Його судження завжди викликають гострі дискусії. Когось вони дратують, а когось – захоплюють. Але нікого вони не залишають байдужими. Пропонуємо розмову журналіста Сергія Руденка та письменника Ярослава Ороса з академіком, головою Фонду культури Борисом Олійником.

Про Спілку письменників, Ульяненка та корпоративну солідарність 

Ярослав Орос: Борисе Іллічу, цього року відзначається 75 років з дня заснування Спілки письменників України. Ви, як людина, котра довгий час була причетна до керівництва СПУ, як сприймаєте Спілку нині? Це - пережиток минулого, чи структура, яку треба оживити? 
 

Борис Олійник: Режим, з якого було започатковано у 34-му році Спілку, мав за мету згуртувати письменників, аби легше було нею управляти. Тут треба говорити так, як воно було. Але те, що задумувалося суб´єктивно, об´єктивно стало і якоюсь мірою позитивом. Позаяк «цехова» єдність давала можливість хоч якось полегшувати долю. І вже в 50-х, 60-х роках вона відігравала досить помітну роль в духовному суспільному житті, до неї дослухалися і навіть найвищі кола побоювалися її авторитету. Тому що там були люди, яких можна спокійно назвати і виразниками часу, і постатями, знаними у світі. Той же Шолохов ходив прямо до «батька народів» і рятував людей з-під арешту. Одначе не можна приховувати й того, що, принаймні, переважну більшість українських письменників було, по суті, загнано то на Соловки, то розстріляно. Коли ж з цього приводу вимагаю: назвіть мені поіменно жертв і катів, дискусія уривається. Тиша. Чому б то?

Діяльність нинішньої Спілки я не берусь рецензувати, оскільки стою дещо осторонь. Доходять чутки, що там захопилися майновим переділом. Якщо так, то це вже інша Спілку, на іншій біологічній основі. Колись я йшов до Щербицького, аби врятувати, скажімо, вихід книжок Ліни Костенко чи Василя Симоненка. Це, до слова, можуть підтвердити тодішні видавці. Той же Прокопенко Володимир, Володимир Біленко. Ну, а тепер чи має вона такий авторитет? Схоже, що обертається просто в компанію вельми діловитих людей. Отже, коли хочемо відреставрувати хоча б реноме Спілки, їй треба повернути творчий образ.

Я.О.: Ви говорите про взаємну підтримку. А от нещодавно із Спілки виключили письменницю Галину Тарасюк. При чому – одностайно. Наголошую - одностайно. Свого часу одноголосно хотіли вигнати зі Спілки та  запроторити до в´язниці Івана Дзюбу. І, здається, тільки Ви проголосували проти цього, що й відтягло його арешт. Уже начебто і немає комуністичної системи, немає вже, як-то кажуть, ні старшого, ні середнього брата, а письменники між собою чубляться, виключають один одного зі Спілки. Щоб Ви сказали нинішнім керманичам і членам СПУ?  

Б.О.: Щодо Івана Михайловича Дзюби, то верхи дали команду виключити його, але обов’язково і тільки одноголосно. Тоді він пішов би за ґрати наступного ж дня. Але цього не сталося. Проти виключення проголосував я, і, наскільки я пам´ятаю, Володимир Коломієць. Тому одностайності не вийшло. Хоч згодом він все ж побував у в´язниці. Єдине треба зауважити, що протокол згаданого зібрання з виключення наступного ранку було переписано, де, ви здогадалися, все було «одноголосно».

Але, Слава Богу, є живі свідки. І той же Юрій Михайлович Мушкетик, і апарат Спілки. Для чого це було зроблено? Деякі літературознавці теж начебто не знали. Вони просто виправдовували свій конформізм. Мовляв, всі були такі, як вони. Бо неголосовці створюють невигідне для них тло. Тому нинішня розправа над Галиною Тарасюк, чудовою письменницею - в найгіршому розумінні - сталінський варіант. Якщо не угодний: або тебе виключають, або саджають. У  творчій організації - подобається комусь це чи ні - люди мають право на власну думку.

Я.О.: Тобто Ви вважаєте, що у нинішній Спілці цього плюралізму немає?

Б.О.: Ще раз скажу: я не в матеріалі, позаяк, по суті, розминувся зі Спілкою тоді, коли прибув із Москви. Це було, здається, в 91-му році. Тодішнє керівництво створило навколо мене вакуум. Навіть не дали тих нещасних купонів, які усім видавалися. Зважте на те, що серед них були й ті, дітей котрих я витягав із делікатних ситуацій, та самих їх рятував, вибивав квартири тощо. Я не ображаюсь на них. Але я перестану поважати себе, якщо піду в той цех, де мене зрадили. Тому майже не в курсі справи, що там діється. Я тільки збоку бачу, що це зовсім не та Спілка. До речі, за десятиліття мого «парткомісарства» із партії й Спілки не було виключено жодного письменника, хоча на кількох колег вельми косо дивилися спецслужби. Як мені вдалося запобігти їхній біді, то вже для спогадів…

Сергій Руденко: Скажіть, а Ви з керівництвом Спілки спілкуєтесь?

Б.О.: Досить здалеку.

Я.О.: Борисе Іллічу, якось Ви згадали, що до Вас ходили дехто із письменників ледве чи не стукати один на одного. Ви ж були секретар парткому Спілки. Ви були людиною, на яку зважали нагорі, і внизу. І от тепер ці люди не червоніють, чи просто Ви на них не звертаєте уваги?

Б.О.: То не той рівень, аби я ображався на них чи що. Просто мені справді неприємно заходити до Спілки. Я нікого не здав і не продав. І тому маю моральне право до тих, хто мене здав, ставитися так, як ставлюсь. Там є нормальні люди, є прекрасні письменники. Але, якщо вони одноголосно виключають ту ж Галину Тарасюк, то мені незручно на них дивитися, навіть здалеку. Схоже, Спілка перейшла до розряду якогось осередку, що вліз у політику. Не стала над політикою, аби захистити себе. Для неї ж головним має бути - це суверенна українська держава. А про стукання… Так, приходили і стукали. З надією, що я передам це стукання куди слід. Слава Богу, не на того натрапили.

С.Р.: Борисе Іллічу, Ви згадали про корпоративну солідарність, про те, що письменники все-таки мають триматися один одного і захищати права один одного. От подивіться на ситуацію з лауреатом малої Шевченківської премії Олесем Ульяненком. Він видав роман «Жінка його мрії», який Національна комісія захисту суспільної моралі визнала порнографічним. У цій ситуації Спілка письменників змовчала, хоча були зачеплені інтереси одного з її літераторів. Як Ви думаєте, чому?

Б.О.: Бо Спілка стала вельми діловитою, де надто приземлене почуття солідарності. Щодо Ульяненка, то навіть якщо чоловік у чомусь схибив, хіба до лиця вдаватися до таких дій? І що це, до речі, за комітет із оборони нашої цнотливості, перепрошую?  Хто йому дав такі права? Так, є у світовій практиці, і, до речі, в Америці, яка нас підбиває до вседозволеності, попечительська рада, яка складається з психологів, філософів, вчених, педагогів, релігійних діячів. Вони вирішують, що давати у телеефір для дітей. Для тих же програм, де відзнято секс і особливо -  є сексуальні збочення, після дванадцятої існує окремий ключ. А у нас це крутять на повну «котушку». Туди треба звернути пильне око громади. То в чому ж письменника звинувачують? Там що, є сцени фізіологічного задоволення жінки, чоловіка, чи и зараз дуже модний «голубий» варіант? От у цьому нас звідти кличуть до толерантності, аж до парадів геїв та лесбіянок. Позаяк поставлено мету: будь-що переполовинити населення України, вивільнити територію для «золотого мільярда». От і злягаються педермоти, за визначенням одного чоловіка. Ось тут би розібратися: якщо це хвороба, то хоча б її не пропагували!

Я.О.: Борисе Іллічу, а якщо нині, скажімо, молоді письменники запропонують Вам стати почесним головою Спілки письменників, Ви погодитесь?

Б.О.: Це було б смішно. Я вже ж не в тому віці. Але допомогти знайти чолового, - з радістю. Є достойні письменники, гарні люди (не називатиму прізвищ, аби не спричинити спалах «української хвороби»). Я б їм допоміг в міру своїх можливостей.

Я.О.: А Ви впевнені, що ці особи, отримавши кошти і можливості, так, як нинішні наші керманичі Спілки, не переведуть ті кошти на свої, скажемо так, кишені?

Б.О.: Ні. Ці люди того крила, для котрих життєвим девізом стало Симоненкове: «Можна все на світі вибирати сину, вибрати не можна тільки Батьківщину».  

Про Голодомор, Чорнобиль і Горбачова

Я.О.: Борисе Іллічу, Ви свого часу у 1989-го році у Москві перший, хто порушив питання Голодомору на Україні. Ви перший наважилися про це сказати із всесоюзної трибуни. Пам’ятаю, як Ви десь розповідали, що саме після проголошення своєї доповіді на Ваших очах на Червону площу сів літак німця Матіаса Руста…

Б.О.: Ні, історія із Рустом сталася у 1987-ому році. Тоді я поставив питання про Чорнобиль. Мій виступ на Всеукраїнському зібранні товариства «Знання» шокував верхи. Оскільки я зачепив тему, на яку було накладено табу. Я подумав, що є момент відкрити людям про трагедію, що сталася у Чорнобилі. Мені потрапили деякі документи, зокрема, й із Сорбонни, які засвідчували, чим загрожує Чорнобиль, і що від людей ховають. І, тут вам скажу відверто, я ще взяв дані зі статті Бориса Євгеновича Патона, із тієї частини, яку вирізала цензура, без посилань на джерело. Головував академік-нобеліянт Басов. Я сказав: коли із висоти космічного польоту можна прочитати сторінку «Правди», то як можна приховувати те, що сталося в Чорнобилі? Я й розказав, що насправді там коїться, скільки в нас на душу населення реакторів і ядерних відходів. Що Україна, яка найщільніше заселена, має стільки реакторів. Що поставлений цей Чорнобиль на перехресті, де сходиться два підземних прісних моря, які поять 34 мільйони людей. Одне слово, після мого виступу добрі люди порадили мені вилітати з Москви ще до завершення з’їзду.

Я зібрав свою валізку, ще йде це засідання, виходжу з готелю «Россия». Зателефонував Валерію Ганічеву, нинішньому голові Спілки письменників Російської Федерації, він тоді був редактором «Роман-газети». Кажу: «Дай мені колеса». – «Та ти знаєш..?». Я говорю: «Ти що, не чуєш по інтонації, що пахне смаленим?». – «Все зрозумів». Ну от, я стою, чекаю його. Літачок такий канареєчний весь час мітить сісти поблизу Кремля. А там дроти. Він довго кружляв. І от в мить, коли він сідав біля Мавзолею, під´їжджає Валерій, і питає: «Що то?». Вийшов пацан такий, в білому комбінезоні. І вже роздає автографи. Кажу: «Очевидно, рекламні польоти, вже ж капіталізм наступає». А о дев´ятій ранку другого дня у поїзді по радіо я вже почув, що то був німець Руст. То це, думаю, кінець. Позаяк я ще й став свідком всесоюзної ганьби. Приїжджаю додому, а мені каже по телефону Толя Москаленко (колишній декан факультету журналістики Київського державного університету ім. Шевченка – «Буквоїд»), царство йому небесне: «Виходь на свіже півлітря. Є розмова». Там погрожували мені...

Я.О.: Божевільнею. Вас хотіли наші землячки вже засадити?

Б.О.: Звичайно, хотіли трішки, так. Але того ж дня виїхав назад до Москви. І через заступника голови всесоюзного Фонду культури М’яснікова передав листа Михайлу Сергійовичу. Бо я знав, звідки йшло. А М’ясніков: «Так ти скажи, що в ньому?». Я кажу: «Та, будь ласка, читайте». А написав я тільки: «Михаил Сергеевич, проверьте психическое состояние ваших членов ПБ, которые происвоили себе право давати диагноз, в том смысле, что я сумасшедший. Так вот свидетельствую, что я не совсем того…». Тільки-но я з вокзалу дістався рідного порогу, як мені сам Михайло Сергійович дзвонить. Говорить: «Борис, так что мне делать с этим письмом?». Ну одразу ж заклав на всю Вкраїну. Я говорю: «Да ничего. Я же Вас просил, что когда придет сообщение из Киева, что я сумасшедший, дабы Вы знали, что я не совсем съхал с котушек». – «А-а, ну, всё ясно».

С.Р.: І, звичайно ж, вашу розмову слухали.

Б.О.: Звісно. За кілька хвилин – гроно дзвінків: «Борисе Іллічу, як Ви живете?». Я кажу: «Все в порядку». – «А куди Ви збираєтесь у відпустку? Ми б вам порадили наш найкращий санаторій». – «Та ні, - кажу, - я в свою Зачепилівку їду».

Одне слово, я вчасно відреагував, бо могло… Та хай собі минає. Що ж стосується Голодомору, то вже я виступив на 19-ій Всесоюзній партконференції 1988-го року. Ця тема тоді ще була наглухо заборонена. Просто сказав: «Чому зациклюємось тільки на 37-му році? На Україні відстріл розпочався з 20-х років. І давайте, нарешті, створимо білу книгу про чорні діла Голоду 1932-1933-х років. І назвемо поіменно всіх жертв і катів». Після цього у Кремлівському палаці як запала скляна тиша, так і досі стоїть Не вдаватимусь у подробиці, але проблем у мене додалося. Однак це не завадило мені разом із Олексою Коломійцем, царство йому небесне, створили в українському Фонді культури ініціативну групу, яка з’ясовувала, де найкраще встановити пам’ятник жертвам Голодомору. Отож, на трасі Київ-Харків, під Лубнами, біля Мгарського монастиря 1989-го року ми спочатку освятили хрест при десятках тисячах людей, а затим – за козацьким звичаєм насипали шапками курган, а згодом встановили дзвін. Замовили його у Дніпропетровську, везли двома баржами. Він і досі будить нашу пам´ять. Оце було за народним звичаєм. Нинішня ж гонитва стосовно пам’ятників, знаків тощо часом набирає вигляду політ спекуляцій. Як на мій особистий розмисел, возводити меморіали, які коштують мільйони, на кістках загиблих від голоду - це щось далеке від святості.

С.Р.: Борисе Іллічу, Ви досить гострі теми артикулювали на всесоюзному рівні. Вам не було страшно?

Б.О.: Страх - це природна реакція. Але є речі страшніші від страху. Коли в мене, на якийсь мент єдиного  є можливість, не зважаючи на заборони поставити проблему щодо національного розвою, я намагався використати цю можливість. І на будь-якому рівні.

Ярослав Орос

С.Р.: На початку дев’яностих Ви написали книгу «Князь тьми». Після її виходу Ви десь перетиналися із Горбачовим, дискутували заочно?

Б.О.: Ну, його, звичайно, дратує: адже я, по суті, був першим, хто наблизився до правди про ті часи. До речі, друг його юності, Віктор Казначеєв,  із яким він ішов ще з комсомолу по щаблях кар’єри, вже після мене розказав читачам про Михайла Сергійовича, далеко глибше і детальніше. З його розповіді постає такий собі кар’єрист, який ішов по спинах своїх колег, не озираючись, не останньою чергою інтриган, любитель комфорту за чужий рахунок.

Власне, Віктор Олексійович авторитетно потвердив мою думку, що Михайло Сергійович не був обтяжений якимись особливими ідеями. Одне слово, за багатослів´ям «гнав порожняк».

Про Народний Рух та совість народу

Я.О.: Борисе Іллічу, цього року відзначається 20-річчя Народного руху за перебудову. За фанфарами ура-патріотів знову буде забуто таку фігуру, як Борис Олійник, який також був причетний до заснування Руху.

Б.О.: Та нехай забувають.

Я.О.: Але ж саме Ви причетні до статуту Народного Руху?

Б.О.: Та ні, я просто брав участь у колективному редагуванні.  

Я.О.: Я б хотів, щоб Ви все-таки трохи нагадали нашому читачеві, хто читатиме це інтерв´ю, про перебіг подій, які відбувалися напередодні виходу «Літературної України» зі статутом Народного руху за перебудову. Розкажіть, будь ласка, про це.

Б.О.: «Рух за перебудову» створювався парткомом Київської письменницької організації. У Спілці письменників на загальних зборах. Потому я кудись поїхав у відрядження. Приїжджаю, а кажуть, що сотворився Всенародний рух. «А коли ви його конституювали в нову іпостась?», - питаю. «Ну, яке це має значення?» - кажуть. «Шановні колеги, але все, що діється на ложній основі, погано закінчується». Згодом я був прикликаний до гурту редакторів статуту в «Літературній Україні». І чим все закінчилося? Я просив: не перетворюйте Рух у партію, бо другого ж дня потрапляєте в оптичний приціл пильної уваги. Зрештою, партію облипають столоначальники, зароджується ієрархія і т. ін. Рух же - це народний фронт, який будь-коли можна розгорнути і підняти у державному масштабі.

На жаль, мої застороги справдились. Нині він вже так само майже не впливає на суспільне буття, як і Спілка письменників – на письменників. Втрачено святість і той ентузіазм чистий, який пломенів на сампочатку. Сьогодні - це  одне із численних політичних утворень, яке використовують в основному у передвиборній боротьбі.

С.Р. Борисе Іллічу, Ви – політик із великим досвідом. Як Ви думаєте, чому після Народного Руху в Україні в правому спектрі так і не з’явилася сила, яка могла б претендувати на підтримку більшості українців?

Б.О.: Тому що відбулася аморалізація суспільства знизу догори. Ми, природно, любимо своїх бабусь. Та коли вони за гречку голосують за злодіїв у законі, то це спочатку викликає подив, а потім вже й неповагу. І якщо народ терпить таких очільників, як нині, він на інше й не заслуговує. Правий спектр в основному виконує роль підсобного матеріалу для олігархів.

С.Р.: Але ж і лівий спектр також...

Б.О.: Почалася перекупка і лівого спектру, до якого теж належу. І все ж це крило, не зважаючи на певні видатки, не втратило станової лінії на соціальну справедливість.

С.Р.: Борисе Іллічу, Ви, наскільки я пам´ятаю, під час Помаранчевої революції підтримали Віктора Ющенка. І, власне, це було причиною конфлікту всередині Компартії. Правильно чи ні?

Б.О.: Ні. Я виступив із статтею, де описав портрет президента, якого хочу бачити. Себто, він має змагатися за Україну українську, але без расистського гасла: Україна тільки для українців. Отже, я виклав програму-мінімум для грядущого очільника. А хто і як голосував у 2004 році, то особиста справа кожного. Вибори були ж таємними. Так що до мене претензій із боку моєї партії не було. У нас були розходження у фракції щодо мовних питань, Голодомору. Зрештою я  тому віці, коли спочатку треба думати про душу, а вже потім – про ті чи інші приписи.  

Я.О.: Тут Сергій згадав, що Ви є досвідченим політиком. А в 60-70-х роках казали, що український письменник - це є совість народу, так?

Б.О.: Так.

Я.О.: Нині, аби хто сказав, що український письменник - совість народу, то я би посміхнувся лукаво. До чого веду? А веду до того, що недавно, коли одного колегу намагалися у СПУ позбавити посади голови Спілки, то встав такий чоловік, який теж, як Ви вже сказали, мав би думати про душу і сказав таку фразу: мовляв, якщо ми зараз виключимо ім’ярек, то народ подумає, що всі українські письменники - злодії. То я би хотів чути Вашу думку. Скажіть відверто і щиро, от совість народу, вона десь у цього письменника українського у п´ятах чи взагалі вивітрилася взагалі із тіла людського?

Б.О.: (Сміється). Я завжди був проти таких красивих орнаментальних фраз, як «совість народу». На першому місці має стояти народ, а вже потім він сам вирішить, чи здатен хтось бути його совістю. Порядний чоловік не може йти на торги, позаяк це одразу пахне базаром. Тобто, за нинішньої термінології – ринком. Відтак тільки особистість може замірятись на звання письменник.

Я.О.: Я знову про душу. Свого часу, скажімо так, в 70-х роках нинішні Ваші колеги-академіки, як ліберальні, так національно-демократичні, не будемо називати прізвища, я думаю, вони самі себе побачать, зрозуміють, про кого йде мова. Вони їздили по таборах і умовляли Василя Стуса, Юрія Бадзя та інших покаятися перед комуністичною системою. Ви тоді обіймали високу посаду у Спілці. Цікаво, чи такі пропозиції до Вас були? Якщо не були, то як би Ви оцінили оцих нинішніх наших національних героїв, які свого часу закликали каятися нинішніх відомих вже людей?

Б.О.: До мене не зверталися. Очевидно, знали, що я не поставив жодного підпису під колективними листами на осуд тих же націоналістів, чи там абстракціоністів. Стосовно ж згаданих, то, можливо, в когось із них був шляхетний намір, щоб полегшити долю в’язнів совісті, того ж Стуса. Але, знаючи Стуса, я можу твердо заявити, що він ніколи б не поступився жодним принципом, аби вийти із в´язниці.

Про батьків і дітей у літературі

С.Р.: Борисе Іллічу, коли Ви розпочинали писати і входили в літературу, то письменники старшого покоління звертали увагу на молодших, радили їм щось, писали передмови до книжок, якось просували цих людей в літературі. Зараз ситуація змінилася. Молоде письменство саме просуває себе в літературу. Принаймні, я це можу судити із того, що бачу. А Ви цікавитесь наймолодшим  поколінням? Що Вам подобається, не подобається?

Б.О.: Так, раніше справді були у нас літературні батьки. Мені у Спілку письменників давали рекомендацію Володимир Сосюра та Павло Усенко. В академіки мене рекомендував класик світової літератури - Леонід Лєонов. Справді це були батьки. Ми намагалися в них вчитися. І я «пробивав» молодших, допомагав, чим міг. Нині Спілка розрослася до неймовірних масштабів. Просто комусь потрібні були зайві голоси. Зараз є такі молоді ділки, котрим не потрібна чиїсь там протягування. Вони самі прорвуться. Особливо з тих, що мають гроші, і один за одним видають свої «шедеври». Рівень їх, не доведи Господи, як і рівень попси, яка зараз окупувала сцени. Це навіть не графоманія, це просто дрімуча безграмотність.

У наші часи дуже складний шлях був вступу до Спілки. Нині – не втаємничений, оскільки стою осторонь. Хоча подейкують, що інколи приймають задля кількості, ігноруючи якість.

С.Р.: Я хочу уточнити. До Вас зараз звертаються з якимись текстами молоді поети, щоб Ви сказали своє слово про поезію?

Б.О.:   Звертаються. Але я сказав, що вже припинив свою оціночну діяльність.

Про друзів, ворогів та особисте

Я.О.: Борисе Іллічу, уявіть собі, Ви йдете Хрещатиком, йдуть назустріч Вам Ваші...

Б.О.: Почитатєлі.

Я.О.: Не почитатєлі, а Ваші, скажемо, давні знайомі.

Б.О.: Супротивники.

Я.О.: Ваші давні знайомі. Ви могли би зараз назвати прізвища, кому б Ви подали руку, а кому б ні?

Б.О.: Ну, чого ж, подав би Ярославу Оросу, Сергію Руденкові, бо вони не мінялися. Я поважаю тих, що не мінялися. Юрію Мушкетику, Івану Драчу.

Я.О.: А Дмитру Павличку?

Б.О.: Як на Галичині: гречно б доторкнувся до капелюха. Вклонився б Ліні Василівні Костенко. Подав би руку Сан Саничу Сизоненку, фронтовику, блискучому письменнику, який не помінявся, він твердо стоїть на  своїх позиціях,  за що й шаную його. Тому ж Миколі Лукову, тому ж Михайлу Шевченку, тому ж Володимиру Базилевському, Леоніду Талалаю – прекрасному поету від Бога. Миколі Малахуті із Луганська, який видає в не вельми дружньому оточенні «Літературний Луганськ».

Я.О.: Ми тут весь час ведемо мову про політику, про літературу, про довкололітературні питання, а люди все-таки мало знають про Ваше особисте життя. Розкажіть про себе, про свою сім´ю, дружину. У Вас, здається, донька є, онуки.

Б.О.: Є дружина, позаяк я орієнтації нормальної, традиційної. Є в мене син, є онука Катерина, є невістка. Батьків нема. Мати лежить у Зачепилівці, десь з 76-го року вже, а батько - з 43-го під Харковом. Майже стереотипний життєпис одного з дітей покоління війни. Одне слово, всього було, але в нас і дитинство ж було. Хоч чимало з наших підривались, розряджаючи міни та снаряди. Але повторюю – у нас було дитинство, ми до чогось високого прагнули. Ми знали, що є те, котре не купується і не продається, - це батько, мати, баба, дід, Вітчизна. Цим не можна торгувати. Так нас учили. І я думаю, добре вчили. Що немає чисто расових таких уже богообраних, а всі перед Богом рівні. Отак ми вчилися, і так живемо. Ми з вами - безнадійні оптимісти. Ми знаємо, що на своїй землі стоїмо. А пришельці, вони полетять туди, де їхні вклади лежать. А ми тут лишимося, тільки не треба сидіти за тином і чекати, що хтось щось зробить за нас. Треба виходити на протяги, інколи під - кулі. Було в мене й таке, аж до заручництва. Бо комусь треба це було робити. Я вважав, що коли випадає саме мені йти на амбразуру, я йду. А що там уже буде, то вже буде.