У 1939 році Ладислав Бамбасек переїхав із родиною до Чехії, де через три роки закінчив гімназію в Полічці. Ще до закінчення гімназії влаштувався помічником до місцевої бібліотеки, де його зачарували іноземні фоліанти, тому в нього виник потяг до чужомовних видань. Першим твором, який він прочитав в оригіналі, був роман «Страждання молодого Вертера» Йоганна Вольфґанґа Ґете. Тоді ж він спробував перекладати сонети Франческо Петрарки, і це все в сімнадцятилітньому віці. Тоді ж і сам почав писати вірші. Спершу видав збірку власних поезій (властиво – парафразів німецької народної поезії) «Голос кохання» («Milostný hlas», 1944), а потім і збірку «Незавершена картина» («Nedokončený obraz», 1946). Після війни студіював компаративістику в Карловому університеті в Празі (де був учнем Вацлава Черного). Коли в лютому 1948 року Ян Владислав з політичних мотивів був виключений з університету, більшість накладу його третьої поетичної збірки «Палаюча людина» («Hořící člověk») була сконфіскована. Відтоді в літературі Ян Владислав офіційно мав змогу виступати лише як перекладач або автор книжок для молоді. Тому його оригінальні поезії залишалися в рукописах. Два семестри вивчав порівняльну історію літератури в Ґреноблі. У 1968 році Ян Владислав взяв активну участь у створенні Кола незалежних письменників, а в 1969 році отримав науковий ступінь доктора філософії в Карловому університеті. За часів «нормалізації» був цілком позбавлений можливості публікуватися. Заснував самвидавну серію «Kvart» («Четвірка», мається на увазі папір формату А-4), в якій вийшло понад 120 найменувань, між ними й декілька збірок віршів, есеїв і літературно-критичних статей самого Яна Владислава. У вересні 1976 року Ян Владислав став «ґуру» й першим почесним членом новоствореної асоціації «Societas Incognitorum Eruditorum» («Спільнота Прихованих Ерудитів», наукове товариство під такою назвою існувало в Оломоуці в 1746–1752 роках). У грудні 1976 року Ян Владислав одним із перших підписав Хартію-77. Чи не найвідомішим твором Яна Владислава цього часу є есей «Три начерки однієї картини» («Tři skici k jednomu obrazu»). У 1981 році через переслідування комуністичним режимом Ян Владислав був змушений емігрувати до Франції, де жив у Севрі та Парижі. У Вищій школі соціальних наук вів семінар про неофіційну культуру в країнах за залізною завісою. У Парижі регулярно публікував статті в «Літературній газеті». У 2003 році овдовів і повернувся до Праги, взявся за публікацію своїх давніших оригінальних творів і перекладів. Підготував до видання свої нотатки «Відкритий щоденник 1977–1981» («Otevřený deník 1977–1981») і «Паризький щоденник 1981–1989» («Pařížský deník 1981–1989»). Помер Ян Владислав 3 березня 2009 року в Празі.

З оригіналу Ян Владислав перекладав із семи мов – англійської, французької, італійської, німецької, румунської, російської й української, а за допомогою підрядників – з китайської та японської. Яну Владиславу належать переклади сонетів Вільяма нашого Шекспіра, він упорядкував і видав у власних перекладах антологію італійської ренесансної лірики, антологію французької лірики, переспіви билин, вільний переказ казок народів світу (у двох томах).

Багатою є україніка в перекладацькому доробку Яна Владислава. Він переклав низку творів до антологій української поезії «Перемагать і жить» (1951) та «Україна співає і розповідає» (1957), низку віршів Тараса Шевченка (для видання «Вибране з творів найбільшого поета і будителя України», 1951), Лесі Українки (для видання «Досвітні огні», 1952), Івана Франка (для видання «Поезії», 1956). До останніх двох видань Ян Владислав написав супровідні статті. У перекладі Яна Владислава вийшли «Буковинська повість» Ігоря Муратова (1953) та роман «Майстер корабля» Юрія Яновського (1960). Ян Владислав є одним із перекладачів і упорядників (а також автором післямови) збірника «Україна співає» (1950), де зібрано триста народних пісень (у другому виданні 1951 року – триста дев’яносто пісень). Ян Владислав переклав і упорядкував «Козацькі думи» (1952), де представлено двадцять дев’ять дум, додав до них післямову та примітки.

Ян Владислав був нагороджений Орденом Томаша Ґарріґа Масарика (1991), французьким Орденом мистецтва та літератури (1993), премією ПЕН-клубу за життєвий доробок (1998), Державною премією в галузі перекладу (2001), премією міністра закордонних справ Чехії «Gratias agit» (2008).