Сербський філолог, письменник, мислитель Вук Стефанович Караджич (по-сербськи: Вук Стефановић Караџић, Vuk Stefanović Karadžić) народився 7 листопада 1787 року в сім’ї Стафана і Єгди (у дівоцтві Зрнич) Караджичів в селі Тршич біля Лозниці, в Сербії, тоді в Османській імперії. У його сім’ї діти помирали малими, тому його за народним звичаєм назвали Вук («вовк»), щоб злі сили й духи не шкодили йому. Писати й читати навчився від родича Євти Савича, який був єдиним письменним чоловіком в околиці. Продовжив навчання в Лозниці, а пізніше в монастирі Троноші. Через те, що в монастирі його не так вчили, як примушували пасти худобу, батько забрав його звідти. Вукові не вдалося записатися до гімназії в Сремських Карловцях, він вирушив до Белграда, щоб познайомитися з Доситеєм Обрадовичем, до якого мав пієтет. Проте Обрадович грубо відштовхнув його, тож розчарований Вук повернувся в Ядар і став працювати писарем при Якові Ненадовичу. Коли в Белграді відкрили Велику школу, Вук став її учнем. Проте незабаром захворів і відбув на лікування до Пешту. Повертається до Сербії під час повстання Карагеогргія, а після поразки повстання виїжджає до Відня. Там Вук Караджич знайомиться з Єрнеєм Копітаром, який далі допомагатиме йому в здійсненні планів. Розпочав роботу над реформуванням мови та правопису, уведенням народної мови в літературу. Через проблеми з князем Мілошем Обреновичем друк його книг був заборонений в Сербії. Помер Вук Караджич 7 лютого 1864 року у Відні. Його останки перенесені в 1897 році в Белград і з великими почестями поховані в крипті Соборної церкви, поруч із Доситеєм Обрадовичем.

Вук Караджич – член Віденської академії наук з 1848 року, Прусської академії наук у Берліні з 1850 року, іноземний член-кореспондент Петербурзької академії наук з 1851 року. Вук Караджич бував в Україні, відвідав Київ і Харків, Львів і Чернівці.

Вук Караджич реформував сербську літературну мову і стандартизував сербську кирилицю. В основу сербського правопису поклав принцип «пиши як говориш, а читай як написано» («пиши као што говориш, а читај као што је написано»). Створив першу граматику сербської мови «Писменица сербскога іезика» (1814), перший словник сербської мови «Српски рјечник» (перше видання 1818, друге 1852), переклав Новий Заповіт (1847). Ці праці лягли в основу сучасної сербської літературної мови. Коротку граматику сербської мови Вука Караджича переклав на німецьку мову і видав у 1824 році Якоб Ґрімм. Зі строслов’янської азбуки Вук Караджич, забравши 19 старих літер, залишив 24, додавши 6 нових. Цей алфавіт використовує й сучасна сербська мова. Був ініціатором Віденської літературної угоди про єдність сербохорватської мови. Вук Караджич написав чимало праць з етнографії, антропології, художніх творів , зокрема в 1853 році видав «Оповідання» («Приповиjетке»).

Вук Караджич зібрав і видав 4 томи сербських народних пісень («Српске народне пjесме», 1823–1833). Завдяки цьому сербські народні пісні стали відомими у цілому слов’янському світі і загалом у Європі. Першим на українську мову пісні зі збірки Вука Караджича переклав Маркіян Шашкевич: «Ангелчині ворота» (Анђа капиџиjа»), «Дівчина до рожі» («Дjевоjка ружици»), «Дівчина і риба» («Риба и дjевоjка»), «Дівчина лице миюча» («Дjевоjка и лице»), «Знатель» («Знање»), «Пуста дівчина» («Жеља обога»), які опублікував в альманаху «Русалка Дністровая» (1837), а також фрагмент пісні «Олень і віла» («Jелен и вила»). Яків Головацький переклав 53 сербські народні пісні зі збірки Вука Караджича (2 опубліковані в «Русалці Дністровій»). За мотивами пісень зі збірника Вука Караджича Тарас Шевченко написав вірш «Подражаніє сербському». Пісні зі збірників Вука Караджича перекладали також Михайло Старицький, Іван Франко, Максим Рильський, Валер’ян Поліщук, Майк Йогансен, Леонід Первомайський, Іван Ющук та інші. Загалом українською мовою перекладено майже півтисячі текстів пісень із збірників Вука Караджича.

Діяльність Вука Караджича суттєво вплинула на весь подальший розвиток сербської літератури, культури загалом.

Про Вука Караджича йдеться у багатьох дослідженнях українських дослідників, зокрема в таких: 

Білодід І. Вук Караджич в історії українсько-сербських наукових зв’язків. – Київ, 1965; 

Гудзь М. Сербохорватська народна пісня на Україні. – Київ, 1966; 

Кирилюк Є. Вук Караджич і українська культура // Народна творчість та етнографія. – 1978. – № 2; 

Пащенко Є. Фольклорні збірки Вука Караджича і порівняльне вивчення українських дум та сербохорватських юнацьких пісень // Народна творчість та етнографія. – 1987. – № 4; 

Мишанич О. Вук Караджич і Україна // Радянське літературознавство. – 1987. – № 10;

Гольберг М. Вук Караджич і Україна: до 200-річчя з дня народження // Всесвіт. – 1987. – № 11;

Лучук І. Переклад сербської поезії українською мовою: Започаткування традиції // Шашкевичіана. Нова серія. – Львів – Броди – Вінніпег, 1996. – Вип. 1–2.