та з’єднувала Сирець із колись курортною Пущею-Водицею». Столиця має багато секретів… Як же пов’язані події на сході з Києвом? Дуже просто: біженці дівчата шукають кращої долі, а поліцейські, що провинилися, ідуть воювати, аби «очиститися» і повернутися героями: «Придумавши собі казку про захисника та його величну місію, Олег Кобзар намагався бодай уникнути мутацій». Поєднуючи донецькі міста, війну і сучасну Україну, автор намагається показати, що кровопролиття не тільки там, де стріляють. Недарма Кокотюха промовляє словами одного з героїв істину: «В столиці більше смертей, ніж на війні».

  Досить доречно обрано назву. Якщо поцікавитися історією створення книги, то розумієш, що «Називай мене Мері…» − це та ж сама «Дівчина з Донбасу», просто автором було прийнято рішення перейменувати, адже тільки ті книжки, у яких є жіночі імена, приваблюють ширше коло читачів. «Банальний моніторинг ринку» – так думають експерти, але мені здається, що справа не тільки  в цьому. Образ жінки в романі посів вагоме місце, тим паче що  він тут не один…

   Композиційно твір складається з чотирьох частин, кожна з яких має свою назву з новим жіночим іменем: «Називай мене Мері», «Називай мене Вірою», «Називайте її Еліс» та «Її назвали Анною». Усі досить влучні, і якщо їх проаналізувати, то можна підсумувати: перші 2 частини містять звертання у формі однини, адже події в романі крутяться біля головного героя Кобзаря. Третя частина − форму множини, бо тепер Олег шукає правди не один, а з тією ж Вірою. Гра форм? Ні, прекрасно втілений задум! Ну а кого назвали Анною – дізнавайтеся самі!

  Формально образи можна поділити на жіночі та чоловічі. Усі вони є носіями певної ідеології та ролі. З усіх персонажів досить вагомо виділяються Віра та Олег.

   «Віра Холод, у дівоцтві – Юрченко…» − головний жіночий образ роману «Називай мене Мері…». Вона була красунею, але, за словами автора, «належала до тих жінок, кого обтяжує власна врода», бо «обрала для себе професію, котра вважається питомо чоловічою». Як все це витримують слабкі дівочі плечі? Відповідь схована в словах Головка: «У жінок із Донецька чоловічі характери». Знову згадка про гарячі точки і жахливі події:  «війну впустила в себе», і реалії були страшними − «прийняти не могла». Справлятися з усіма стресами, тяжкою роботою та політичними настроями допомагає сталева витримка, тому не дивно, що про себе чула і таке: «жінка-вовкодав». Отримавши надто складне діло, Юрченко зрозуміла: «на неї скинули безнадійну справу, скориставшись нагодою», бо жінка, а не чоловік, та не була б це Віра Холод, якби не довела цю  заплутану історію з купою  вбивств до кінця!

  Допоміг слідчій це зробити головний чоловічий персонаж у романі − Олег Кобзар, або ж Лилик. Йому властиве критичне мислення, швидка реакція в стресових ситуаціях, а ще він страшенно любив жінок. Це стає зрозумілим чи не відразу: ще незнайомка ввечері стає пристрасною коханкою вночі. Якби ж знав Олег, що  Мері, яка так швидко потрапила до нього в ліжко, помре цієї ночі. Він не був охайним: не змінював білизну, носив 3-денної свіжості шкарпетки, не часто мився, але це все через такий-от «екстремальний» спосіб життя, бо «бардак» − це «форма порядку». Герой тяжко спить, йому не дають заспокоїтися страшні картини з його життя, бо «безсоння − міська хвороба». Лилика важко розуміти, йому тяжко прощати, адже усвідомлюєш, що він є досить холоднокровною людиною, бо вбив давнього знайомого Дмитра Свистуна і, як пише автор, «насправді бажав йому смерті». Можливо, це все роки складної професії та війна, але ж хіба можна так жорстоко чинити? І це зовсім не Кобзарева «са-мо-о-бо-ро-на»! Загалом, є про що подумати і над чим замислитися…

  Крім нього, є ще важливі чоловічі персонажі, які своїми діями та вчинками допомагають головному герою та заплутують його. Дмитро Свистун, із якого все почалося, Ігор Пасічник, або Ведмедик, який «вирізнявся гострим розумом, умінням розробляти стратегії, ризикувати й приймати нестандартні рішення», Тимур Нагорний, Артем Головко, особливий Гліб Ярило, бо «не кожного за життя називають сонечком», Леонід Донцов, на прізвисько Вампір, який «щонайменше п’ятнадцять останніх років вважається одним із беззаперечних злочинних авторитетів», Ваня Золотий, Андрій Верига та Верига-Старший (Анатолій Васильович), Юрченко та Чубук − всі вони не просто так у романі. Хтось із них блогер, у когось власне СТО, хтось підпільно допомагає Україні, когось убили, хтось найкращий криміналіст, а когось видають у злочині надто прості особливості… Це ж можна сказати і про жінок: Мілена, Зоя, Мері, яка «життям вже побита», Наталя Малахова, Галина Чуднівська, Людмила Токмакова, Яночка, Тетяна Данилець, Ольга, Інна, Аліса Зайцева, Людмила Григорівна Христенко, Алла та Анна, які постають і фотомоделями, і жертвами, і матерями, і офіціантками, і секретарками, і навіть філологами − ні, вони зовсім не другорядні персонажі. Кожна з них вимальовує неймовірну канву цього заплутаного діла.

  Моєю проблемою при прочитанні творів є те, що я дуже часто плутаю героїв, а особливо, якщо їх багато. Ця книжка – виняток. Ця купа персонажів запам’яталася з першого їх згадування. Якби продублювати  рух дійових осіб у творі стрілками, то постане перед нами неймовірно складана схема! І як тільки таке можна вигадати? Ні, тут не простенький сюжет, тут є купа вбивств і задіяних осіб. Зізнаюся: до кінця розвиток подій я не змогла прогадати. Хто знає, можливо, це вдасться тільки справжнім детективам, бо простій дев’ятнадцятирічній дівчині  не вдалося!

  Андрій Кокотюха словами власних героїв звертає увагу читачів на безліч болючих питань. При уважному прочитанні твору помічаєш, як автор, наприклад, пише про проблему книг: герої їх не читають, бо «в книжках все складно написано». Також автор звертає увагу на питання працевлаштування. Так, героїня Ольга бідкається, що вона, «філолог за освітою», роботи не має, тому й живе «з городу». Письменник пише про певний, та все ж утиск прав лівш. Я сама належу до цієї категорії людей і згадую, як у садочку мене били по руках за те, що тримала ручку не в правій руці, а тому і не дивно мені читати такі рядки: «Він чесно старався, але правою не виходило писати гарно. За каракулі вчителі гнівалися, постійно знижували оцінку, навіть якщо все буде правильно». Це жорстока реальність. Водночас найвагомішою проблемою, яку порушує автор, є війна та всі її наслідки. У творі думки героїв про неї різні: для когось це «пропаганда», хтось вірить, що все швидко закінчиться, для когось – вигідний шанс заробити, бо «крадуть», а комусь ця війна поставила хрест на житті, а тому слабка стать стає дівчатами легкої поведінки, жінки ледь мають змогу виховувати дітей, бо всі намагаються втекти  від того, від чого насправді ніхто з нас не дінеться. Актуальність проблем у нуарі надзвичайна! Про це не можна мовчати!

  Рекомендую читати детективний трилер людям у вже більш-менш зрілому віці, які мають певне усвідомлення і можуть правильно розставити акценти та пріоритети, бо якщо до рук візьме книгу підліток, то його увага буде  не на війні та проблемах, а, наприклад, на сценах убивств та кохання, які, до речі, висвітлені не вульгарно, а досить естетично.

   Потішили в книжці покликання та пояснення незрозумілих термінів, бо я до цієї книги й не знала, що означає  «JaneDoe», а чи знаєте ви?

  Читала книгу в електронному варіанті. Не часто скріню красиві вислови, але  після прочитання «Називай мене Мері…» у мене в галереї плюс 50 фотовідбитків. Тепер я озброєна купою гарних слів для постів у Фейсбуці, Інстаграмі, нотатках, дописах і статтях. Перше, що я вигукнула, коли дочитала роман: «Вау! Це ж треба!» Про це «вау» я відразу друзям і розповіла. Усіх зацікавила, і вам рекомендую, бо такі книжки повинні читати не тільки патріоти, поліцейські, слідчі та детективи. Вона зацікавить кожного, адже проблеми, висвітлені у творі, дуже актуальні. Якщо викликала  таке захоплення в мене, любителя романтичних історій, то і вас точно зацікавить! Ну не одній же мені промовляти це «вау»!