Презентували у культурно-мистецькому центрі „Інтермеццо" колоритні книжки свого видавництва „Зелений пес", задушевно читали напам´ять вірші - про Україну, кохання та „Колискову" („Тільки, будь ласка, не хропіть..." - попросив Віталій чи Дмитро - ми не один рік знайомі, але я їх досі плутаю), власноруч акомпонуючи собі на кобзі та ще одному дивовижному музичному інструменті.

- Навіть не знаю, як він називається! Хай буде „надувне піаніно". Колись це був акордеон... - стенув плечима один із братів. - Власне, нас не можна назвати неперевершеними музиками, тому ми досить обережні з цим ділом... Однак вірші зовсім інакше сприймаються під музику. До того ж, сьогодні українським письменникам треба йти в народ! Так само, як ходив колись поміж людей Остап Вересай... Нам подобається такий спосіб життя - мандрувати Україною з кобзою і віршами. Ми називаємо це кобзо-репом. Цікаво ж поспілкуємося з людьми, які купують наші книжки!

- Кажуть, свій перший у житті автограф ви поставили замість братів Стугацьких?

- Авжеж. У 1989-му нас запросили в Коблево - на фестиваль фантастики. Ми тоді саме фантастику писали... Там же мали бути брати Стругацькі, правда, приїхав лише Аркадій. Гостей на фестивалі обслуговували дівчата з місцевого ПТУ. Про знаменитих Стугацьких вони, звісно, чули, але ніколи їх не бачили. А оскільки ми з Віталієм схожі між собою значно більше, ніж Стругацькі, хтось вирішив, що це і є ті самі „зіркові" брати... Ну, от ми виступили й почимчикували на пляж. Виходимо з моря - такі собі молоді атлети (нам тоді років по 20 виповнилося), а назустріч - тендітне, ефірне створіння. А в руках у „німфи" - збірка класиків: „Можна автограф?". Не відмовляти ж такій красуні! Поставили їй автографи, чиркнувши: „Ми цієї книжки не писали". Відтоді так і робимо, коли доводиться на чужих збірках розписуватися...  

- Ви виросли в Україні - на Миколаївщині, але здобували вищу освіту в російських інститутах - Уральському політехнічному та Московському енергетичному - за фахом „технічна кібернетика". Мешкали в білокам´яній, працюючи на різних посадах у фармацевтичному та виноробному бізнесі. І все-таки повернулися додому, хоч немало українців, зокрема й творчих людей, кинулися тоді в пошуках щастя до Москви...

- На початку 90-х у Москві організувався потужний український діаспорний рух. Ми видавали московську українську газету „Тинди-ринди" та журнал української фантастики „Брати". Тоді ж почали писати свою першу книжку - „Кобзар 2000", над якою працювали впродовж десяти років, а закінчили її вже 1998-му, у Києві. Вирішили повернутися в Україну, бо за кордоном не особливо усміхалась перспектива самореалізації. З цього приводу пригадується такий жарт: якою може бути найвища кар´єра в Москві? Бути похованим у кремлівській стіні...

Опинившись у Києві, не могли видати свою книжку, тому вирішили самі стати видавцями. У 1999 році разом із телеканалом „1+1" та шоколадом „Корона" організували перший конкурс української гостросюжетної літератури „Золотий Бабай". Переможцем став роман Василя Шкляра „Ключ". В 2000-му створили видавництво „Зелений пес"...  

- Ви увесь час разом - пишете, працюєте. Не хочеться часом відпочити один від одного?

- Знаєте, є такий анекдот. Тоне „Титанік", рятувальний човен три доби шукає вцілілих пасажирів. Раптом бачать: сидять на якомусь уламку двоє чолов´яг. Запитують у них ошелешено: „Хлопці, ви - з „Титаніка"? Як же ви протрималися стільки часу?!". І чують у відповідь: „А ми розмовляли...". Відверто кажучи, навіть не уявляємо, як можна жити одному, не маючи брата-близнюка! Ну, хіба це життя? От у мене є Віталій - людина, якій можна в усьому довіритися. Друг, котрий ніколи не зрадить, завжди зрозуміє й підтримає. З яким можна будь-якої миті порадитися, поговорити про найпотаємніше. А у Віталія є я... Тобто, що б не сталося, ми ніколи не відчуваємо себе самотніми! Хіба це не прекрасно?!

- Але ж ви хоча б інколи сваритеся між собою?

- Аякже! Як усі нормальні люди. 45 років поспіль - з 24 липня 1967-го, відколи народилися... Дуже добре вміємо це робити! Майстер-клас можемо провести. Головне, сваритися треба правильно - так, щоб уранці не соромно було один одному у вічі дивитися. Бо ми - фізично залежні: нам добре разом, інакше - катастрофа! Працюємо в творчому тандемі. Перейняли досвід у наших друзів - братів Юрія та Михайла Іллєнків. До речі, з їхньої легкої руки ми і яхтсменами стали. Кіно - це взагалі колективна творчість. І сценарії найпопулярніших фільмів зазвичай створюють кілька авторів. Наприклад, Рязанов і Брагінський.

- Ваші дружини - також близнючки (нині - власниці туристичної фірми). Вони теж одна без одної не можуть?

- Авжеж, нерозлийвода! Тому ми сваримося вчотирьох...

- Хто - з ким?

- На одному боці барикад - ми з братом, а на іншому - наші кохані жінки... Тільки зачепи одну, як сестра миттю кидається на захист своєї найкращої подруги! Але всі баталії - лише на словах (правда, в молодості ще посуд били), такий собі обмін „люб´язностями". Ми ж із Віталієм колись спортивну школу закінчили, займалися греко-римською боротьбою, а у наших „половинок" вага - по 52 кілограми. Вони й за 25 років подружнього життя не втратили своєї чарівності!

- На ваших творчих зустрічах - аншлаги. Отже, і в ХХI столітті поезія може бути популярною?

- Просто це має бути цікаво! Ми завжди наголошуємо, що читач - наш співавтор. Одна справа - текст на папері, і зовсім інша, коли це відтворюється вголос. Знаєте, коли дитина йде до школи, у перший клас, їй направду хочеться читати й рахувати! Натомість, отримавши атестат, юнаки та дівчата часто на художні книжки дивитися не можуть. І особливо ненавидять українську літературу... Запитання: що ж треба було робити з дитиною, аби відбулися ось такі метаморфози?! Не треба вигадувати велосипед - з примусу нічого путнього не вийде! Незабутній Юрій Іллєнко водив нас берегами Дніпра й показував: ось тут, під цим дубом, сидів Микола Гоголь, а тут - Тарас Шевченко... І так він це дивовижно розповідав, що ми у захваті слухали годинами!

Митець не повинен бути нудним. Талановитий твір, майстерно прочитаний вголос та ще й під вдалий музичний супровід, може викликати таку асоціацію, що слухач подумки витворить власний голлівудський фільм із бюджетом 150 мільйонів доларів! Треба знати і любити своїх читачів. Ми й самі постійно цікавимося літературними новинками - водночас можемо по п´ять різних книжок читати. Адже душу потрібно тренувати, а книга - найкраща фізкультура для душі! Не раз помічали: коли людина вмикає комп´ютер і втуплюється в монітор, у неї - один вираз обличчя, коли ж бере до рук захоплюючу книжку - зовсім інший, одухотворений. Відмінність між читанням і „втиканням" - колосальна!

Якось почули від сімнадцятилітнього хлопця: „Я робив домашнє завдання, випадково відкрив сайт із віршами Ліни Костенко й мимоволі зачитався. Виявляється, вона реально непогано пише!". Звісно, то - неабиякий комплімент прекрасній українській поетесі. Просто молоді люди не знають, що це - справді цікаво...

Взагалі, ми, брати Капранови (українські письменники), конкуруємо не зі своїми колегами - Ірен Роздобудько чи Андрієм Курковим (вважати так - безглуздо!), а з телевізором, холодильником і пляшкою... Треба мислити екологічно: культури не можуть конкурувати між собою, бо вижити повинні всі: і горобці, і кашалоти! Інакше нічого не буде - лише таргани залишаться...

І мови важливі всі, тому ми цікавимося унікальними культурами кримчаків, караїмів, ромів - бездержавних націй. До речі, ви знаєте, що державний гімн України першими переклали роми, тобто цигани?! У світі лишилося близько двох тисяч караїмів, з них в Україні - 1200... Караїмська мова - на межі зникнення. Світ бідніє, порушується дисбаланс, а це - шлях до кінця світу. Тож, якщо ви говорите українською, то дієте проти кінця світу!

- У Чернігові ви презентуєте і свою нову книжку - „Щоденник моєї секретарки"...

- Цей роман з´явився завдяки реальному щоденнику нашої секретарки, який вона вела у робочому журналі. Одного разу до нас звернулася офіс-менеджер: „Дивіться, що тут написано!". Там була просто геніальна фраза: „Сьогодні Віталій Віталійович (Капранов - С. Д.) запропонував мені яблуко. Я не взяла. Вважаю, що ми ще не в тих стосунках, коли я можу взяти в нього яблуко". Саме ці нотатки спровокували ідею написання книжки, і саме з них починається текст. Нас це дуже вразило! В яких же треба бути стосунках, аби взяти у мужчини яблуко? Ніхто не повірить у те, що в наш час існують дівчата, які вважають: для того, щоб взяти яблуко у чоловіка, треба дійти до певного рівня стосунків. Але вони є! Виявляється, у цьому цинічному світі, поряд із нами, живуть люди, які дотримуються певних моральних принципів, котрі відрізняють правду від брехні. І ми вирішили, що такий феномен варто дослідити, тож узялися писати роман, який би показав нас очима такої людини.

- І на завершення розмови - поезія від братів Капранових...

- Це - наш вірш „Любіть українок", який повинен об´єднати Україну. Він присвячений  Володимирові Сосюрі, котрий закликав любити Україну, та шкільній програмі з української літератури. Ми вирішили: для того, щоб по-справжньому полюбити нашу державу, треба почати з кохання до українок, адже вони того варті!

 Любіть українок, як сонце любіть,

 Як землю батьківську без тями.

 Не бійтеся щирість свою проявить

 Словами, піснями, руками.

 За карії очі, за вигин спини,

 За коси русяві, як жито,

 За викот глибокий і те, що за ним,

 За все, що зуміли вхопити.

 У ванні, на кухні, в степу у траві,

 В коморі, в конторі, у гаю

 Любіть українок, де стрінете ви,

 І хай вам Господь помагає!

 Любіть галичанок, бойкинь та лемкинь,

 Гуцулок любіть, подолянок.

 Таврійські жінки, слобожанські дівки, -

 Не знайдете кращих коханок.

 Любіть гагаузок, болгарок струнких,

 Угорок, грекинь, караїмок

 І кримських татарок, бо люблячи їх,

 Ви любите все ж Україну.

 Любіть українок, негайно любіть,

 Даруйте вірші їм і квіти,

 Бо кожна не люблена, втрачена мить,

 Примушує жінку старіти.

 Любіть українок щотижня, щодня,

 А буде можливість, то й двічі.

 Бо жінку, та ще й не одну, вдовольнять -

 Робота така чоловіча.

 Життя в Україні дає нам урок.

 Затямте, Тарасові діти:

 Єдина можливість приборкать жінок -

 Це їх регулярно любити!

Фото Миколи Тищенка