Сербський письменник Звонко Каранович (по-сербськи: Звонко Карановић, Zvonko Karanović) народився 3 жовтня 1959 року в місті Ніш на південному сході Сербії. Працював журналістом, редактором, ведучим радіопрограм, ді-джеєм, організатором концертів. Тринадцять років був власником музичної крамниці. Певний час був культовим поетом міського андеґраунду. Сам Звонко Каранович вважає себе поетом-марґіналом. У своїх творах Звонко Каранович цурається краси світу, описуючи лише його пітьму. Творчість Звонка Карановича базується на досвіді літератури бітників, традиціях кіномистецтва та поп-культури. Живе в Белграді. Одружений, має двох дітей.

Звонко Каранович видав поетичні збірки «Бліцкріґ» («Blitzkrieg», 1990; самвидав), «Срібний серфер» («Сребрни сурфер», 1991), «Мама меланхолія» («Мама меланхолија», 1996), «Екстраваганза» («Extravaganza», 1997), «Темна магістраль» («Тамна магистрала», 2001), «Неонові пси» («Неонски пси», 2001; вибрані вірші), «Роздягання» («Свлачење», 2004), «Темна магістраль» (2008; вибрані вірші) і «Box set» («Бокс сет», 2009; зібрані вірші), «Лунатики на пікніку» («Месечари на излету», 2012; вірші в прозі).

Характерним для поетики Звонка Карановича є вірш у прозі «LSD»: «я вийшов із квартири, в ліфті побачив дівчину в червонім пальті, як вона тремтіла в кутку, біля будинку на мене чекало червоне таксі з червоними сидіннями, надто багато червоного кольору, подумав я, сів у машину і запитав, чи можна курити, водій кивнув головою, він був поголений, вбраний у червоний джемпер і червоні штани, з радістю говорив про вогонь, який проковтнув церкву, мені здалося, що це сам диявол, я подумав, що щось справді не так, через відкриті дверцята він втягнув до машини хвоста і згорнув його під сидінням, тоді ми тихенько поїхали, значить, так виглядає диявол, подумав я, виглядає, як звичайна людина, він стискав кермо пазурами, їдучи червоною плюшевою доріжкою, якою вистелені всі вулиці, я поліцейський, сказав він, я давно за тобою стежу і знаю, хто ти такий, я курив і дивився на дірки на своїх долонях, щось тут справді не так, ця поїздка надто довго триває, я мушу негайно вийти, мушу допомогти дівчині з ліфта, мушу порятувати ще сотню душ, мушу продати ще сотню хрестів, натовп чекає мене на площі, зараз запалять сіно й дубове гілля, спізнюся, не матиму де голову прихилити». (Переклала Алла Татаренко // Потяг-76: Балканський експрес. – Чернівці, 2007).

У доробку Звонка Карановича є три романи: «Більше від нуля» («Више од нуле», 2004, 2005, 2006), «Чотири стіни і місто» («Четири зида и град», 2006) і «Три картини перемоги» («Три слике победе», 2009). Це три частини трилогії під загальною назвою «Щоденник дезертира» («Дневник дезертера»).

Стисла характеристика трилогії подана в анотації до українського видання роману «Чотири стіни і місто»: «Історія трьох друзів із сербського міста Ніш – Александара Джорджевича на прізвисько Корто, Владана Мітича на прізвисько Татула, і Джордже Узелаца, званого Джоле, – розказана з трьох перспектив. Кожен із них стає наратором-протагоністом одного з романів і героєм інших двох, а зміна фокусу робить частини трилогії самостійними творами. Змінюється манера оповіді, її емоційна інтонація, змінюється візія світу, але залишається основне, що об’єднує героїв: всі вони – “фантоми свободи”. Їхній світ – своєрідне ґетто для обраних, де слухають класику рок-музики, дивляться фільми Бунюеля і Берґмана, опираються уніфікації, яка завжди в моді в будь-якій провінції світу».

Звонко Каранович виявив, що серед змальовуваних ним «земних типів» немає ангелів і злочинців, катів і праведників. Є звичайні люди, цікаві літераторові-гуманісту своєю здатністю чинити опір несприятливим обставинам. Умовам, що, попри нібито суцільну глобалізацію, здебільшого визначаються географічними координатами. Г. Іваненко вважає, що: «Таким постає головний герой роману “Чотири стіни і місто” Владан Мітич Татула – не надто вдатний художник, не дуже меткий наркодилер, зовсім не щасливий закоханий. Усі його намагання вибратися за межі містечка Ніш нагадують борсання риби в сітці й закінчуються зле. І не було би нічого виняткового в його історії, якби не війна та кохання – дві магічні складові, здатні перетворити пересічну ситуацію на трагічну, а відтак – збудити в читачеві сильні емоції. В тексті йдеться про бомбардування Сербії силами НАТО в 1999-му. Приреченість, із якою Владан, його друзі та сусіди сприймають попередження, що ось-ось розпочнеться справжнісіньке пекло, автор описує скупо, але цей лаконізм розкриває сутність письменницької ідеї краще, ніж гучне багатослів’я: особисте пекло, як і свято, завжди з нами. І щоб усвідомити цей факт, не потрібно ні виїжджати з рідного міста, ні руйнувати міфічних стін – достатньо закохатися й утратити дорогу тобі людину».

Другим головним героєм роману «Чотири стіни і місто» є саме місто, що вдало підмітила Ю. Філь: «Місто – другий головний персонаж у романі. Воно – ніби кохана людина, яку любиш не “за щось”, а всупереч усьому. Рідний Ніш став для Владана частинкою його життя й ідентичності. Незважаючи на стіни, розмальовані ґрафіті, загиджені ліфти, поламані поштові скриньки й забиті водостоки, молодий чоловік із особливою теплотою говорить про своє місто, адже Ніш – по суті, все, що має Владан. “Чотири стіни і місто” показує життя попри війну і смерть, любов і романтику, попри те, що пік молодості вже позаду, а за вікном гримотять бомби. І навіть попри весь смуток, у книжці є ледь вловимий життєствердний дух, його важко помітити, однак він вселяє надію й учить цінувати те, що є, а не те, що могло б бути».

На думку Р. Кухарука, головний герой роману «переходить через неперебутній досвід, який змінює його світовідчуття, його розуміння себе і світу», щоб дійти висновку: «Мистецтво – це безмежна свобода, якою справжні митці захищаються від людей».

В. Левицький висловив цікаве спостереження стосовно специфіки побудови роману: «Певною жанровою метамовою, яка послідовно конструює й, водночас, декодує фабулу Карановича, є комікс… Мальовані історії символічно супроводжують головного героя книги – художника Владана Татулу, що заробляє збутом наркотиків».

Окремі твори Звонка Карановича перекладалися англійською, грецькою, угорською, болгарською, македонською, словенською, словацькою, чеською та польською мовами.

Українською мовою вірші Звонка Карановича переклала Алла Татаренко («Барабани і струни, магістраль і ніч», Львів, 2011), роман «Чотири стіни і місто» – Наталя Чорпіта (Київ, 2009), роман «Три картини перемоги» – Зоряна Гук (Київ, 2016).

Звонко Каранович з перекладачками своїх творів українською мовою Наталею Чорпітою та Аллою Татаренко. Львів, 18 вересня 2010 р.

Наталя Чорпіта та Звонко Каранович. Львів, 18 вересня 2010 р.

Звонко Каранович та Іван Лучук. Львів, 18 вересня 2010 р.