Колись, в недалекому минулому, я перефразував знайому фразу «Всі дороги ведуть до Риму» на «Всі шляхи ведуть на Форум Видавців».

Певно я маю в цьому рацію, бо під час Форуму Видавців не тільки українці присутні в якості декламаторів, чи читачів. Та навіть й українці з усієї країни приїжджають виступати, читати, зустрічатися, знайомитися, відпочивати. Бо хіба інакше може бути, коли для свідомої людини література була і є храмом? Форум дійшов до свого фінішу переможцем. Останні видавці вже певно вдома. Сумують за філіжанкою кави, згадуючи безліч приємного і не тільки.
На 19 Форумі Видавців було оголошено першого Лауреата міжнародної премії ім. Олеся Ульяненко заснованою Спілкою письменників ФРН міжнародної згоди на чолі з президентом цієї організації Володимиром Сергієнко. Лауреатом премії 2012 року став Вакуленко-К. Володимир.

Отримавши винагороду за свою контрлітературно-нонконформістичну діяльність я вирішив задати декілька питань тим, хто був поданий цього року на премію і чиї кандидатури розглядатимуться на наступні роки:

1. Поясніть своє ставлення до премій зокрема і що для Вас особисто значить Міжнародна премія ім. Олеся Ульяненка?

2. Зараз всі кому не лінь називають себе сучасними письменниками. Які позитиви і негативи Ви бачите в сучасній літературі? Якою, на Вашу думку, вона має бути? Чи всі мають право називати себе сучасними письменниками?

3. Що на Вашу думку можна назвати «дешевою» літературою? В чому полягає дешевізм в ній і що насправді, на Вашу думку, губить «шухлядних» геніїв?

Вано Крюґер – поет політолог і політтехнолог (м. Київ)

1. Премії — це завжди дві речі: символічний капітал, визнання і гроші, матеріальне заохочення. В принципі, другий компонент є необов´язковим: без нього цілком обходилися премії Андрєя Бєлого і Павла Бедзіра. Тож, перш за все, премії — це визнання, визнання в середовищі колеґ по цеху.

2. Не знаю, чи це моя справа висвітлювати позитивні і неґативні сторони в сучасній літературі чи, тим паче, брати на себе сміливість стверджувати, якою має бути література — це справа злих літературних критиків, тож не будемо відбирати в них їхній законний хліб. Я знаю напевне лише одне: література має бути різною. Якщо людина починає стверджувати, що література повинна бути саме такою чи якоюсь інакше, цим самим вона автоматично відсікає все решта, збіднюючи предмет розмови. Цим самим розмова стає мені нецікавою. І, як на мене, час подібних розмов сплив ще в першій половині XX ст., залишившись в історії разом з такими яскравими явищами як літературні маніфести і літературні угруповання. Письменниками, відповідно, мають цілковите право називатися всі, хто пишуть. Можна (і треба!), щоправда, сперечатися щодо естетичної вартості їхнього письма, але це вже питання суто індивідуального смаку читача (чи літературного критика як специфічного читацького підвиду). Це не моя справа (тобто це моя приватна справа як читача), роздавати оцінки і розставляти бали своїм колеґам по літературному цеху — це, знову ж таки, справа літературних критиків.

3. Я волів би перевести розмову в дещо іншу площину. Як на мене, небезпекою для сучасної літератури є спокуса повністю перетворитися на естраду, перетворитися на шоу-бізнес, і почати повністю функціонувати за його законами. Певною мірою ця небезпека продиктована тим фактом, що ми живемо в епоху небаченої раніше інтенсивності масової комунікації — Жан Бодрійяр називає цей стан “орґією комунікації”, в Сильвано Аріеті є схожий термін, щоправда, клінічний, але його цілком можна застосувати і до опису нашої ситуації - “орґія ідентифікації”. Тож цілком природньо що епоха великих наративів і, тим паче, великих форм вже залишилась у минулому. Проте певним чином це природній стан, коли тих, хто працюють “на публіку” краще видно і краще чути — зрештою, так було завжди. Проте я не схильний перебільшувати цю небезпеку: час все розставить на свої місця.

Світлана Поваляєва – українська письменниця, журналіст (м. Київ)

1. Та навіть не знаю… ну, там, вшанування пам’яті, альтернатива Шевченківці, спроба адекватно вписатися в тенденції європростору, всі діла… я ще досить добре пам’ятаю Ульяна, аби всерйоз говорити про таке.

2. Я думаю, що кожен має право називати себе ким заманеться, - все одно так звана об’єктивна реальність розставляє всіх по належних місцях. Головне, аби в країні існувала можливість безкарно називати себе ким завгодно (якщо це, звісно, не пов’язане з політикою чи бізнесом), а час із цим впорається, це його функція, часу… Щодо «позитивів» і «негативів», то я взагалі не мислю такими категоріями, до того ж поняття не маю, що відбувається в сучасній українській літературі. Головне, аби хоч щось відбувалося.

3. Ну, це, мабуть, пакети на поганому папері, які дуже дешево коштують. Я люблю такі книжки. І студентам користь… а «шухлядних геніїв» гублять шухляди. Нехай переходять на подушки.

Артем Полежака – український поет-слемер, співак та шоумен.

1. В дитинстві дуже любив, коли нагороджували всякими почесними грамотами. Не знаю, як зараз, але тоді це було дуже модно. Одна з грамот була «За досягнення на честь XXVII з’їзду КПРС», чи якось так. Вона й досі у мене є. Дітям дуже важливо, щоб їх час від часу заохочували і хвалили, навіть не дуже заслужено. Діти мають виростати з усвідомленням того, що вони потрібні цьому суспільству і цьому світу взагалі, бо інакше маємо на виході егоїстів-мояхатоскрайщиків, які, без сумніву, теж потрібні, але в кількості, що не перевищує критичну межу.

Тепер мені це не треба, бо я й так знаю собі ціну. Мені цікавіше слухати критику. От грошова премія – це, такі да, штука корисна, і сам собі дивуюся, чому я досі до цього часу не подавався на такі конкурси. Ульяненко не зовсім мій письменник, і в житті ми близько не були знайомі, тому слова «премія Ульяненка» не звучать для мене в повній мірі з тим сакральним пафосом, з яким, можливо, мали би. Але я знаю його з розповідей найближчіх друзів, і цього мені достатньо, щоб мати участь у цьому конкурсі за велику честь.

2. Велика біда сучасної літератури – книжки без картинок. Візьмеш таку книжку – і оку зачепитись ні за що. Я навіть, щоб переломити ситуацію, колись випустив книжку із самими тільки картинками. А хто має право якось себе називати – то це ж не мені судити. От про мене часто пишуть, що я письменник, хоча, я не те що прозу – я навіть вірші рідко пишу, в сенсі, записую в принципі. Як правило, я все складаю в голові і читаю по пам’яті. Щось типу кобзаря-бродяги, ніякої писанини, цілі ліси, пташкам є де гніздечко звити, поля є кому від шкідників захистити, хороший врожай, люди ситі, а значить є час подумати і про духовне – це я називаю цілісне мислення. От чого бракує нам всім, але то не біда – таким речам можна навчитись.

3. Вчора знайшов на вулиці книжку про злодіїв в законі і всяке таке – кинув собі в наплічник, треба хоч раз в житті почитати, шо то воно за бульварне чтиво таке, всі ж його читають, може там шось дійсно важливе…

Дмитро Дроздовський – критик, літературознавець, перекладач, письменник. (м. Одеса)

 1. Премія — це і поштовх до руху, і, водночас, форма бронзовіння.

Зізнаюся, що я довго йшов до Ульяненка. Його тексти були занадто «чорними» для мене, занадто поверховими і простими. Там усе на поверхні, все в екзальтованому вигляді, все в надлишку. Мені, щиро кажучи, подобається мистецтво натяків, мистецтво напівтонів, коли ти щось маєш відкрити, коли є загадка й немає вказівників. Ульяненко був весь на поверхні, він перетворював текст на оргію і смітник, на чорну месу й пародію на цю саму чорну месу. В цій прозі був елемент «транс-художності», щось тваринне, занадто тваринне, що не залишає простору для інтелектуальних маневрів.

А в якийсь момент я зрозумів, що читач може зовсім не так, як я, дивитися на мистецтво й зокрема літературу. Читачі різні, й переважна більшість сучасних читачів уже не сприймають підтекст і недомовленість. Їх треба «бити», шокувати (звичайно, не хочу узагальнювати). А Ульяненко саме «бив», нещадно й брутально. Бо життя в його версії таке — криваве; це секатори життя, які ріжуть людську руку; це трамвай, який переїздить людину на наших очах — і людина чимдужче кричить від нестерпного болю. Зрештою, тут є щось від «тваринного драматизму» — є такий напрям у театрі, коли актори грають надривно, аби досягти результату. Сьогодні в пост-постмодернізмі один із таких напрямів — це карнехілізм. Згадайте лише моторошний сиквел «Пилка». А українські 90-і — це та сама «Пилка», коли люди втратили людське , коли утворилась нова соціальна формація — рекетири, кидали, катали, килери. І Ульяненко переніс це все у простір літератури. Життя стало чужим «літературності» чи й навпаки. І тоді реальність замістила літературність із усіма жахіттями.

Для мене премія Олеся Ульяненка — це якийсь маркер свободи, крайньої, радикальної, стихійної. Але часом це потрібне — коли навколо пустеля, глухота, а люди починають перегризати одне одному горлянки. Кричати в безкрайому чорному полі страшно. Страшно, коли тебе ніхто не чує. А так було. І частково так є сьогодні, тільки вже в іншому вимірі.

Ми живемо у просторі брехні і несвободи — соціальної, політичної, економічної, інтелектуальної. Премія Олеся Ульяненка — це можливість протистояти цій брехні, принаймні мені так здається.

2. Сучасним письменником може вважатися той автор, який спонукає людину думати — тут і тепер — він підштовхує сучасну людина, яка живе поряд, до чогось іншого — аби ця людина відчула нове переживання, новий досвід, нову емоцію. Це банальне визначення «сучасності» — реальності, яка змушує щось у людині стискатися, яка травмує і калічить, яка завдає ударів і робить боляче, але також і реальність, яка викликає відчуття лету. Сучасний письменник — це той, хто летить, хто не стоїть і навіть не йде, він летить над ситуацією, над життям, не спиняючись через дрібні перешкоди. Сучасний письменник — водночас над болотом і океаном. Він етично вільний, розкутий. Від сучасної літератури може залишатися як біль, так і полегкість. Якщо література не спонукає до постановки запитань — десь усередині, в собі, в глибині, про яку зазвичай забуваєш, то тоді письменник не сучасний.

Не хочу говорити про позитивні чи негативні риси сучасної літератури. Література — це простір ідей, а ідеї можуть бути як правильні (на певному етапі), так і помилкові (на певному етапі). Помилка може породити нову теорію, яка здійснить переворот у свідомості. Література — це поступ, інтелектуальний, психологічний, емоційний. Якщо поступу немає, якщо є тільки стагнація, тупцювання і постійна заздрість, яка сягає якогось агонічного стану, — тоді література перетворюється на тусовку. «Сучасний» письменник ніколи не належатиме тусовці, бо тусовка живе за законами зграї, згідно з інстинктами, це референтна група. Письменник не виживе в такому світі, бо той світ занадто тісний для лету.

3. «Дешева» література — це кітч, треш, порожня писанина або графоманів, або в принципі не таких уже й дурних письменників, які починають грати роль блазня «формату». Бо вони хочуть чогось здобути. А сучасний світ — це заручник «формату». Формат може диктувати і книжкову політику. Якщо романи про обрубування людських кінцівок цікавіші для видавців (бо економічно вигідніші), ніж романи про боріння всередині людини, про метафізику чи історію і якщо автор через диктат «формату» береться за цей жанр, то він, як на мене, пише «дешеву» літературу. Це сміття — тимчасове, яке не дає жодної поживи для людини, яке не дає читачеві відчуття лету, а «пригвождає» до багна. Коли письменник іде не за покликом таланту, а за ринком, тоді він для мене стає дешевим. Як на мене, тексти Люко Дашвар чи Пауло Коельйо належать до такої «дешевої» літератури, або ж Михайла Бриниха. В різний час із такої «дешевизною» загравало багато авторів.

«Шухлядного» генія ніщо не може згубити, якщо він справді геній. Знищує розпач, невпевненість, коли здається, що все, про що ти пишеш, нічого не варте, що світ змінився, а ти лишився десь позаду. Світ так само може хворіти, натомість завжди є шанс, що одна людина може вижити. Для мене цікавим є той письменник, який вижив, незважаючи на загальнопланетарний психоз і транс.

Максим Кабір (Дніпропетровська обл. м. Кривий Ріг)

1. До премій ставлюся абсолютно байдуже, але до даної премії ставлюся із захопленням, часом впадаю в екстаз думаючи про неї.

2. Головна негативна сторона сучасної літератури – багато некрасивих дівчат. Якісь фенєчки ідіотські, неголені пахви, у всіх кеди, хрін розбереш що начеплено. А сучасний письменник визначається просто. Якщо з нього можна цвяхи робити, стало бути, письменник.

3. Це ще одне питання, над яким я думаю постійно. Спасибі, що його поставили.

Лариса Омельченко – письменниця ( Дніпропетровська обл., м. Підгороднє. )

1. Перемога у будь-якому творчому конкурсі – то те, що окрилює літератора, або хоч малесенькі, та все ж дає криляцята! А стати лауреатом премії – то вже заявити про своє існування в літературі серйозно. Точніше, навпаки: спочатку заявити про себе серйозно (як активний громадський діяч, культтрегер, улюбленець публіки, яка тебе вже шукає і вже знаходить, тобто, цікавиться літературою – завдяки тобі) – отоді ти вартий (варта) того, аби претендувати на літературну премію. Вона – багато до чого зобов’язує! Міжнародна премія ім. Ульяненка – для бунтарів, які не бояться сказати правду, бути в чомусь ізгоями чи блазнями – лише б це допомогло загальній громадській справі.

2. Той, хто виставляє свої твори в інтернеті? Ті, кого читають одиниці? Хто своїм коштом, в авторській редакції, видає власні книжки? Хто роздаровує потім їх друзям? Або його хата завалена стосами власних, майже нікому невідомих, майже непотрібних нікому книг? Хто катається по літ. фестивалях – в надії бути почутим – такими ж, як сам? Хто працює бібліотекарем, зварювальником, перукарем, або й просто ніде?.. Справжній письменник – це той, хто заробляє собі на життя своїм ремеслом – написанням книг. Цим, до речі, заробляв собі на життя письменник Олесь Ульяненко. Все інше – просто забавки, завдяки яким мріють про нездійсненне…

3. Що таке «шухлядні генії» - не знаю. Словом «геній» взагалі не розкидаюся, не роздаюся… А якщо без «геніїв», а просто – про «шухлядних», то нехай собі сидять і трясуться й надалі – над своїм «шухлядним багатством»! Один з них якось недобре дорікнув мені, що я така… що я можу… що скрізь, на різні конкурси надсилаю… і перемагаю… що мене скрізь чути… взяла б та й допомогла йому! На що я відповідаю: інтернет маєш, то ж – давай, працюй, шукай і знаходь! Підказати адресу можу, а турбуватись про тебе, впорядковуючи та надсилаючи твої «шедеври», не буду. Я тобі не літагент.

Мар’яна Луна – поетеса (м. Київ)

1. ……………………………………………………………………………………………

2. Справжній письменник – красива людина нестатечного віку, він чи вона має купу прихильників і інколи не розуміє навіщо ж воно все йому. Справжній письменник одягається яскраво, піддається згубним звичкам зазвичай в міру, бо все уже було спробуване. Справжній письменник не боїться камер та журналістів, а навпаки яскраво сяє на прожекторах софітів: він чи вона обов’язково мають що сказати суспільству. Справжній письменник – ідейний, він політично заангажований або абсолютно інертний до політики в країни, проте у нього є своя чітка позиція з приводу кожного гострого питання. Справжній письменник ніколи себе таким не назве, окрім як його обізве якийсь більш іменитий письменник чи так би мовити «нєвзначай».

3. Другосортна література – це те, що ви можете почитати вконтакті та жж.

Євген Положій –   письменник, журналіст. (м. Суми)

1. Премій ніколи не отримував, тож ставлення до того, чого ніколи не мав, відповідне Тим не менше, завжди приємно бачити своє прізвище десь серед номінантів. Проте, я про це забуваю в той же день.

2. Було б дуже дивно, якби хтось назва себе зараз несучасним письменником, а, наприклад, письменником ХІХ ст. Всі сучасні, які ж ще? Категорія часу – річ підступна Проте, можна надати право, наприклад, міністерству внутрішніх справ видавати бажаючим дозволи на право називатися сучасними письменниками, такі ж, як, наприклад, дозволи на право володіння зброєю. Там потрібно багато документів, наприклад, довідка від психіатра та нарколога, тож багато хто відсіється сам по собі…
3. Дешева – це дешевша 10 грн. Це і губить – низькі ціни.

Стас Бельський – поет (м. Дніпропетровськ)

1. Премії допомагають розмітці літературного простору і є для читачів своє свого роду маркерами чи показниками: є сенс ознайомитися з творчістю письменника ближче. При цьому важливим показником є те, що за собою несе сама премія. Вона може визначати найвдаліші твори, створені за певний проміжок часу, або оцінювати масштаб і дієвість літератора, або у такий спосіб публіка звертає увагу на талановитих юніорів. На мій погляд, найбільш корисні ті премії, які прагнуть відкрити щось нове у вітчизняному літературному процесі. Саме такою мені й хочеться бачити премію Олеся Ульяненка. Ще зовсім молоду премію, яка позбавлена величавих рис, але водночас має свою гостроту і власну точку зору. Хотілося побажати б премії ім.. Олеся Ульяненка не перетворюватися на суто контркультурний проект. Іншими словами оцінювати не дулю в кишені, а свіжість і виразність творів постійно відшуковуючи нові таланти в усій сучасній літературі. Мені здається, що є сенс доручити експертній раді, виключаючи всяку бюрократію, відразу ж вводити в діапазони премії багатьох виразних авторів, що задовольняють її критеріям. Це може суттєво вплинути і на масштаби премії і на точність вибору.

2. Література, перше за все, має бути різнобарвною, в ній мають бути різні автори, не схожі писанням на одне-одного. В ній непотрібні якісь апріорні матриці та кліше. Хотілося б уникати штампування під копірку стандартної (та ще й неякісної) літератури для стандартного читача. Крім того література повинна уникати замкнутості і провінційності – обов’язково потрібно підтримувати зв’язок з літературними процесами з іншими країнами (що відбувається поступово за допомогою перекладачів й організаторів великих фестивалів – велике дякую їм за це). І врешті-решт література не повинна бути надто «правильною», патетичною, та ще й нудною, як я в цьому інтерв’юJ

3. Найбільш помітні ознаки і хвороби «дешевизни»:

= неосвіченість і самовдоволення, незнання літпроцесу сучасної літератури, як вітчизняної, так і зарубіжної, провінційність і затхлість;

= Сліпе поклоніння перед авторитетами і епігонство;

= Бажання легкої і швидкої популярності поміж публікою, і як наслідок – конформізм.

Олесь Барліг – письменник, журналіст (м. Запоріжжя)

1. Мені здається, що літературні премії як явище вже давно дискредитувала себе в цій країні. Більше року тому російський літературний критик Алєксандр Житєнєв висловився про специфіку поетичного преміального процесу в Росії: «В умовах, коли критерії оцінки не прописані, а результати голосування не обговорюються, стобальна система оцінювання – це лотерея з фатально непоказовим результатом. Вірніше, результат показовий і навіть, мабуть, повчальний, але не естетично. Бо служить виявленню поетичного мейнстриму, а не «нових доріг розвитку сучасної російської поезії»». Все це, як на мене, стосується й так званої «актуальної української літератури» (при цьому складова «актуальна» звучить ледь не як насмішка). Оскільки за результатами більшості премій можна вивести жонглювання із кон’юнктурами (на різний ґатунок ідеологіями та стилістиками (хоча й за кожною стилістикою також стоїть своя ідеологія)). Й часто отримання премії свідчить лише про те, наскільки автор зміг відповісти на запити мейнстриму, певного спрощеного «запиту». Тож не здивуюся, що невдовзі участь письменника у преміальних процесах може стати поганим тоном. Україні бракує альтернатив у цьому, і премія імені Олеся Ульяненка могла б стати таким свіжим ковтком повітря.

2. Найбільший негатив сучасної літератури у тому, що вона несучасна. Зализуючи рани постколоніального синдрому й виборюючи місце своєї першості перед видавцями, критиками і читачами, письменники забувають про день сьогоднішній. Ми надто захопилися реконструкцією (чи реформацією) минулого та створенням альтернативних реальностей, за якими втрачаємо дійсність, у якій живемо тут і зараз. А якщо часом і беруться писати про це, то перетворюють свої твори з красного письма на публіцистичні звіти на злобу дня.

3. Для кожного «дешевизна» літератури визначається власними критеріями оцінювання. Це й банальність, й скудний словниковий запас, і нещирість, і недоречний пафос… Повторюсь, усе це вкрай суб’єктивно. Скажімо, є поети, яких я, за своїм власним визначенням, назвав би «дешевими», однак для багатьох їхня творчість – це напрочуд хороша література. Та висловлювати свою позицію щодо цього – моветон, бо «літературний цех» вимагає від тебе толерантності до всіх його учасників, що вже встигли «виплисти на поверхню». Бо інакше ти набудеш слави дикуна, заздрісника і бозна-кого ще…

А «шухлядних геніїв» губить те, що, навіть коли вони переборють власну скромність і ненаважливість та відправлять свої тексти до якогось поважного періодичного видання, то так і залишаються «шухлядними», але вже на рівні меблів в офісі того альманаху чи журналу.