Блудниця, яка розкаюється, - такою чоловіче его бачить жінку, природа якої лякає, притягує та заворожує. Іншими словами, вона - це безіменна повія, яка б навіки зосталася рабинею власної плоті десь на задвірках патріархального, старозавітного, антижіночого світу, раптом стає святою новозавітної церкви, зустрівши Його, свого месію, повелителя, бога, чоловіка.

Тавруючи жінку ганебним словом повія, чоловік наче перемагає її, бо не знає іншого способу вивищитися. Але поряд з Ним вона ставала іншою, вартою його кохання, і він кохав її, та ніколи не брав за дружину. Ця роль відводилась іншим, не таким природним, не таким сексуальним, не таким красивим, фригіднішим мартам і маріям.

Магдалина - це наша відплата жінкам за страх; це сублімація наших слабкостей та комплексів. 

Найбільш відомий образ Магдалини у світовому мистецтві створив Леонардо да Вінчі, приховавши його під іменем Мони Лізи.

Великий Леонардо боявся жінки, як боїться її кожен чоловік, тому повсякчас повертався до неї у своїй творчості. Раз по раз виписуючи жіночі образи і нарешті досягнувши досконалості, він так злякався, що навіть не посмів назвати її власним ім´ям, і цим лише зайвий раз підтвердив страх патріархальної культури і свій особистий чоловічий страх перед її магнетичним образом.

 І тут, треба визнати, він вчинив як справжній чоловік.

У вітчизняній культурі найвідоміший образ Магдалини належить Шевченку.

Тарас Григорович як справжній геній і великий митець не міг обійти його своєю увагою. Його Магдалина-Катерина, покритка, сирота, не тільки вивищується над усіма іншими образами в творчості художника і поета; вона горує над усім що, до і після, було створене в національні культурі.

Виглядає на те, що власна Магдалина, повія, яка розкаюється, є у кожного великого митця.

Дорівнятися до нього може лише образ сина, який шукає власного вітця. Але це вже зовсім інша історія.

В усі попередні часи магдалини з´являються на переломі історичних епох, коли цивілізаційний віз майже припиняв свій рух, а людство, пасажири які на ньому їхали, тонули в блуді, гріхах та розпусті. І вже не лише пророки, але й  найбільш мерзенні покидьки, князі світу цього, шкурою передчували прихід нових часів, - часів розплати, покаяння та молитов. 

І ось нове пришестя Магдалини.

Віталій Кошляк, як і кожен великий митець, одним із перших відчув і передрікає кінець старої і настання нової епохи. Серія створених ним жіночих образів приголомшує. З мороку безодні, брехні, визиску, духовного хаосу і товарної ціни на все, у тому числі на вівтарі та храми, пробивається потужне світло нового пришестя діви, якого ми, грішні, ще не бачимо, але вже бачить той, у кого відкритий духовний зір.

І це не діва-войовниця з мечем і не сентиментальна україночка у стрічках та вишиванці: це абсолютно новий, ні на що досі не схожий образ жінки, альтер-его нації і в той же час друге «я» митця, зважаючи на глибину таланту і рівень його підготовленості.

Чи готовий Кошляк бути пророком нових, цих страшних, тому що наших часів? А пророків ніхто й ніколи не запитував про таке: йому просто давався дар пророкувати, та й годі.

Поза всяким сумнівом, Віталій Кошляк володіє цим даром. Він найбільший український художник сучасності не тому, що вміє добре малювати, а тому, і саме тому, що володіє унікальним даром бачити майбутнє, вперед на десятки, а може й сотні літ.

І нехай на мене не ображаються наші художники з чільної топ-десятки, лауреати національних премій та високих звань. Кошляк їм не конкурент. І навіть не тому, що у свої 62 роки, по суті, не продав жодної своєї картини і не провів бодай одної персональної виставки, де б широкий мистецький загал мав змогу побачити його роботи.

У першу чергу, він їм не конкурент тому, що, у якійсь мірі, він не зовсім художник.

Кошляк художник хіба лише в тому сенсі, що через виражальні засоби живопису візуалізує свій внутрішній світ. А світ цей, як годиться, дуалістичний. Тому й не дивно, що шукає митець гармонію в хаосі, світло в темряві, святу в повії, а всю гамму кольорів у чорному квадраті української реальності.

 Так, Кошляк філософ і поет, то що ж тут дивного, що ті речі, які здаються нам найважливішими - батьківська хата, зоряне небо, дитячий сміх, обійми коханої  укупі з оптимістичними картинками з телеекранів, - для нього лише ілюзорні об´єкти, які, як би нам від того не було прикро, існують лише в рамцях того таки чорного квадрату.

Своєрідним кодом до розгадки таємниці творчості В.Кошляка може слугувати його живописна серія «спогади про Сведенборга».

Глибина духовного бачення, на яку зважується митець у своїх медитаціях лякає і заворожує. Складається враження, що Кошляк відсилає нас до окультного філософа, використовуючи його філософію як камертон, і це в той самий час, коли своїми роботами він вже дорівнявся до скандинавської містики.

 Насправді цей лукавий геній Кошляк, прикликає свого середньовічного колегу-містика, щоб відіслати нас до себе.

Усвідомлює це Кошляк чи ні, але, беручи за епіграф містичну філософію Сведенборга, а може й не так його вчення, як суперечливу постать самого окультиста, він наче ставить планку, яку треба здолати, щоб вийти на шлях до розуміння його робіт.

З тим самим успіхом Кошляк міг би процитувати Будду чи Еклезіаста, Бодлера чи Кафку, і він таки цитує їх, якщо не лінуватися і вчитатися в його роботи, але що це дає, коли залишаєшся з його картинами сам на сам? Страх, розпач і захоплення. Страх перед незбагненним; розпач від власного безсилля, бо тобі самому ніколи не сягнути таких творчих глибин; захоплення, що живеш поруч із генієм, на яких така скупа нинішня епоха.

Непідготовленій людині тут робити нічого. Творчість Кошляка - це святилище для посвячених.

Поезія його робіт настільки ускладнена й алегорична, що саме її споглядання потребує неабияких душевних зусиль.

Реальній людині з реального світу, вихованій на реалізмі, кожна картина Кошляка нагадуватиме скриньку Пандори, в яку не завжди безпечно заглядати, бо ще невідомо, що в ній. Тоді як посвячений відкриватиме кожен твір майстра як безкінечний палімпсест, і це в прямому, і в переносному значенні.

Якось, вкотре опинившись в майстерні художника, надибав я очима в кутку один, як мені тоді здавалося, уже абсолютно завершений твір, який просто-таки приголомшив мене своїм майже фізично почутим криком-перекрикуванням з відомою роботою Мунка. На полотні кричало все - очі, жести, роти, пози, кольори, а потім все стихало, щоб вдихнути повітря і послухати тишу і чи на іншому кінці, бува, хто не відгукується.

Що тут казати? Я будь-що хотів мати у себе цю роботу.

Я запропонував митцю гроші, а коли почув відмову, значно  збільшив суму, аж поки не вказав на авто, на якому приїхав. Останнє, що пам´ятаю був новий будинок в передмісті Києва.

Зрештою, художник відмовився прийняти мої «золоті гори» і я засмучений поїхав додому з нічим: Новопетрівський схимник залишився невблаганним.

Наступна нагода побувати в майстерні у Кошляка трапилась мені приблизно через рік. Не дивно, що, у першу чергу, я хотів побачити картину, яка так мене вразила минулого разу. Картини ніде не було. На запитання «де моя картина?» і всяке таке, Віталій, як ні в чому не бувало, вказав на мольберт, на якому на полотні сиділа блакитна дівчина під чорною сонцезахисною парасолькою, на зеленому піску, на березі червоного океану, в білому купальнику.   

Він її замалював!! Цей божевільний Гололь ХХІ століття власноруч знищив можливо свій найкращий твір! Цей навіжений геній замалював картину вартістю в десятки мільйонів...

Він поверх по картині, намалював іншу... 

У несвідомому пориві я кинувся до мольберта, вхопив картину, сподіваючись, заглядаючи за спину дівчині, бодай краєм ока побачити тінь того, до кого з іншого краю галактики намагається докричатися Мунк, але картина важким тягарем обвисла на моїх руках, наче червоний океан був заселений справжніми китами і дельфінами.

На моє німе запитання Віталій лише посміхався самими очима.

Так, він замальовує власні картини. Напише, надумає, настраждає, а коли акт творення сягне своєї конечної мети, замальовує картину, щоб написати зверху на ній інші. Від нашаровує їх десятками. Чому ховає їх від сторонніх очей, наче ісламські чоловіки своїх жінок, залишається загадкою.

Виглядає на те, що лише сам митець знає, де межа досконалості в його полотнах. Єдине, що не викликає сумніву, це інтимність та сакральність усього творчого процесу, де немає і не може бути компромісу і немає місця для чужої присутності.

Віталій Кошляк

Складається враження, що Кошляк прагне досягти тієї досконалості, коли оживуть його персонажі і зійдуть з полотен, щоб нести у світ усю філософію протиріч, закладену в них творцем.

А поки цього не сталося, жоден твір не може вважатися завершеним. Творення триває. І поки митець продовжує свою роботу  у нас залишається надія, що він виконає покладену на нього місію і врятує світ.

У гіршому випадку...

В найгіршому випадку я сподіваюся на мудрість того, хто опиниться поруч у потрібну мить і не виконає останньої волі цього новоявленого Кафки.

Бо якщо художнику, переконаний, не з власної волі, а з якихось не залежних від нього причин, не вдається врятувати світ, то він завжди може врятувати його культуру.

І не варто побиватися через світ. З ним буде все гаразд. Бо світ - це і є культура.