Re: цензії

21.10.2018|Олена Швець-Васіна, м. Дніпро
Вершник на котику
19.10.2018|Роксолана Жаркова, літературознавиця
Незамуровані вікна поезії Миколи Істина
18.10.2018|Ігор Зіньчук
Вижити і залишитися людиною
17.10.2018|Ірина Фотуйма
Великдень долі
16.10.2018|Оксана Нахлік
Творча вершина Надії
16.10.2018|Валентин Бердт, Харків
Сімдесят відтінків однієї вишиванки
16.10.2018|Олег Гончаренко, письменник, перекладач
Підтримка, віра, усмішка
15.10.2018|Богдан Кравченко
Війна і мир у книжці Марини Варич
12.10.2018|Світлана Бреславська, Івано-Франківськ
Казки для дорослих дітей
11.10.2018|Тетяна Винник, письменниця, громадська діячка
«Людина без людей»: осмислення себе у Всесвіті і Всесвіту – в собі
Головна\Події\Культура

Події

10.03.2018|08:53|Іван Лучук

Утоплена душа



Владиславові Петковичу-Дісу виповнюється 138 років

Сербський поет Владислав Петкович-Діс (по-сербськи: Владислав Петковић Дис, Vladislav Petković Dis) народився в селі Заблачє біля міста Чачак у центральній Сербії 27 лютого 1880 року (10 березня за юліанським календарем). Владислав був дев’ятою з тринадцяти дитиною в родині Димитрія та Марії Петковичів, і єдиною, народженою в Заблачі, де його батько від 1861 року до смерті в 1893 році тримав корчму; родина Петровичів мешкала в Чачаку, де народилися всі решта діти. У 1897 році закінчив початкову гімназію в Чачаку, а сьомий і восьмий класи провів у гімназії ім. Доситея Обрадовича в Заєчарі. Був посереднім учнем, але з непересічним поетичним талантом; вже в сьомому класі написав свого першого вірша «На підвіконні свічка горить», до того ж німецькою мовою, якою ледве володів. У 1900 і 1901 роках безуспішно намагався здати випускні іспити; коли вдруге не вдалося здати матуру, голову комісії запросив це відсвяткувати такими словами: «Дозвольте вас запросити на гальбу пива. Я не обурююся, ви поступили справедливо. Це не робить нас ворогами. Я пригощаю». За порадою друзів почав вчителювати у селі Прлити біля Заєчара; це протривало два роки. У 1903 році він перебрався до Белграда, де багато часу проводив у кав’ярнях, в яких збиралася мистецька богема. Високий і худий, з довгим волоссям і пишними вусами, він органічно увійшов у богемне середовище. Колишній провінційний учитель лише за допомогою Браніслава Нушича зміг отримати роботу. Він почав працювати в акцизному відомстві. За першу платню він виготовив візитну картку, на якій було написано лише Dis (скорочення від vlaDISlav); довший час цей псевдонім писався лише латиницею, як його використовував сам поет; лише пізніше він став писатися і кирилицею. Є припущення, що псевдонім походить від назви міста Діс (Діте) з «Пекла» Данте, а дехто стверджував, що це сербська середньовічна назва європейського заходу.

Першого вірша «Ідилія» («Идила») Владислав Петкович-Діс надрукував у «Сербському літературному віснику» («Српски књижевни гласник»), підписавши його псевдонімом Dis. У той час друкував вірші у часописах «Нова іскра» («Нова искра») у Белграді та «Бранкове коло» («Бранково коло») у Сремських Карловцях. Потім друкувався у виданнях «Діло» («Дело»), «Національне рев’ю» («Национална ревија»), «Зірка» («Звезда»), «Боснійська віла» («Босанска вила»). У 1904–1905 роках разом із своїм другом поетом Сімою Пандуровичем редагував видання «Літературний тиждень» («Књижевна недеља»). Певний час працював на митниці. У 1907 році разом із Сімою Пандуровичем поїхав у Валєво, де влаштувався на місце практиканта в суді, але довго там не затримався. У той час Владислав Петкович-Діс вів богемний спосіб життя разом із друзями Сімою Пандуровичем, Душаном Поповичем, Міланом Сімичем та іншими; тоді він виживав як міг, займався коректурою, співпрацював із щоденними газетами.

У 1911 році Владислав Петкович-Діс повернувся до Белграда, цей рік став переломним у його житті. Його кав’ярняний богемний спосіб життя сильно змінився після вінчання з Христиною-Тінкою Павлович, молодою та красивою поштовою працівницею; шлюб вони взяли 7 вересня у церкві Святого Марка в Белграді. Того ж року видав свою першу поетичну збірку «Утоплені душі» («Утопљене душе») власним коштом, бо не знайшлося видавця, який ризикнув би видати вірші, які гостро критикував Йован Скерлич, найвпливовіша фігура тодішньої сербської літературної критики. Поезія «Утоплених душ» є негаторська, жаліслива, болісна, чорна. Він увів у неї бодлерівські мотиви. Владислав Петкович-Діс є поетом ірраціонального, він картини знаходить у підсвідомому; він є поетом похмурих настроїв і навіть відчаю. Йован Скерлич негативно оцінив збірку, бо Владислав Петкович-Діс не вкладався в його ідеал прогресивного поета. Це викликало низку апологій поезії Владислава Петковича-Діса; на його захист стали Светислав Стефанович, Ісидора Секулич, Тін Уєвич та інші.

У 1912 році народилася донька Гордана, згодом народився син Мутимир (точний рік народження невідомий). У 1913 році Владислав Петкович-Діс вирушив на сербсько-турецьку війну; через слабку тілобудову був призначений військовим кореспондентом. Натхненний перемогами Сербії в балканських війнах, Владислав Петкович-Діс після повернення з війни у 1913 році видав другу поетичну збірку «Ми чекаємо царя» («Ми чекамо цара»). Збірка з 16 віршів присвячена престолонасліднику Александару Караджорджевичу. Його кав’ярняні товариші казали, що краще було б назвати збірку «Ми чекаємо грошей» («Ми чекамо пара»). Наступного 1914 року збірка була перевидана. У цій збірці поет намагався висловити славу своєї батьківщини. Зробив він це без надмірної патетики, як деякі інші поети, а «тужливо блукав згарищами». Вірші цієї збірки є даниною імперативу історії, вони не мають високої художньої вартості.

Початок Першої світової війни застав Владислава Петковича-Діса у Белграді. На особисте прохання Владислава Петковича-Діса, верховне командування призначило його в жовтні 1914 року військовим кореспондентом у Браничевському окрузі, де він залишався до жовтня 1915 року. Тоді він із дружиною та дітьми поїхав у Чачак, але пробув там лише одну ніч, а вже наступного ранку вирушив із залишком сербської армії через південь Сербії та Албанію на грецький острів Корфу. У січні 1916 року Владислав Петкович-Діс з Корфу вирушив у Францію, де жив у колоніях біженців у Парижі, Ніцці, Марселі. Там створив свою останню поетичну збірку «Незавершені вірші» («Недовршене песме»). У деяких із цих віршів (наприклад, «Між своїми» – «Међу своjима») була виражена певна родинна тепла ніжність, якої не було у попередніх віршах. І форма їхня інша, до краю проста, елементарна, безпосередня; мова розмовна, майже непоетична; ритм розбурханий, близький до вільно вірша. У травні 1917 року Владислав Петкович-Діс вирушив із Марселя знову на Корфу. На світанні 16 травня корабель «Італія», на якому він перебував, був торпедований в Іонічному морі німецьким підводним човном. Владислав Петкович-Діс трагічно загинув у «блакитній гробниці» (за назвою вірша Мілутина Боїча «Плава гробница» про води біля Корфу, де ховали загиблих сербських вояків, коли на суші вже не було місця). Свою смерть Владислав Петкович-Діс наче передбачив у вірші «Утоплені душі».

Найвідомішими та мистецьки найціннішими віршами Владислава Петковича-Діса є «Темниця» («Тамница»), «Може, спить» («Можда спава») та «Нірвана» («Нирвана»). На відміну від логічного та раціонального Сіми Пандуровича, Владислав Петкович-Діс є мрійником, який заходить глибоко в області сновидінь, передчуттів, ірраціональних візій. Бракувало йому поетичної культури, знання іноземних мов, чим могла похвалитися більшість тодішніх сербських поетів. Все ж він глибше і лірично суґестивніше від них виразив спільну стурбованість: переживання екзистенційної затемненості, вмирання любові, згасання почуттів і життя. Його головний і певним чином програмний вірш «Темниця», надрукований як «пролог» збірки «Утоплені душі», від віршів інших поетів того часу на подібні теми відрізняється своїми міфічними та метафізичним натяками. Він подає, як підмітив Міодраг Павлович, цілу малу космогонію, подібну до тієї, яку дав Петар Петрович Нєґош у поемі «Промінь мікрокосму», але без її релігійних імплікацій, цілком дилетантську, індивідуальну та ліричну. Вона побудована на трьох основних його символах: темниці, зорях та очах, з яких два останні контрастують із першим. Зорі належать до людського передіснування. Народження є відділенням від зірок і початком темниці життя. Очі носять відсвіт того туманного передіснування, тож вони наповнені красою речей, що нас оточують. Поет носить світло у своїх очах, коли себе відчуває в «погляді трав і ночей, і води». Цими переплетеними поглядами промовляє таїна світу, виявляється глибокий зв’язок і єдність усіх речей і живих істот. І любов, як і зірки, знаходиться за межами безпосереднього існування. У багатьох віршах Владислав Петкович-Діс співає про давню, вже забуту любов. Образ коханої виринає з минулого й осяває «це життя грубе». У його найкращому вірші «Може, спить» кохана приходить із таємничих просторів сну. Цей вірш скомпонований у баладному тоні, його сенс важко вловний, він має в основі ту ж структуру, що й «Темниця». І в одному, і в іншому вірші (в «Темниці» перед народженням, а в «Може, спить» перед пробудженням) існує якийсь інший стан, який поет неясно носить у пам’яті: у першому вірші це зоряні «невинні далі», а в другому – сон, із глибин якого як мелодія забутої пісні приходить образ коханої. Той образ залишається до кінця неясним, ефірним, у ньому поет бачить лише очі, а все решта губиться в тумані сну. Ліричне навіювання та невизначеність підсилюються і особливою мелодією вірша, яка цей вірш, написаний у повільному ритмі тринадцятискладовими рядками, зробила «шедевром кантилени» Владислава Петковича-Діса. Те світло – яке приходить завжди ззовні, з передіснування, з минулого, зі снів – поступово цілком згасає. Зникає сяйво зірок у очах і стара любов із пам’яті, згасає бажання чогось ліпшого та світлішого. Сон без сновидінь, зникнення бажання, перехід від буття до небуття – це мотиви цілої низки віршів, які за назвою вірша «Нірвана» можна назвати «нірваністичними». У деяких віршах це відчуття пов’язане з похмурими осінніми картинами, які стали постійною темою сербської поезії після Воїслава Ілича, в інших віршах воно випливає з усвідомлення минущості часу. Поет почувається безсилим протистояти силі часу («не маю сили, щоб боротися з часом»), помічає речі, які переходять із життя у смерть, тонучи у часі. Мертві речі залишаються навіки втраченими та розкиданими в часі, бо його пам’ять не має більше сили знову їх скласти в цілісну картину. У вірші «Нірвана» зникають всі ознаки життя. Поет більше не пам’ятає того, щ обуло, а мертві речі самі виходять перед нього, він нерухомий перед натиском небуття, перед його поглядом.

Насправді, парнаський ідеал поезії, якому Владислав Петкович-Діс залишався вірним до кінця, суперечив його поетичному духу. Його ліричні емоції спотикалися об тісну форму вірша та розбивалися. Як Борисав Станкович у прозі, Владислав Петкович-Діс у поезії наче застряг між традицією та модерною добою; із традицією був пов’язаний нерозривними нитями, а нове більш відчував, ніж розумів. У слововислові Владислава Петковича-Діса, часто плутаному, незграбному, недоробленому, відчуваються все ж темні глибини його розуміння буття.

Від 1964 року у Чачаку проходить поетичний фестиваль пам’яті Владислава Петковича-Діса – «Дісова весна» («Дисово пролеће»), який розпочинається на його день народження 10 березня, а закінчується наприкінці травня врученням Дісової премії (Дисова награда) за найкращий рукопис першої поетичної збірки. Бібліотека в Чачаку від 1998 р. носить ім’я Владислава Петковича-Діса.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери