Чеський письменник Їржі Тауфер (по-чеськи: Jiří Taufer) народився 5 липня 1911 року в окрузі Бланско в Моравії, його батько Франтішек Тауфер (1885–1915) був письменником, брат Отакар Тауфер (1909–1981) також писав вірші. До босовицької реальної гімназії (яку закінчив у 1932 році), де на нього великий вплив справив комуністично налаштований викладач історії Людвик Войтєх, добирався з пролетарського району поближніх Летовиць. У 1932–1937 роках навчався на правничому факультеті університету в місті Брно, де долучився до лівацької політичної та публіцистичної діяльності «Лівого фронту». У 1933 році поїхав до Москви на Міжнародну олімпіаду революційних театрів. У 1934 році був арештований і ув’язнений за участь у виданні брошури «Пролетарська рівність» («Proletářská rovnost») та періодичної листівки «Антифашист» («Antifašista»). У 1935 році став співзасновником організації соціалістично орієнтованих митців «Блок» («Blok»), а в 1936–1938 роках був співредактором її квартальника «У» («U»). У червні 1939 року Їржі Тауфер через Польщу перебрався в Радянський Союз, де працював у чехословацькій редакції московського радіо, у видавництві іноземної літератури, співпрацював із чехословацькими газетами. Після Другої світової війни повернувся до Чехословаччини. Їржі Тауфер обіймав чимало високих офіційних посад: був директором видавництва «Свобода» («Svoboda»), послом в Югославії (1948–1949), заступником міністра закордонних справ (1949), міністра інформації (1950–1953) та міністра культури (1954–1956). У 1953 році очолював Державний комітет з питань мистецтва. У 1956–1966 роках був т. зв. професійним письменником і перекладачем (spisovatel a překladatel z povolání). У 1966–1971 роках працював радником з питань культури посольства в СРСР. За часів т. зв. «нормалізації» став членом президії Спілки чеських письменників (1972–1982), головою редакційної ради «Літературного місячника» («Literární měsíčník») та редакційного кола часопису «Плем’я» («Kmen»). Помер Їржі Тауфер 3 грудня 1986 року в Празі. 

Вірші, замітки, літературно-критичні та полемічні статті, переклади Їржі Тауфер публікував у багатьох періодичних виданнях. У другій половині 1920-х і на початку 1930-х років Їржі Тауфер публікував вірші, інспіровані молодечою емпіричною споглядальністю Їржі Волькера, поетичною грайливістю й аванґардовою поетикою. Та поезія культивувала політично анґажовані вірші, написані під сильним впливом Вітезслава Незвала, сповнені очікуванням революції та юнацької життєвої сили. Видав тоді збірки «Вечірні очі» («Večerní oči», 1928), «Гра тіней» («Stínové hry», 1931), «Шах і мат, Європо!» («Šach mat, Evropo!», 1933), «До побачення, СРСР» («Na shledanou SSSR», 1935), «Рентґенограми» («Roentgenogramy», 1938). 

Вірші 1938–1957 років, включаючи й поему «Героїка» («Eroica», 1957), які прославляли радянський військовий «героїзм», Їржі Тауфер зібрав в об’ємній збірці «Літопис» («Letopis», 1958). У цій збірці Їржі Тауфер постав як поет потужної раціональності, насиченої гіпертрофованими та часто ретроградними каскадами образних паралелей. Намагання дотримуватися ідеологічних стандартів приводила його часто до дидактичних конструкцій і до позиції глашатая революційних ідей. В його поезії знаходимо (крім уже згаданих авторів) відгомін вільного вірша Волта Вітмена та Станіслава Костки Неймана, елементи поетики віршових схем і аґресивного пафосу Константина Бібла та Володимира Маяковського. Цикл із п’ятдесяти сонетів «Сонетар» («Znělec», 1961; від чес. «znělka» – «сонет») є збіркою ліричних портретів поетових взірців і супутників. 

У 1949 році Їржі Тауфер доніс на Ярослава Сейферта, повідомивши, що у винарні за столом чув його ганебний вирок радянським поетам: «Краще бачити французького поета, який блює, ніж радянського, який складає вірші»; це спричинило кампанію цькування Ярослава Сейферта. 

Поетичним підтвердженням колишніх сталіністських виступів є поема («ліричний памфлет») «Тема – пам’ять» («Téma paměť», 1966), яка зближує авторову поетичну творчість із його мемуаристичною есеїстикою. Автобіографічний досвід у поезії Їржі Тауфера зазвичай інтегрований до ширшого історичного контексту, трактованого як простір для політичної агітації.

Для пізнього періоду творчості Їржі Тауфера характерними є збірка «Продовження буде» («Pokračování příště», 1979) і поема «Індіанія» («Indianie», 1979).

Значною частиною творчого доробку Їржі Тауфера є його переклади з російської. Спершу він перекладав прозові твори, а від кінця 1940-х років взявся за переклади поезії – творів Володимира Маяковського (вийшов десятитомник творів), Велемира Хлєбнікова, Бориса Пастернака, Миколи Асєєва, Леоніда Мартинова. З посередництвом російської мови перекладав твори Назима Хікмета. За пропаганду російської літератури в Чехословаччині радянський уряд нагородив Їржі Тауфера орденами Трудового Червоного Прапора і «Знак Пошани».

Паралельно з перекладацькою роботою Їржі Тауфер займався різнорідною есеїстикою, присвяченою лівацько орієнтованим (або лівацьки інтерпретованим) авторам. Після монографій про Станіслава Костку Неймана, Вітезслава Незвала та Бедржіха Вацлавека була низка студій про російських письменників (Володимир Маяковський, Максим Горький, Микола Гоголь), потім про Назима Хікмета, Віктора Гюґо, Волта Вітмена.

Автобіографічні тенденції доробку Їржі Тауфера відтіняє його мемуаристична книжка «Партія, люди, покоління» («Strana, lidé, pokolení», 1962). Їржі Тауфер був також впливовим критиком, а своєю літературно-політичною публіцистикою визначав (спільно з Ладиславом Штоллом) літературне життя в Чехії, особливо в 1950-х рр.

Українською мовою окремі вірші та поеми Їржі Тауфера переклав Олекса Новицький ([Вірші] // Чеська поезія: Антологія. – К., 1964; Героїка: Поема // Всесвіт. – 1976. – № 12: Азов: Поема // Всесвіт. – 1979. – № 9).