Осетинський письменник і художник Коста Хетагуров вважається основоположником осетинської літератури.

Народився Коста Хетагуров (по-осетинськи: Хетæгкаты Леуаны фырт Къоста / Xetægkaty Leuany fyrt Khosta) 15 жовтня 1859 року в осетинській області Двалетія в гірському аулі Нар в родині прапорщика російської армії Левана Хетагурова. Його мати Марія Губаєва померла незабаром після його народження, доручивши виховання сина родичці Чендзе Дзапаровій. Батько Леван одружився вдруге, коли хлопцеві було п’ять років; його жінкою стала дочка місцевого священика Сухієва на ім’я Хизмида; мачуху Коста не любив, як і вона його (втікав від неї до інших родичів). Спершу навчався в нарській школі, а коли родина переїхала у Владикавказ, став навчатися у прогімназії. У 1870 році на чолі осетинів Нарської ущелини Леван Хетагуров переселився на Кубань, де заснував село Георгієвсько-Осетинське (тепер називається Коста Хетагуров). Скучивши за батьком, Коста кинув навчання і втік до нього із Владикавказу. Батько влаштував його в Каланджинське початкове станичне училище. У 1871–1881 роках навчався у Ставропольській губернській гімназії. З того часу збереглося лише два вірші Кости Хетагурова осетинською мовою («Чоловік і жінка» і «Новий рік») і один вірш російською («Вірі»). У 1881 році, в серпні, був прийнятий в Академію мистецтв у Петербурзі, в майстерню П. Чистякова. У 1883 році був позбавлений стипендії, тобто залишився фактично без засобів до існування. Незабаром перестав відвідувати Академію, а в 1885 році повернувся в Осетію. До 1891 року жив у Владикавказі, де написав більшість своїх віршів осетинською мовою. З 1888 року друкував свої вірші в ставропольській газеті «Північний Кавказ» («Северный Кавказ»). У червні 1891 року через свої вільнодумні вірші був висланий за межі Осетії. Через два роки переїхав у Ставрополь. У 1895 році виданням газети «Північний Кавказ» вийшла збірка творів Кости Хетагурова, написаних російською мовою. Незабаром Коста Хетагуров захворів на туберкульоз і переніс дві операції. 29 травня 1899 року прибув на місце заслання – в Херсон. Почувався він дуже погано, Херсон йому не сподобався. Він просив перевести його в Одесу, але туди його відпустити побоялись, дозволили переїхати в Очаків, де він винаймав кімнату в рибака Осипа Данилова. Йому сподобалися нові гостинні господарі, але особливо його покорило море, зворушила краса тих місць, він дуже шкодував, що не має зі собою фарб. В Очакові в 1899 році він взнав, що у Владикавказі було видано збірку його осетинських віршів «Осетинська ліра» («Ирон фӕндыр»). Чимало його віршів у цій збірці були спотворені цензурою. Закінчився термін морських купань, виклопотаний у властей 5 серпня 1899 року, тож Коста Хетагуров повернувся в Херсон. У грудні того ж року він отримав телеграму про скасування заслання, але зміг виїхати звідти лише в березні 1900 року. Спершу поселився у П’ятигорську, потім переїхав у Ставрополь, щоб відновити працю в газеті «Північний Кавказ». У 1901 році Коста Хетагуров важко захворів. Хвороба завадила йому закінчити поеми «Плачуча скеля» та «Хетаг». Восени того ж року він переїхав у Владикавказ, де хвороба остаточно прикувала його до ліжка. Менш за все Коста Хетагуров думав про себе самого. Лишень наприкінці життя він почав будувати дім, але не добудував, збирався завести сім’ю, але не встиг. Помер Коста Хетагуров 1 квітня 1906 року в селі Георгієвсько-Осетинське (тепер Карачаєво-Черкеська Республіка) на Кубані. За наполяганням народу Осетії прах поета був пізніше перевезений у Владикавказ.

Коста Хетагуров вважається також основоположником осетинської літературної мови. У його збірці «Осетинська ліра» (1899) були опубліковані також перші вірші осетинською мовою для дітей. Писав Коста Хетагуров і російською мовою, співпрацював з багатьма газетами Північного Кавказу. П’єса «Пізній світанок», написана під час навчання в Академії мистецтв, на думку Сослана Габараєва, як і п’єса «Горище», написана в той же час, в художньому плані недосконала, адже була першою такою спробою автора. Головний герой п’єси, молодий художник Борис – революційно настроєний юнак, який вирішив присвятити своє життя визволенню народу. Заради досягнення цієї мети він відштовхує закохану в нього дівчину Ольгу. На її питання, що він хоче робити, відповідає: «Я хочу служити народу». Він хоче покинути Петербурґ назавжди і працювати на благо народу, він вважає це своїм покликанням. Ольга намагається його відмовити від цих намірів, кажучи, що «його покликання служити загальному благу – це високе вільне мистецтво», яке є «кращим проповідником свободи» і «високих ідей». А його мрії вона називає «маячнею божевільних мрій». Борис все ж покидає Петербурґ із другом Клавдієм, вони разом «йдуть в народ».

Кості Хетагурову поставлено чимало пам’ятників у різних місцях; зокрема, у Владикавказі їх є п’ять.

Десь у класі восьмому нам почали задавати написання рефератів з літератури, про окремих письменників, не українських, в курсі російської літератури. Мені того року випали Мірза Фаталі Ахундов і Коста Хетагуров (на якого ми з однокласниками казали: Костя Хетагурий). Я передер ті реферати, здається, з «Короткої літературної енциклопедії». Ну, бо звідки я, учень, мав взнати про тих письменників, як не з довідкових джерел? Сам би не вигадував їхніх біографій і творів. Але вже тоді усвідомлював, що передирати треба з фантазією, додавати від себе різні викрутаси. От і викручувався, викрутасуючи.