Re: цензії

19.10.2018|Роксолана Жаркова, літературознавиця
Незамуровані вікна поезії Миколи Істина
18.10.2018|Ігор Зіньчук
Вижити і залишитися людиною
17.10.2018|Ірина Фотуйма
Великдень долі
16.10.2018|Оксана Нахлік
Творча вершина Надії
16.10.2018|Валентин Бердт, Харків
Сімдесят відтінків однієї вишиванки
16.10.2018|Олег Гончаренко, письменник, перекладач
Підтримка, віра, усмішка
15.10.2018|Богдан Кравченко
Війна і мир у книжці Марини Варич
12.10.2018|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ
Казки для дорослих дітей
11.10.2018|Тетяна Винник, письменниця, громадська діячка
«Людина без людей»: осмислення себе у Всесвіті і Всесвіту – в собі
11.10.2018|Марина Штолько
«Зраду можна зрозуміти, але не можна виправдати»
Головна\Події\Культура

Події

09.10.2018|19:12|Іван Лучук

Живий етик, теплий антик: багатогранний талан, загадкова особистість

146 років з дня народження Миколи Реріха

Російський письменник і художник Микола Реріх (по-російськи: Николай Рерих) у першу чергу тепер у нас асоціюється із товариствами «Жива Етика». Проте не живою етикою єдиною. Окрім того, що Микола Реріх був письменником і художником, він був філософом, археологом і мандрівником. Народився він 9 жовтня 1874 року в Санкт-Петербурзі в родині нотаріуса та громадського діяча. Після закінчення в рідному місті гімназії Карла Мая у 1893 році одночасно вступив на юридичний факультет Петербурзького університету (закінчив у 1898 році, захистивши диплом «Правове становище художників Древньої Русі» –«Правовое положение художников Древней Руси») й Імператорську Академію мистецтв (закінчив у 1897 році, дипломна картина «Гонець»). Від 1895 року займався в студії професораАрхипа Куїнджі. Як художник Микола Реріхпрацював в галузі станкового, монументального (фрески, мозаїка) та театрально-декоративного живопису. Від 1892 року Микола Реріхпочав проводити самостійні археологічні розкопки. Вже в студентські роки він став членом Російського археологічного товариства. У 24 роки Микола Реріхстав помічником директора музею при Імператорському товаристві сприяння мистецтвам й одночасно помічником редактора художнього журналу «Мистецтво і художня промисловість» («Искусство и художественная промышленность»). У 1898 році почав співпрацювати з Петербурзьким Археологічним інститутом, де до 1903 року був лектором спеціального курсу «Художня техніка у застосуванні в археології». Провів численні розкопки в Петербурзькій, Псковській, Новгородській, Тверській, Ярославській і Смоленській губерніях. У жовтні 1901 року одружився з Оленою Шапошніковою, яка стала для нього вірною супутницею та натхненницею; у 1902 році в них народився син Юрій (майбутній вчений-сходознавнць), а в 1904 році – син Святослав (майбутній художник і громадський діяч). У 1903–1906 роках за ескізами Миколи Реріхабуло виконано дві мозаїки («Покрова») для церкви у селі Пархомівка під Києвом, у 1910 році –мозаїки для Троїцького собору Почаївської Лаври в Києві. У 1904 році відкрив декілька неолітичних стоянок на Валдаї. У 1905 році почав збирати колекцію древностей кам’яного віку; на 1910 рік у колекції нараховувалося більше 30 тисяч експонатів. Від 1905 року у творчості Миколи Реріха, попри давньоруську тематику, починають з’являтися окремі східні мотиви; він опублікував нариси про Японію й Індію: «Девассарі Абунту» («Девассари Абунту», 1905), «На Японській виставці» («На Японской выставке», 1906), «Лакшмі-переможниця» («Лакшми-победительница», 1909), «Кордони царства» («Границы царства», 1910), «Індійський шлях» («Индийский путь», 1913), «Заповідь Гайатрі» («Заповедь Гайатри», 1916). У 1906–1918 роках Микола Реріх був директором Школи Імператорського товариства сприяння мистецтвам, одночасно займаючись викладацькою роботою. У 1909 році Микола Реріх був обраний академіком Російської Академії мистецтв. У 1909–1915 роках брав участь у будівництві й оформленні буддійського храму в Санкт-Петербурзі. У 1911 році за дієвої участі Миколи Реріхабула створена Комісія з реєстрації пам’яток старовини в Санкт-Петербурзькій губернії при Товаристві захисту та збереження в Росії пам’яток мистецтва та старовини. У 1910–1914 роках Микола Реріх був провідним редактором багатотомного видання «Історія російського мистецтва», а в 1914 році виступив редактором і співавтором великого видання «Російська ікона». У 1916 році через важку хворобу легень Микола Реріх переїхав у Велике князівство Фінляндське під Вуоріо на березі Ладозького озера. Отримавши у 1918 році запрошення зі Швеції, Микола Реріх з великим успіхом провів персональні виставки картин в Мальме та Стокгольмі, в 1919 році – в Копенгагені та Гельсінкі. Миколу Реріха обрали членом Мистецького товариства Фінляндії, нагородили шведським королівським орденом «Полярної Зірки» ІІ ступеня. Спільно з письменником Леонідом Андреєвим Микола Реріх організував кампанію проти більшовиків. У Фінляндії Микола Реріх працював над повістю «Полум’я» («Пламя»), п’єсою «Милосердя» («Милосердие»), склав основну частину майбутньої поетичної збірки «Квіти Морії» («Цветы Мории»), написав низку статей та нарисів, створив серію картин, присвячених Карелії. Для поетичної манери Миколи Реріха характерним є вірш «Священні знаки»:

 

Ми не знаєм. А вони знають.

Каміння знає. Навіть знають

дерева. І пам’ятають.

Пам’ятають, хто назвав гори

і ріки. Хто дав ім’я

стародавнім країнам.

Незнаємі нам слова.

Всі вони повні смислу.

Все повне подвигів. Скрізь

герої пройшли. «Знати» –

солодке слово. «Пам’ятати» –

нестямне. Знати і

пам’ятати. Пам’ятати і знати.

Значить – вірити.

Літали повітряні кораблі.

Лився рідкий вогонь. Сяяла

іскра життя і смерті.

Силою духа возносились

брили камінні. Кувався

напрочуд клинок. Берегли

письмена мудрі тайни.

І знову все явно. Все ново.

Стали легенди-казки

життям. І ми знову живем.

І змінимось знов. І знов

доторкнемося до землі.

Велике «сьогодні» зблякне

узавтра. Та виступлять

знаки священні. Тоді,

коли треба. Їх не помітять.

Хто знає? Але вони

життя побудують. Де ж знаки священні?

 

(Переклав Володимир Лучук).

 

У 1919 році Микола Реріх з родиною переїхав до Лондона. Там він близько познайомився з Рабіндранатом Таґором, підтримував теплі стосунки з Гербертом Веллсом і Джоном Ґолсуорсі. У Лондоні в липні 1920 року Микола Реріх разом із дружиною вступив до Теософського товариства, там відбулася його перша зустріч з їхнім майбутнім духовним провідником Махатмою Моріа, з’явилися записи першої книги майбутнього вчення «Аґні-Йога». У 1920 році Микола Реріх отримав пропозицію від директора Чиказького інституту мистецтв організувати масштабне трирічне виставкове турне по 30 містах США. Родина Миколи Реріха переїхала до Америки. Перша персональна виставка Миколи Реріха була відкрита в грудні 1920 року у Нью-Йорку. Попри проведення виставок, Микола Реріх читав лекції про російське мистецтво, про етичне й естетичне виховання, а в листопаді 1921 року у Нью-Йорку відкрив «Майстер-Інститут об’єднаних мистецтв».

У 1921 році в Берліні вийшла поетична збірка «Квіти Морії», в 1922 році в Нью-Йорку – книжка «Адамант» («Adamant»), в 1924 році в Парижі та Ризі – книжка «Шляхи Благословення» («Пути Благословения»). Були видані монографії про життя та творчість Миколи Реріха «Світ Реріха: Біографія» («The World of Roerich: A Biography», 1922) і «Реріх» («Рерих», 1923). У 1924 році в Парижі вийшла перша книга «Аґні-Йоги» – «Листки саду Морії» («Листы сада Мории»), написана за участі Миколи Реріха.

8 травня 1923 року Микола Реріх із дружиною та молодшим сином покинув Америку і вирушив до Парижа, а потім – до Індії (куди прибув у грудні того ж року), де під його керівництвом була організована масштабна Центрально-Азіатська експедиція. Після того Микола Реріх тричі – в 1924, 1929 і 1934 роках – відвідував США на короткий час. У вересні 1924 року Микола Реріх із молодшим сином здійснив поїздку до Америки та Європи для оформлення необхідних дозволів і документів (офіційно експедиція була американською). Після Європи на початку 1925 року Микола Реріх відвідав Індонезію, Цейлон, Мадрас. Потім почався основний етап експедиції, який проходив через Кашмір, Ладак, Китай, Росію (із заїздом до Москви), Сибір, Алтай, Монголію, Тибет. Експедиція продовжувалася до 1928 року. Під час експедиції були проведені археологічні й етнографічні дослідження у невивчених частинах Азії, знайдені рідкісні манускрипти, зібрані лінгвістичні матеріали, фольклорні твори, здійснені описи місцевих звичаїв, написані книжки «Алтай – Гімалаї. (Думки на коні та в шатрі) 1923–1926» («Алтай – Гималаи. (Мысли на коне и в шатре) 1923–1926», 1927, Улан-Батор) та «Серце Азії» («Сердце Азии», 1929, Соусбурі), створені коло 500 картин. Перша Центрально-Азіатська експедиція Миколи Реріха проходила в кілька етапів. Після прибуття в Монголію вона переросла в самостійну Тибетську мандрівку, відому тепер як Місія західних буддистів у Лхасу (1927–1928). Восени 1927 року під тиском англійської розвідки експедиція була затримана тибетськими властями на підступах до Лхаси і 5 місяців перебувала у сніговому полоні високо в горах при мінусовій температурі на плато Чантанґ. Експедиція так і не була допущена у Лхасу й була вимушена пробиватися до Індії. Закінчилася вона у місті Дарджилінґ, де розвернулася наукова робота з обробки її результатів. Існують різні версії головної мети експедиції, зокрема, що вона була організована радянською розвідкою для ліквідації Далай-лами ХІІІ, або ж Микола Реріх здійснив її у пошуках Шамбали.

У 1928 році був створений Інститут Гімалайських досліджень «Урусваті» («Світло Ранішньої зорі»). Директором інституту став старший син Реріха Юрій. В інституті працювали медична, зоологічна, ботанічна, біохімічна й інші лабораторії; проводилася велика робота в галузі лінгвістики та філології загалом. Збиралися й перекладалися на європейські мови рідкісні писемні джерела багатовікової давності, вивчалися напівзабуті говірки. Із 1931 року при інституті видавався щорічник, у якому публікувалися результати наукової діяльності його співпрацівників.

У 1934–1935 роках відбулася Манчжурська експедиція, маршрут якої проходив по території Внутрішньої Монголії, розташованої в північній і північно-східній частинах сучасного Китаю. Протягом 17 місяців Микола Реріх написав 222 нариси для «Листків щоденника», які відображали експедиційну роботу, заторкували наукові та філософські теми. Через цілу низку причин експедиція була перервана в Шанхаї 21 вересня 1935 року.

В Індії Микола Реріх був знайомий із багатьма відомими індійськими філософами, вченими, письменниками, громадськими діячами. Там він створив чимало картин. Протягом 1932–1944 років у різних індійських містах було проведено 18 великих виставок картин Миколи Реріха. Помер Микола Реріх у долині Кулу в Західних Гімалаях, де мешкав останні роки, сталося це 13 грудня 1947 року (м. Наґґар, Гімачал-Прадеш, Індія).

Ще в 1914 році у Москві вийшов перший том «Зібрання творів» Миколи Реріха. Окрім згаданих, вийшло ще чимало книжок Миколи Реріха, зокрема «Казки та притчі» («Сказки и притчи», 1916, Петроград), «Шамбала» («Shambhala», 1930, Нью-Йорк), «Держава Світла» («Держава Света», 1931, Соусбурі – Нью-Йорк), «Жінкам. Звернення з нагоди відкриття Товариства єднання жінок» («Женщинам. Обращение по случаю открытия Общества единения женщин», 1931, Рига), «Твердиня Полум’яна» («Твердыня Пламенная», 1932, Париж), «Стяг Світу» («Знамя Мира», 1934, Хабрін), «Священний Дозор» («Священный Дозор», 1934, Хабрін), «Двері в Майбутнє» («Врата в Будущее», 1936, Рига), «Непорушне» («Нерушимое», 1936, Рига), «Красива Єдність» («Beautiful Unity», 1946, Бомбей). Вийшло 3 томи «Листків щоденника» («Листы дневника», 1995–1996): т. 1 (1934–1935), т. 2 (1936–1941), т. 3 (1942–1947).

Існує чимало товариств Реріхівського руху «Жива Етика».

Хоча слава Реріха-художника перекрила славу Реріха-поета, проте його літературна творчість – це не лише своєрідне вираження його світогляду, але й оригінальне явище російської літератури.

Настільною книгою Миколи Реріха був «Кобзар» Тараса Шевченка, про це є свідчення його сина Юрія: «“Кобзар” належав до улюблених книжок батька і часто читався в сімейному колі Реріхів. Батько впродовж всього життя дуже любив Шевченка. Реріх багато подорожував і захоплювався Україною, її мовою і культурою».

Українською мовою окремі вірші Миколи Реріха переклав Володимир Лучук ([Вірші] // Лучук В. Друзі: Переклади. – Львів, 1987).

 

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери