1. З погляду мандрівника

До Дрездена та його околиць мене покликали наукові та творчі інтереси і, звісно, чимала доля авантюризму, яка підштовхує нас до пошуку пригод, але водночас є запорукою здійснення давніх бажань. Воротами до Європи стала Польща – пізньовечірньої пори західна українська сусідка зустріла нас якісними дорогами, першими вітряками, які виробляють електроенергію, охайними придорожніми ресторанами та вбиральнями. Межу з Німеччиною перетнули непомітно, без митниць, – шенгенська зона об’єднала країни, зробила кордони прозорими.

З-поміж моїх німецьких вражень детальніше зупинюся на тих, що залишилися від знайомства зі своєрідною столицею верхньолужицьких сербів – одного з найменш чисельних слов’янських народів, який зумів зберегти власну мову, традиції, самоусвідомлення в тілі потужної німецької культури, ніколи не маючи власної держави, – Будишиним (Баутценом).  

На вулицях сучасного Баутцена – багато урн, баків на колесах, дуже рідко на тротуарі побачиш недопалок; місто увесь час – наче після генерального прибирання. Часто у дворах місцевих жителів розбиті ландшафтні парки; із декоративних південних рослин створені зелені загорожі, вистрижені різноманітні фігури, висаджено квітники. Квіти ми бачили навіть на вершечку височенної дзвіниці храму святого Петра. Там облаштувала собі помешкання дзвонарка, і на віконцях прилаштувала ящики з квітами.

У Баутцені, як у Німеччині в цілому, велосипеди – альтернативний вид транспорту. Їх можна брати за невеличку платню на спеціально обладнаних стоянках для пересування містом. Велосипедисти – обов’язково у справжніх спортивних касках, незалежно від статі та віку. У селах нерідко можна побачити вздовж асфальтівки окрему вужчу смугу – це траса для велосипедистів.

Одягаються жителі Німеччини просто, іноді здається – навіть дещо недбало; вбрання – переважно однотонне чи у клітинку, не строкате, зручне й практичне. Вдень рідко зустрінеш нафарбовану жінку.

Водії пересуваються швидко, але водночас ретельно дотримуються дорожніх правил, поступаються пасажирам. Парковки для автомобілів – різні: є підземні, є й на рівні третього поверху будинку. Тоді машина набирає швидкість і їде крутим схилом угору. Спуск теж стрімкий – такі собі американські гірки. Під час в’їзду на паркування сплачуються кошти у встановлений автоматичний пристрій, який натомість видає картку, – її потрібно опустити в автомат для ідентифікації під час виїзду.

Мешканці Баутцена – надзвичайно привітні і доброзичливі, намагаються допомогти й пояснити незнайомцеві все, що його цікавить. Дуже чуйні старші люди, які, навіть опираючись на ковіньку, готові провести тебе до потрібного рогу, повороту, вулиці.

 А подивитися у місті є що: дивовижний, збережений як цілісний комплекс, старий град, – із ратушею, замком Водонапірна вежа, Рибацьким бастіоном, Студентською та Вендською вежами, собором святого Петра, Миколиною церквою, церквою святого Михайла та іншими пам’ятками.

Окрім того, у місті – чимало функціональних шедеврів архітектури, збудованих давніше і нещодавно, – приміром, як лікувальний заклад Бригіти Влодарчук, – зі шпилями, візерунковою кладкою, геть не схожий на казенні медичні приміщення.

Під час мого перебування у сербській Лужиці, німецька збірна з футболу виборювала першість на чемпіонаті світу в Бразилії. Мабуть, уболівальники в усіх країнах – схожі між собою. Але поспостерігати, як німці збиралися в барі перед великим екраном, з пов’язками-триколорами на руках, у величезних капелюхах кольорів національного стягу, або й просто без усього цього антуражу, з келихами пива, було, безперечно, цікаво. Схожі на великих азартних дітей, вони щоразу дружно й щасливо вигукували під час гри німецької команди зі збірною Бразилії: «Гол!!!».

А от у вирішальному, «золотому» матчі з Аргентиною, попри перевагу німецьких футболістів, вони ніяк не могли забити. І в очах уболівальників у Баутцені було стільки розпачу, надії й вселенської необхідності перемоги, – аж мені подумалося: нехай уже заб’ють їх співвітчизники той жаданий гол, щоб нарешті будишинці втішилися!

Щодо німецької кухні – ми скуштували їжу, яку зазвичай споживають місцеві жителі. Передусім, різноманітні м’ясні вироби: ковбаски на грилі, кров’янку, шинку, стейк. У більш-менш поважних закладах харчування всі ці страви – натуральні, без домішок, виготовлені з якісного м’яса. Вишуканість наїдків залежала від майстерності кулінарів, це – як будь-де.

З широкого асортименту випічки ми обрали штрудель. Він виявився з тоненького листкового тіста з великою кількістю яблук. Подали його гарячим зі збитими вершками й морозивом для контрасту. Частувалися також пудингом із заварним кремом.

Надзвичайно смачно, як на мене, місцевим кулінарам вдаються фруктові салати – з екзотичних плодів та ягід, яблук, груш,, кавуна; соки і кава. А взагалі, німці насамперед орієнтуються на якісні й корисні для здоров’я продукти: використовують цільнозерновий хліб із зернятами та горіхами, сири, виготовлені за давніми технологіями, на сніданок – мюслі. М’ясні салати з інгредієнтами, як у «нашого» олів’є, подають не з майонезом, а зі спеціальною заправкою.

До слова, у Баутцені – чимало переробних підприємств. Одним із найвідоміших, мабуть, можна вважати завод із виробництва гірчиці. Гірчицею це місто забезпечує всю Німеччину, виготовляючи величезну кількість її видів і фасуючи в ємкості – від одноразових упаковок до кількакілограмових банок. Неподалік від центру розташований магазин-мануфактура-музей гірчиці, де відвідувачі мають нагоду ознайомитися з технологією виготовлення цього продукту, покуштувати й, звісно, купити баночку як сувенір. Ціна – від шести євро. «У нас усе – надзвичайно добре», – заохочувала мене до купівлі продавщиця, водночас вмикаючи пізнавальне відео.

Втім, як би там не було, такі заводи підтримують місто на плаву. Адже в багатьох східних німецьких населених пунктах, після об’єднання країни, підприємства виявилися не конкурентноздатними в порівнянні із західними аналогами.

2. Басніки – українською поети

Усе вищеописане мною доступне будь-якому уважному і допитливому мандрівникові. А ось духовність, історія, традиції, культура серболужицького народу глибше відкрилися для мене завдяки участі в 36-му міжнародному святі серболужицької поезії, присвяченому поету і публіцисту Яну Скалі (1889-1945). Задовго до початку фестивалю організатори обмірковували та доводили до ідеалу кожну його деталь, кожну мить. До участі в події запросили відомих поетів і перекладачів із Німеччини, Чехії, України, Польщі, Сербії, Росії, Сирії, Тунісу та Словенії. Досить потужно була представлена власне лужицька поезія, адже такі письменники, як Бенедикт Дирліх, Бено Будар, Томаш Навка, Ружа Кешкец-Домашцина, Юрій Вушанський перекладалися ще за радянських часів, зокрема й українською та російською мовами. Пам’ятаю, як свого часу справжнім відкриттям для мене став поетичний світ одного із найстарших поетів цієї генерації – Кіто Лоренца. Його «Рассказ о моём отце» давно вже став класикою серболужицької літератури.

 Рассказ о моём отце

Служба службой, мой старый отец.

Пилишь дерево: брусья и доски,

то обрубки, то планки.

Тебя гонят в лес:

дуб, берёза, ёлка и бук.

Поредели стволы.

Будто мельница дом

(стол, кровать, крышка гроба и шкаф,

шаткий стул), из-за штабелей

очень трудно что-либо увидеть.

Днём и ночью кладёшь,

время тоже их сложит в рассказы.

Но оно, наше время, всё-таки шатко,

хоть бессрочно всегда;

пожирая вокруг нашу жизнь,

все детали её фрезерует,

зуб за зуб отдаёт.

Снова слышит отец,

где строгают, где падает стружка,

где рубцуется ствол и запела пила

и зуб мудрости поломала.

Это значит, бревно

он в сторонку оттащит –

ещё пригодится.

Водка водкой, отец.

Ты в воскресный денёк

удишь рыбу с утра,

в лодке длинный сачок

(линь, плотва, угорь, окунь и сом).

Разве в лодке кто пьёт?

Сам построил её,

выбрал дерево сам,

а теперь уже якорь твой корни пустил.

Поплавок заставляешь плясать на свету,

червяка на крючке,

а на леске свинец.

Попадаются рыбы хищные, мирные.

Как волшебная палочка,

гибкость удилища.

Леску в воду бросаешь вопросительным знаком,

солнце падает в лес, как на зубья пилы.

Когда звёздные щепки летят и шипят,

всё сидит твоя тень над водой полусонной.

И восходит луна,

отражаясь в воде,

будто дерево в кольцах годичных.

Вот тогда мой отец

видит в зеркале вод

сквозь движение рыб

корень дерева с ветками.

Распахнёт он глаза:

кровь услышит свою,

станет тихим и удивлённым;

любит мир до основ,

улыбается мне

и сидит до утра в своей лодке.

У програмі фестивалю феєрично сплелися: презентація серболужицької антології «Сонячні моменти», читання та зустрічі у серболужицьких та німецько-сербських навчальних закладах, ніч поезії у Баутцені під вежами старої водонапірної башти і церкви святого Михайла в чудовому музичному оформленні Мацея та Матеуша Рихлі (Познань) і Йозефа Брезана з Лужиці, екскурсія й декламація поезії на місцях, пов’язаних з іменами визначних серболужицьких майстрів слова, а також на тлі культурних ландшафтів, які перебувають під загрозою індустріального знищення.

З-поміж заходів – і відвідини малої батьківщини Яна Скали у рамках комунального свята в Небельшютці, де присутні, окрім поетичних виступів, мали змогу послухати спів серболужицької фольклорної групи «Спревань». А ще ж було читання поезій, зокрема і мною, біля пам’ятника Кирилу і Мефодію (Шмохтіц), огляд кладовища у Радіборі, струмка, з якого починається Струга (образ відомої поеми Яна Скали), візит до цілющого джерела в Розенталі поблизу Кам’янця, яке давно перетворилося на місце паломництва.

Про кожний момент свята можна розповідати довго, як, приміром, про серболужицьку гімназію, куди прибув наш лужицько-українсько-польсько-російський творчий десант «басніков», українською – поетів. Вона укомплектована порівну німецькими та сербськими класами. Надворі для молодших обладнані різноманітні ігрові майданчики, які не пустують на перервах. У футбол на рівні з хлопчаками грають і дівчатка.

Коридори оформлені стримано і зі смаком, – чорно-білою графікою, флористикою – картинами з сухих рослин. Проте найбільше нам сподобалася вітрина на другому поверсі з ляльками, вбраними в лужицький національний одяг. Так одягалися відповідно соціальному та сімейному становищу, обрядовим подіям, зокрема під час весільного дійства.

Як ми помітили, між вчителями та дітьми у гімназії – дуже добрий психологічний контакт, стосунки дружні, але водночас з елементами поваги. Коли педагог, на урок до якого ми завітали в дев’ятому класі, вирішив поступитися нам своїм учительським місцем, – його покликали сісти поруч за партою одразу кілька дітей. Інший відзначений аспект: обов’язкове інтерактивне спілкування, з самого початку нас попросили залишити третину відведеного часу на запитання гімназистів.

Або ще запам’яталося, як під час автобусної літературної подорожі ми зупинилися біля католицького храму. Поруч побачили кладовище (до речі, це – традиційно для Німеччини, коли цвинтар розташований коло церкви). На всіх могилах були красиві однаковісінькі білі хрести, майже як на військовому кладовищі. Так його облаштували тут, бо перед Богом усі рівні. А взагалі, на сільських некрополях могили надзвичайно доглянуті зусиллями рідних померлих.

Незабутні спомини залишилися у гостей фестивалю і від візиту до стилізованої вендської, лужицької сільської оселі – дбайливо обладнаного етнографічного музею, з екскурсоводами, перевтіленими у давніх поселян.

Але, мабуть, найдорожчими окрушинами сонця, які дісталися нам під час свята, – стало спілкування з дивовижними людьми, такими, як доктор медицини, професор, блискучий викладач, колишній міністр охорони здоров’я НДР Клаус Тільман, доктор філології, професор, відомий літературознавець Дітріх Шольце, талановитий поет і організатор численних серболужицьких імпрез Бенедикт Дирліх, дотепний і світлий публіцист «Сербських новин» Альфонс Візач; із гостями фестивалю – письменниками й перекладачами з Європи: сербом Яном Красні, чехом Міланом Грабалом, полькою Марленою Зінгер.

Чернігів – Дрезден