Хорватський письменник Драгутин Тадіянович (по-хорватськи: Dragutin Tadijanović) народився 4 листопада 1905 року у селі Растуш’є біля Славонського Броду (тоді Австро-Угорщина). Був найстаршою дитиною в родині. Його батьки Емерик (Мірко) Тадіянович (1886–1932) та Маґдалена (Манда), уроджена Кеґлєн (1881–1963), мали шестеро дітей: Карла (хресне ім’я Драгутина), Джюро, Франьку, Антуна, Юрія та Кату. У 1912–1916 роках ходив до Нижчої народної школи в сусідньому селі Подвінь, у 1916–1918 роках – до Вищої народної школи в Славонському Броді. У 1918 році вступив до Реальної гімназії в Славонському Броді; на заняття ходив пішки з рідного села й назад, коло п’ятнадцяти кілометрів. У третьому класі гімназії, маючи тринадцять років, почав писати вірші. Восени 1920 року оселився в бродському монастирі. 1 березня 1922 року в загребській молодіжній газеті «Омладина» («Omladina») під псевдонімом Марґан Тадеон опублікував вірш «Сумна осінь» («Tužna jesen»); це єдиний надрукований у гімназійні роки його вірш. 24 вересня 1925 року у Славонському Броді отримав атестат зрілості, а 13 жовтня того ж року записався на студії лісництва на господарсько-лісничому факультеті Загребського університету. Згодом Драгутин Тадіянович згадував: «Два з половиною роки не наважувався сказати батькові, що не буду лісівником. Коли нарешті сказав, то додав, що не хочу від нього ніякої допомоги. Той відповів: “І не отримаєш її”. Так від 1928 року ніколи не мав допомоги від батька. Філософію, до якої перейшов, вивчав дванадцять років». У 1928 року перейшов на філософський факультет, де студіював історію південнослов’янських літератур і філософію. 1 вересня того ж року у 8 числі часопису «Письменник» («Književnik»), редактором якого був Мілан Беґович, під псевдонімом Тадеон опублікував вірш «Голубині крила» («Golubinja krila»). 19 квітня 1933 року, у поїзді зі Славонського Броду до Загреба познайомився зі студенткою історії мистецтва Єленою Лєвакович, яка 4 вересня 1939 року стала його дружиною. 29 квітня 1935 року влаштувався коректором у Закладі друку «Народної газети», потім став редактором, працював там до 1940 року. 25 лютого 1937 року отримав диплом філософського факультету Загребського університету; 11 квітня того ж року обраний секретарем Товариства хорватських письменників, цю посаду обіймав до 31 березня 1940 року. У 1939–1945 роках викладав в Академії мистецтв у Загребі. Від 23 червня 1944 року до 6 травня 1945 року обіймав посаду літературного секретаря Загребського бібліографічного видавництва. 4 лютого 1951 року обраний заступником голови Матиці хорватської, обіймав цю посаду до 19 грудня 1954 року. 30 червня 1953 року обраний членом-кореспондентом Югослов’янської академії наук і мистецтв. 28 лютого 1964 року обраний головою Товариства письменників Хорватії, обіймав цю посаду до 19 березня 1965 року. Був упорядником і редактором серії «Твори хорватських письменників» («Djela hrvatskih pisaca») у видавництві «Зоря» («Zora»), серії «Хорватські поети» («Hrvatski pjesnici») у Матиці хорватській. Працював директором Інституту літератури Югослов’янської академії наук і мистецтв до виходу на пенсію в 1973 році. 26 січня 1996 року на засіданні відділення літератури Хорватської академії наук і мистецтв кандидатуру Драгутина Тадіяновича було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури за 1996 рік. 10 січня 1998 року в Загребі вночі швидка допомога привезла Драгутина Тадіяновича в інфекційну лікарню «Др. Фран Міхалєвич», де він лікувався до 11 лютого, коли був відвезений до своєї квартири, де продовжив лікування. Під час лікування написав сорок вісім хайку та дев’ять «Лікарняних елегій» («Bolničke elegije»). 7 листопада 2000 року в Загребі на засіданні Міської скупщини (Gradska skupština) був обраний почесним громадянином міста Загреба (до нього з письменників почесними громадянами Загреба були Іван Мажуранич, Авґуст Шеноа, Еуґен Кумічич, Ксавер Шандор Джальський, Мирослав Крлежа). 27 червня 2007 року Драгутин Тадіянович помер у Загребі на 102 році життя.

Під власним ім’ям-прізвищем Драгутин Тадіянович почав друкуватися з 1930 року у часописах «Хорватський вісник» («Hrvatska revija») і «Письменник», у збірнику «Лірика шістьох» («Lirika šestorice») разом з іншими п’ятьма поетами. Перша збірка віршів «Лірика» («Lirika») вийшла в 1931 році. Друга поетична збірка «Сонце над зораними полями» («Sunce nad oranicama», 1933), яку видав власним коштом, була заборонена. Загалом Драгутин Тадіянович написав коло пів тисячі віршів, видав коло тридцяти поетичних книг, підготував декілька видань своїх вибраних і зібраних творів. Найзначнішими його збірками були «Попіл серця» («Pepeo srca», 1936), «Дні дитинства» («Dani djetinjstva», 1937), «Смуток землі» («Tuga zemlje», 1942), «Вірші» («Pjesme», 1951), «Свято жнив» («Blagdan žetve», 1956), «Гість у Вучедолі» («Gost u Vučedolu», 1957), «Срібні сопілки» («Srebrne svirale», 1960), «Каблучка» («Prsten», 1963), «Поезія та проза» («Pjesme i proza», 1969), «Поезія» («Poezija», 1973), «Прив’язаний до землі» («Vezan za zemlju», 1974), «Зібрані вірші» («Sabrane pjesme», 1975), «Мрія» («San», 1976), «Дружба слів» («Prijateljstvo riječi», 1981), «Лампада кохання» («Svjetiljka ljubavi», 1984), «Моє дитинство» («Moje djetinjstvo», 1985), «Хліб насущний» («Kruh svagdanji», 1986), «Море в мені» («More u meni», 1987), «Дім таїн» («Dom tajnovitosti», 1993), «Чаклування» («Čarolije», 1994). «Зібрані твори» («Sabrana djela») у п’яти томах виходили двічі: перше видання у 1988 році, друге – у 1995 році.

Увійшовши в літературу в час, коли ще відчувалися відголоски модернізму, експресіонізму, коли виникала т. зв. соціальна література, замість підлаштовування до якогось напрямку, Драгутин Тадіянович визначився з інтимними й особистісними темами. Зважаючи на життєві чинники у їх голому вигляді, він несвідомо – на виражальному та зображальному рівні – наближався до наїву та «віри митця в можливість творення рівноваги зі світом» (Ц. Міланя).

Хоча упродовж сімдесятилітнього віршування Драгутина Тадіяновича не відбулося суттєвих змін, внутрішньопоетичних радикальних зламів з огляду на тематичний вибір, критика схильна його доробок ділити на декілька характерних фаз.

У першій фазі (1920–1935) молодий поет, покинувши рідні краї й переїхавши до Загреба, залишається міфологічно пов’язаним із природою та дитинством рідного села Растуш’є. У віршах «Високі жовті пшениці» («Visoka žuta žita»), «Лілія» («Lelija»), «Жінки під горіхом» («Žene pod orahom»), «Довгої ночі, зимової білої ночі» («Dugo u noć, u zimsku bijelu noć»), «Далеко від мене зорані поля» («Daleko su od mene oranice»), «Хотів би я порвати струни» («Htio bih pokidati žice»), «Якби я був учителькою» («Da sam ja učiteljica»), «Моя бабуся благословляє пшеницю» («Moja baka blagosilje žito») він висвітлює «справжність втраченого дитинства як архетипні цінності» (Ц. Міланя). Втрата зв’язку з рідним краєм показана як втрата контакту зі своїм питомим місцем, тож у його ліриці переважає почуття самотності й відчуженості. Туга за втраченим світом стала ідеальною реконструкцією, яку характеризували проста та ясна мова, стиль нарочитої наївності та спонтанності, а також повернення як ключова тема.

Перехід до нової фази відбувався під знаком все очевиднішого протиставлення урбаністичного й рустикального, європейського та вітчизняного, минулого та майбутнього, тобто пошуку нової опори замість дотогочасної прив’язаності до рідних місць, їх пейзажу та їх дещо наївного романтичного змальовування. Втрата зв’язку з малою батьківщиною, дитинством і зораними полями все чіткіше показана як втрата контакту із сенсом життя, чим поет осягає не лише екзистенційні, а й онтологічні сторони людського життя. Рідне Растуш’є переростає в ідеалізовану та недосяжну картину буколічного та щасливого світу, а автор інтимної хроніки свій новий притулок знаходить всередині стилізованого поетичного тексту.

Після кількарічної мовчанки (1945–1951), описаної в «Елегії про поета, який довший час не співав» («Elegija o pjesniku koji nije dugo godina pjevao», 1953), наступна фаза творчості Драгутина Тадіяновича стає прецизійнішою та чіткішою, ліричний суб’єкт стає критично дистанційованим, нерідко іронічним та автоіронічним, скептичним і їдким, ненав’язливо медитативним і споглядальним, але й далі не схильним до експериментування. Увага до Славонії та рідного села, які донедавна були центральним поетичним об’єктом, переміщається до нових, перш за все урбаністично-історичних і метапоетично-інтертекстуальних тем і мотивів, зокрема у віршах «Коли мене більше не буде» («Kad me više ne bude»), «На могилі Ґеорґа Тракля» («Na grobu George Trakla»), «Людський вік» («Ljudski vijek»), «Бажаєш написати вірша» («Želiš li napisati pjesmu»), «Розмова з тінню високої гори» («Razgovor sa sjenom visoke planine»), «Тіні Юлія Кловича» («Sjeni Julija Klovića»). У збірці «Дружба слів» (1981) поет пориває з ідеалізованим, буколічним характером своєї поезії, а в збірці «Хліб насущний» (1986) цілком розриває видимі зв’язки з рідним селом.

Але віталізм його першої фази, який проявлявся як усвідомлення унікальності досвіду, і далі діяв. Хоча відомо, що вже все сказано, поет свідомий того, що вірші є наріжним змістом світу.

І останні вірші Драгутина Тадіяновича зберігають сповідально-медитативний тон, численні літературні алюзії, цитати, колажування, наштовхуючи на інтертекстуальні та металітературні спонуки, тоді як тематизування власної позиції поетичного суб’єкта та контексту продовження вірша свідчить про виразну поетичну самосвідомість, як-от у віршах «Море в мені» («More u meni»), «Хмара» («Oblak»), «Людське говоріння» («Ljudsko govorenje»), «Що з моїм віршем у Китаї» («Što li je s mojom pjesmom u Kini»), «Спогад про мого побратима Йосипа Берковича 1905–1944» («Spomen na moga pobracima Josipa Berkovića 1905–1944»), «На столі хліб» («Na stolu kruh»), «Все вже сказано» («Sve već rečeno»), «Гроно» («Grozd»), «У тіні понурої крони» («U sjeni mrke krošnje»), «Отченаш Лема Каменя» («Očenaš Lema Kamena»), «На смерть Антуна Шоляна» («U smrt Antuna Šoljana»), «Пісенька святому Влахові в Дубровнику» («Pjesanca svetome Vlahi u Dubrovniku»).

Показовим для поетики Драгутина Тадіяновича є вірш «Про слова» (із присвятою «Єлені на іменини» та зазначенням місця й дати написання «Загреб, Ґая 2-а, 18 липня 1991, неділя»):

Чи є слова, чи справді є слова

На цій Землі, що здатні передати

Терпіння, й болі, і страждання вбогих,

І нашої Вітчизни – в цьому лихолітті?

Нема. Немає слів таких. Існує

Лиш відповідь, як безконечна тиша,

Яку хіба що тільки Бог почує

Із ангелами –

В тій далечі, куди не долітає

Ні думка, ні фантазія людини.

Мої слова так само заслабкі, щоб передати

Забивства, муку і страшну масакру.

Бо слово здатне тільки тішитись, радіти

Від сонця і від нашої любові,

І тільки іноді від щастя

Сплакнути може нишком.

(Переклав Дмитро Павличко).

Хоча деколи вміє засвоїти не лише нові теми, але й форми («глухі сонети», хайку), Драгутин Тадіянович залишається вірним своїй вихідній позиції. Продовжуючи традицію вільного вірша від Янка Полича Камова до Мирослава Крлежі й Антуна Бранка Шимича, він просодію тонічного вірша перемістив до розмовного типу вірша, залишившись прихильником повсякденної мови. Особливу роль у будові вірша присвячує паузам і стилізаторському позиціонуванню прикметників, синтаксичним повторам, повільному темпові та ритму, народному восьмискладовику та десятискладовику, а також дактилічним зачаткам.

Словник Драгутина Тадіяновича простий і добірний, стиль вишуканий і лапідарний, сформований під впливом Біблії, народної пісні, а також творчості Антуна Бранка Шимича, Джакомо Леопарді, Фрідріха Гельдерліна. Це спричинило комунікативність його лірики, яку сучасна поезія майже втратила. Зберігши відкрите ставлення до щоденних екзистенційних питань, до банальних досвіду та ситуацій, цей «цар Мідас, який перетворює на поезію все, до чого торкається» (З. Мрконич) досягає медитативної глибини «винятково інтенсивним ставленням до світу» (Т. Мароєвич).

Названий «живим класиком хорватської поезії» (З. Зима) та «поетом-інститутом» (Т. Мароєвич), Драгутин Тадіянович став нормою чи стандартом для наступних поетичних поколінь. Про популярність його лірики певним чином свідчить постійна зацікавленість його творчістю і фахівців, і широкої читацької публіки, а також численні перевидання його книг.

«Поезія Тадіяновича, – писав Валерій Лавренов, – яскрава і безпосередня. Він нічого не вигадує. Все, про що писав, відбувалось насправді, що й приваблює, має сповідальний характер. Ця сповідь іде від його серця, від його душі. Вона переконлива, щира і відверта… Слова його творів ніби повертають собі свій первісний, справжній вигляд, вони ніби щойно відірвані від магматичного сплаву. Ці слова сяють своїми гострими кристалами, своєю яскравою барвистістю. Вільний вірш, різноманітна метрика, ритм народної говірки – це ті зовнішні риси поезії Тадіяновича, що повертають нам простоту, наївність, чистий подих дитини».

У 1966 році в Белграді була видана книжка віршів «Вечір над містом» («Večer nad gradom», 1966) у македонському перекладі Ацо Шопова та словенському перекладі Івана Мінатті. Книжку віршів Драгутина Тадіяновича «Kanto al mia koro» переклав на есперанто і видав Йосип Велебіт. Поетичні збірки та окремі вірші Драгутина Тадіяновича перекладені на понад два десятки мов.

Драгутин Тадіянович перекладав з німецької твори Йоганна Вольфґанґа Ґете, Фрідріха Гельдерліна, Новаліса, Гайнріха Гайне та інших, з чеської – Вітезслава Незвала (зокрема, поему «Акробат»). Драгутин Тадіянович упорядкував велику кількість вибраних творів хорватських письменників (зокрема, Сільвіє Страхимира Краньчевича, Антуна Ґустава Матоша, Владимира Видрича, Янка Полича Камова, Тіна Уєвича, Івана Ґорана Ковачича та інших).

Окрім поезії, Драгутин Тадіянович писав критично-есеїстичну та біографічну прозу. Для каталогу виставки «Пів століття хорватського мистецтва» («Pola vijeka hrvatske umjetnosti») написав біографії «Малярі та графіки» («Slikari i grafičari»), «Скульптори» («Kipari»), «Архітектори» («Arhitekti»).

Драгутин Тадіянович отримав велику кількість премій, відзнак і нагород, серед них: премія ім. Йована Йовановича-Змая (Zmajeva nagrada) Матиці сербської в Новому Саді за збірку «Каблучка» (1964), грамота відділення Матиці хорватської у Славонському Броді за теплу любов до малої батьківщини (1965), бронзова медаль скульптора Желька Янеша (1966), премія ім. Владимира Назора за життєвий доробок (1968), відзнака «Марко Марулич» Чакавського зібрання (1972), премія ім. Івана Ґорана Ковачича («Goranov vijenac», 1982), відзнака міста Загреба (1985), премія ім. Тіна Уєвича за збірку «Хліб насущний» (1987), відзнака «Добрий ранок, море» («Dobrojutro, more», 2000) за тривалий внесок у хорватську літературу, титул «poeta oliveatus» на фестивалі «Croatia rediviva: Ča, Kaj, Što – baštinski dani» (острів Брач, 2001).

Драгутин Тадіянович став кавалером Ордена заслуг перед народом із золотою зіркою (1976) у Парижі, Ордена Республіки із золотим вінком (1987) у Белграді, Ордена князя Терпимира (1995) у Загребі.

Українською мовою окремі вірші Драгутина Тадіяновича переклали Григорій Кочур, Дмитро Павличко, Валерій Лавренов ([Вірші] // Кочур Г. Друге відлуння: Переклади. – Київ, 1991; Над могилою друга // Всесвіт. – 1996. – № 8/9; [Вірші] // Мала антологія хорватської поезії в перекладах Дмитра Павличка. – Київ, 2008; [Вірші] // Буковинський журнал. – 2015. – № 4 (98)).