Головна\Події\Інтерв'ю

Події

18.08.2015|07:46|Валентина Січкоріз

Наталія Марченко: «Так званий «реалізм» є більше журналістикою, ніж літературою»

Валентина Січкоріз поговорила з письменницею та науковцем Наталією Марченко (Савчук) про її першу книгу «Літописи Семисвіття. Діти переступу».

- Пані Наталю, нещодавно у тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан» з’явилася надзвичайно цікава книга – «Літописи Семисвіття. Книга 1. Діти переступу», сповнена символічних персонажів та образів, написана яскравою, багатою мовою. Як у Вас з’явився задум створення цього твору?

- Я змалку люблю фантастичну та фентезійну літературу. Маю навіть таку теорію, що так званий «реалізм» є більше журналістикою, ніж літературою, бо прагне того самого, що будь-яке ЗМІ – максимально точно відобразити події та дати їм «правильне» та «об‘єктивне» потрактування. А власне література завжди максимально символічна, вільна від заборон і повчань, магічна в своїй суті... Ще в студентські роки мені катастрофічно не вистачало саме такої – символічної, вільної, дивовижної в усіх сенсах питомо української книжки. Щоб була настільки ж реальною фантазією як, скажімо, «Лісова пісня» Лесі Українки, й водночас не осколком, а цілісним світом, як Толкієнове Середзем’я... Тоді на мене вплинули також особистість і глибинне, справді академічне розуміння фольклору моєї викладачки та куратора Лідії Францівни Дунаєвської.

Життя йшло, книжок читалося неміряно, але все було не те, класно, але не так, як дихає мені саме ця, моя, земля! Тут мав бути свій міф! Як у всіх людей – доволі драматичний, інколи – з приколами, інколи – з трагедіями... Знаходилися нові ідеї, реалізувалися мрії, зализувалися рани, а книжки ніяк не було J. Але якось вона мені наснилася. Так, ніби за раз проглянув весь серіал одним ковтком. Вранці стала і записала перші рядки «Книги Янової», уривки з якої використовую нині як епіграфи до розділів. Виходить, тепер по суті не пишу свої «Літописи Семисвіття», а швидше згадую пропущені крізь себе обриси та історії світу, який так сильно хотіла знайти, що він сам витворився J.

- Де розташувався отой таємничий Край, у якому так тонко переплелося людське і боже?

- Ну, якщо ось так відразу все розповім, буде не так цікаво читати J. Скажу лише, що Край берегині Стрибозької Гаїни, з якого читач розпочинає свою подорож циклом, – лише один із Країв Семисвіття. Сама назва виникла від того, що кожна берегиня «відкраює» під себе стільки простору, скільки сягає її чуття. І в тому її Краї оселяються люди, дотримуючись певного порядку. А довкола Дикий Степ – простори, де кожен сам за себе. Краї, по суті, своєрідні безпечні «загони» для коровичів-людей. А змієвичі та птаховичі зовсім інакше організовують своє буття. Водночас, карта серединного матеріального світу Семисвіття досить точно відтворює простори від Сяну до Дону та «з варяг у греки» J.

- Що ж воно таке, оте таємниче Семисвіття? Чи можете зараз хоча б трішки розповісти про це читачам, щоб іще більше заінтригувати їх?

- Це складна структура з тонких і матеріальних світів, тісно між собою переплетених, і водночас сім «тіл» людини. Тобто, Семисвіття – це світ-людина, дитя великої Ма, в якому ще немає добра та зла, бо природній світ не може бути абсолютно поганим чи абсолютно гарним: одне й те саме сонце дає життя, й вбиває посухою... Тут панують жінки, несучи всю повноту відповідальності за ними народжене й вирощене/виховане. А чоловіки – їхня опора, виплеканий ними засіб продовжувати, берегти й розвивати життя.

Власне події «Літописів...» – це розповідь про те, як оце живе Єдине, породжене Ма, намагаються «вбити», аби відродити вже «Інший світ» – в якому скрізь межі – кордонів, моралі, культури... Світ, який не можна плекати, але за який так солодко боротися. Чоловічий світ, де всьому є міра, а тому можна постійно «мірятися»...

Але суть не в ґендерному протистоянні, а в намаганні відповісти на саму сокровенну для мене загадку – чому держави формуються й зникають, а ми залишаємося «у Краї» й щоразу, коли людство доходить якогось чергового краю, нагадуємо світові, що таке насправді бути Людиною, часточкою Єдиного...

- Наскільки глибоке міфологічно-фольклорне підґрунтя має книга?

- Мені важко оцінювати «міфологічно-фольклорне підґрунтя» власного тексту, але чоловік жартує, що краще б я на зібраних матеріалах написала докторську... Чимало винесла з власного дитинства, що літувало зазвичай на Вінниччині у бабусі. Ще більше – з уже дорослого спілкування з різними «знаючими» людьми, збирачами фольклору, вченими. А ще більше – з читання та намагання практикувати всілякі посіяні в нашому поколінні Кастанедою «штучки» J.

Я намагалася зберегти в тексті «несвідоме», якщо хочете – «голос крові». Тому почасти сама можу пояснити менше, ніж дехто з моїх читачів. Скажімо, не знала, що є реальне поселення Стрибіж і річка Медова, чесно вигадала всі приказки й інші «прямі запозичення з фольклору», поняття не мала, що в світі існують усі описані мною храми…

Зізнаватися в подібному не дуже приємно, але для мене найважливіше, що Семисвіття – живий світ, де кожний читач прокладає власні шляхи, а не проїжджає єдиним для всіх завбачливо прокладеним автором маршрутом у зручному «візочку».

Мій світ вільний, як і мій читач. І вони точно значиміші та більші, ніж я.

- Чи доводилося вам, пишучи книгу, досліджувати певні наукові джерела, черпати нові знання?

- Так. Але не в тому сенсі, що зібрала бібліотечку з теми, проштудіювала і сіла «творити». Часто й досі трапляються дивні речі. Скажімо, героїня мала на плоті виліпити посудину, але опис весь час «випадав» із тексту: от неправда – і все! На роботі, перебираючи випадковий стосик книжок (чекала на колегу), натрапляю на потрібну інформацію у брошурці про історію гончарства в якомусь-там регіоні... Або таке. Героїня вбиває ворога, сидячи верхи на коні. Що, здавалося б, складного? І з лука вона його стріляла, і ножі метала, й збивала чимось важким... Але картинка не оживала. Аж поки випадково, клацаючи пультом телевізора, не натрапила на документальне кіно про Монголію. Кілька побачених кадрів повернули думки зовсім в інше русло, пошукала в наукових дослідженнях і... все стало на свої місця. Але не розповідатиму, бо, думаю, мало хто насправді здогадується, які переваги в бою має жінка-вершниця J.

- А чи знаходиться місце серед таких захоплюючих пригод і для справжньої, істинної Любові? Чи втручається вона у життя таких дивовижних персонажів?

- Насамперед «любов» у кількох своїх іпостасях є безпосередніми персонажами твору (так-так, саме не одним, а кількома персонажами!) і втручаються вони в життя героїв самим різним чином, аж до сороміцького включно J. Окрім того душевна організація, спосіб почувати й, як наслідок, сексуальні практики різних типів персонажів різні. Скажімо, змієвичі та птаховичі не мають звірів своєї душі, а люди – мають. Тому стосунки одних завжди паритетні, а в інших – залежать від того, чи опанували і яких саме звірів своєї душі партнери. Але в кожному з них є подих Ма – вічне відчуття любові світу до себе й кожної своєї часточки...

Тому в «Літописах…», за великим рахунком, все рухається любов‘ю. Любов «підбиває» Гаїну на переступ, вона ж свого часу «вибиває» Чаруню з місця першої серед лярв, але натомість дарує їй надзвичайну доньку. Любов формує характери Вабки та Люта. Вона ж визначає вчинки Лихо та Дия, пояснює митарства Будимира-Рарога тощо. Зрештою, жити в Краї – це насамперед жити в любові.

Загалом чуття, настроїв і навіть відверто плотського у цьому тексті дуже багато. Бо мені важко уявити справдешній жіночий світ без доторків, запахів, поглядів, звуків – тисячі дрібних відчуттів, які, власне, і є «світ». Так само не повірю у справжність стосунків, не окреслених взаємопроникненням. Не важливо, для когось це насамперед – тілесний досвід, для когось – душевний, ще для когось – духовний чи інший, але саме взаємопроникнення й прийняття є сенсом явища, яке ми окреслюємо як любов, кохання, почуття...

- «Діти переступу» – лише перша книга «Літописів Семисвіття». А скільки книг планується в цілому? Чи готові вони вже до друку?

- Нині опублікований лише перший том, власне, половинка «Дітей переступу». Друга частина має вийти навесні 2016 р.

Самі «Діти переступу» – перша книга циклу з семи книг і «Книги Янової». Наступна за ними оповідь – «Звірі душі моєї» розповідатиме про формування героїв, про інколи нестерпно болюче і принизливе, інколи оповите щастям і безумом пристрасті опанування власною самістю, звірами своєї душі...

Проблема в тому, що я була певна, що ось такий – нарочито прозорий, повільний, атмосферний, абсолютно позамайнстрімовий текст, заснованій на грі мови та міфопоетики, може зацікавити хіба книжника-естета, певного у власній українській самості. Тобто, по факту не може цікавити видавця! Тому жодного сенсу в тому, щоб перебирати рукопис в електронному вигляді (пишу лише «вручну», на екрані можу лише правити) не бачила. Лише наполегливість Володимира Рутківського, який із першого випадкового знайомства повірив у цей текст так, що мені вже було соромно ледарювати, а потім – щира залюбленість у «Літописи...» чудової авторки та напрочуд ніжної й чутливої до слова редаторки Ірини Дем’янової, з легкої руки пана Богдана Будного раптом перетворили химерні «задуми» на факт КНИЖКИ.

І тут виявилося, що «Літопси...» читають! Читають люди, далекі від усіх моїх надумок... Читають зовсім не так, як я собі понавигадувала...

І тепер хочеться зробити все нехай і повільніше, але правильно J. Домалювати карти, розгорнути ілюстративний ряд, можливо, додати словничок.

- Кого передусім бачите читачем «Літописів Семисвіття»?

- Цикл пишеться для дорослого читача. Тобто, мені «мій читач» уявляється сформованою, свідомою себе й свого місця в світі особистістю, котра прагне подальшого поступу та самоосягнення і здатна на відповідальні вчинки. Але наскільки це корелюється нині з біологічним віком, сказати важко, бо впродовж кількох останніх років тисячі «дорослих» довели свою катастрофічну незрілість, а «діти» натомість виявилися найбільш відповідальними й здатними до свідомого чину.

Тому коли експерти «Книжки року» зарахували «Дітей переступу» до категорії «підліткової та юнацької літератури» й досить високо поцінували (книжка увійшла до сімки лідерів літа), хоч і була трохи ошелешена, заперечувати не стала. Зрештою, герої першої книжки – семилітні діти і сюжет (якщо не брати до уваги низки психологічних і символічних підтекстів) іще цілком казковий… Та якщо, справді, перша книжка циклу ввійде до дитячого читання й знайде серед юні свого вдячного шанувальника, обов‘язково зроблю відповідну редакцію і спробую видати книжку саме і лише для підліткової аудиторії – зі словничком, додатковими відступами, відповідними ілюстраціями...

- Які відгуки щодо книги Ви вже зустрічали?  Чи відповідали вони Вашим очікуванням?

- Так, на книжку попри її малий вік (два місяці від видруку) уже відгукнулися не лише друзі автора.

Коли читаєш у коментарях у Мережі: "Чарівна мова написання, я б навіть сказала, Жива. Книга переносить читача до мудрої казки, і в той же час до прадавнього, потужного, існуючого, міф настільки реальний, що гостро відчувається як швидко ми забули про головне. Доторк до того, у що я завжди вірила, чекаю на наступні книги" (Lita Ahmetova[1]), хочеться заплакати. Бо хтось не просто потратив час власного життя й власну енергію на спілкування із народженим тобою текстом, а зміг справді увійти в нього!

Із «офіційних» відгуків найгрунтовнійший нині – рецензія Володимира Рутківського в «Україні Молодій», із неофіційних – прискіпливий діловий аналіз Володимира Арєнєва.

Коли чесно, то трішки страшнувато за висловлені ними оцінки й порівняння. Бо В. Арєнєв у розмові, а потім в інтерв‘ю заявив, що «Літописи Семисвіття» - «...це така собі суміш "Сильмарилліона", "Пісні Льоду та Полум´я" та ірландських легенд»[2]. А В. Рутківський одним абзацом підніс текст на таку височінь, що, коли її визнати, стає страшно писати далі: «Оповідь то в’юниться, мов безтурботна лісова річка, то майже зупиняється, аби читач мав змогу роздивитися якусь чарівну деталь, або й зривається до висот гоголівської «Страшної помсти». Диво твориться на рівному місці, слово сягає такої ж магічності, як і світ, що ним описаний. А світ цей по вінця заповнений дійством і дійовими особами — русавками, берегинями, лярвами, мавками, чугайстрами, охваями... І кожне має своє обличчя і свій гонор. Схоже, архітектоніка твору не має аналогів у сучасній літературі. Авторка майстерно використовує український фольклор, особливо перші, найдревніші казки. Але твір настільки цілісний і неповторний, що видається, ніби виріс не з казок, а навпаки — казки є сколком того дивного й неповторного світу…»[3].

Таких відгуків я не очікувала. Це дуже зобов‘язує і лякає. Бо світ Семисвіття живий і головне, щоб він таким і залишився. А підсвідомо хочеться, щоб твоє «дитя» й далі хвалили J. Й дуже важко втриматися, аби не почати його причісувати, заставляти чемненько сидіти, поки дорослі говорять, й не колупати пальцем в носі J.

- Чи можна віднести книгу до жанру фентезі, який, на жаль, ще так вузько представлений українськими письменниками?

- Редакторка, Ірина Дем‘янова за моєї згоди означила текст як «роман-міфологему». Бо на її розсуд Семисвіття надто реальний як на «фентезі» світ. Наскільки це правомірно, думаю, мають судити літературознавці, теоретики жанру.

Для мене як автора було важливим витворити питомо український повноцінний у кожній деталі світ, здатний до саморозвитку. Мені багато важить «магія мови» та міфопростір як конкретна реальність, все ще збережена в нашому бутті. Мені хотілося почути в собі «голос крові» й так вплести це звучання в текст, щоб він відлунював у читачеві, пробуджував його. Наскільки це вдалося і чи взагалі можливо – не знаю. І чи це фентезі, чи щось інше – теж. Думаю, все залежить від читача, від стану, з яким він «вийде з тексту». Знаєте, це як у стосунках – для одного «ульотний секс», а іншому – «жорстоке зґвалтування» J.

- Видання надзвичайно цікаво ілюстроване. Чи причетні Ви теж до такого стилізованого оформлення?

- Питання ілюстрування має довгу історію й дуже швидке втілення J. Мені давно припали до душі (думаю, ми в одній палітрі бачимо світ) роботи молодої напрочуд природної й сказати б стилістично чистої у своїй закоріненості в українство художниці Василини Мельник. Здавалося, що вона просто створена, аби ілюструвати «Літописи...». Але спершу я не дивилася на них як на видавничий проект, потім – вона мала інші плани... Зрештою серед художніх робіт Василини я побачила готову обкладинку до книжки! Саме таку, як мені мріялося, – рудо-червону як фарбована в цибулинні писанка, з рай-деревом і світами – не то яблучками, не то яєчками на гіллі-дорогах... Так з‘явилася обкладинка й її розшифрування-«підказки» в оформленні розділів.

Ще одна цікава задумка щодо ілюстрування залишилася невтіленою, як не ввійшли у видання уже існуючі карти Семисвіття. Але, сподіваюся, все вдасться реалізувати. Зокрема хотілося б зберегти в тексті мої власні малюнки, що виникають у ході його написання J.

- Чому, якщо не секрет, цього разу Ви вирішили опублікувати твір під псевдонімом, адже українські читачі добре знають книгознавця та літераторку Наталію Марченко?

- «Наталя Савчук» – не зовсім псевдо. Це моє дівоче прізвище, під яким змалку друкувала вірші, згодом – прозові твори. Під ним мене знають ті, кому немає діла до вивчення біографіки чи книжок для дітей J.

Власне усе доросле життя маю чіткий внутрішній поділ на «творчу» та «дослідницьку» особистості. Першу пов‘язую з Божим даром, своєрідним спадком мого роду, тому на художніх текстах зберігаю батьківське прізвище – Савчук. Іншу частинку себе пов‘язую з власними зусиллями, своїм свідомим щасливим вибором (як і заміжжя J), тому наукові розвідки, публіцистику, рецензії тощо підписую прізвищем «за чоловіком» – Марченко. Така ось філософія…

 - Чим особисто Вам цікава українська міфологія? У чому, на Ваш погляд, її унікальність і самобутність?

- Для мене самобутність українського міфу полягає у нашому страхові перед визнанням його древності та осібності. Мені цікава наша міфологія як дзеркало, в яке ми весь час намагаємося не подивитися через нав‘язані зовні страхи. Позиркуємо і пробігаємо швиденько в справах… А раптом, справді, там щось СТРАШНЕ!!! Або ще гірше – ми виявимося, як ото нам сказали, миршавенькими та противними, що й сміятися гріх…

Бо от у китайців – ото древність! У японців – ото витонченість! У французів – ото вишуканість!.. А ми так… про таких кіно не знімеш…

Але українська міфологія – це ще, вибачте, не засраний маскультом шматочок істинного в нашому глобалізованому світі! І тому, вона – ще один наш національний скарб. І як всякий великий скарб має бути старанно відрита, докладно описана, надійно законсервована та широко розтиражована у «сувенірній продукції» для масового вжитку J.

 - З цілком певних історичних причин ми справді боїмося заглибитися в український міф, визнати його, а отже й свою повноцінність. Але, як гадаєте, чи перейняла сучасна жінка риси отих прадавніх хранительок буття (берегинь, лярв тощо), змальованих у книзі?

- Я переконана, що не лише українська жінка як така, а й українська спільнота загалом досі зберігає оту корінну для себе матріархальну матрицю. Вона в нашій незнищимій, інколи просто ірраціональній чулості та непереборному вітаїзмові. У побутовому «прощенному» ставленні до чоловіків і покладанні відповідальності на жінку. Зрештою, в незмінному стандарті «доброго» та «сердечного» життя.

На жаль, глобалізація активно розмиває корінні структури не лише українства, а й етносів загалом. Українська жінка теж втрачає властиві їй чулість, спорість, пристрасність і вітаїзм. Натомість мужніє, зациклюється на собі, атрофує здатність віддаватися сповна (байдуже, почуттям чи справам!) і зрештою колапсує від власної ненаповненості... А поряд руйнуються світи, яким вона мала дати раду й котрі б стали її суттю…

Але героїні «Літописів…» - не зразок. Вони швидше камертон, котрий, можливо, нагадає хоч комусь, якою насправді вільною, всемогутньою та життєдайною створена жінка! Скільки щастя й світла кожна з нас може видобути із себе аби наповнити свій світ! Але тоді потрібно визнати, що тільки ти сама визначаєш – жити в пітьмі й горі, чи в добрі та любові. Тільки ти сама.

- Наскільки важливо, на Ваш погляд, кожному із нас берегти родову пам´ять навіть у такий модернізований і технологізований час?

- Чим більше ми відчуватимемо свою спільність як єдиного – Людства – тим важливішою буде самість кожного. Бо чим менше ставатиме меж, тим важливішим виявиться відчуття притаманного лише тобі. І тут рід, «кров» як інформаційний код, що ідентифікує тебе серед безлічі подібних, може виявитися найціннішим надбанням. Це ж не просто схильність до тієї чи іншої діяльності, специфіка рефлекторної діяльності, зовнішності чи подібне. Може в‘явитися, що лише певні люди-«коди» можуть відкривати відповідні цивілізаційні речі, скажімо, «бути прийнятими» в інших світах. Або навпаки – люди без чіткого родового коду (чи з якимось певним кодом) можуть першими опинятися в зоні ризиків невиліковних захворювань…

Але в будь-якому разі берегти чи ні родову пам‘ять (хоча спершу її ще потрібно в собі пробудити!) – вибір кожного. Головне, «голос крові» як і щиру віру не можна зімітувати. Стати живою гілкою на древі роду значно складніше, ніж створити родовідне древо. Продовжити в сучасному автентичну традицію важче, ніж її відтворити. А відбутися хоч на мить як частина живого українського міфу чесніше, ніж все життя пересипати між долонями колись кимось зібрані його скалки.

 

[1] https://www.goodreads.com/book/show/25688265?ac=1

[2] http://www.theinsider.ua/art/porada-zoloto-shcho-koli-i-navishcho-chitati-poki-lito-znushchayetsya-z-nas/

[3] http://www.umoloda.kiev.ua/number/2687/164/94212/



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери