Re: цензії

Пʼять років без Любомира Сеника (26.06.1930—17.04. 2021) – народився в с. Чернихів нині Зборівського району Тернопільської області. Похований на Полі почесних поховань Личаківського кладовища разом із дружиною Володимирою Сеник – членкинею національного підпілля, Юнацтва ОУН. Український літературознавець, літературний критик (усього наукових і художніх книжок – 33, а літературно-критичних та наукових публікацій у періодиці, збірниках, антологіях не злічити), громадський діяч. Доктор філологічних наук, професор Львівського університету ім. Івана Франка, член НСПУ, член НТШ).

Присвята Соні Буняк. Буняк Софія Олександрівна (30 вересня 1930, с. Грибова Тернопільської області – 1 грудня 2020, м. Москва) – українська поетка, документалістка, політувʼязнена. 1949 року закінчила Лановецьку СШ Тернопільської області та вступила на історико-філологічний факультет Львівського педагогічного інституту. Наприкінці першого курсу була заарештована органами КДБ. Після трибуналу відбувала покарання у Новосибірській області. Із 1954 року проживала в Москві.

Повертайся хоча б у сні,

Я скажу, як колись, бо знаю:

Ти одна така на землі

Й досі в Бога таких немає.

Микола Будлянський, «Любов і вирій»

Я схиляюся до думки, що в цьому житті багато речей від часу і випадку залежать. Петро пішов на прохід каштановою алеєю, задивлений у чари навколишнього світу, і коли підняв голову, побачив струнку незнайомку з її золотим волоссям і дивними світлоблакитними очима (він подумав, що «вона не може пройти повз нього мовчки, він МУСИТЬ заговорити до неї…»). Все сталося в один незвіданний момент і діалог був невимушеним, природним – ніби вони зналися з дитинства. На алеї були лише вони і це була мить вічності: «І каштанова алея була їхньою». Увесь світ засвітився в їхніх очах. Пригадалося: «Ти завжди боявся раптового дотику рук / Й торкався: очима, очима, очима…» (Ірина Фотуйма, «Повінь одкровень»).

Академічний словник української мови подає таке визначення слова кохання: «1. Почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі; /…/ 2. Рідко. Те саме, що любов». А професор еволюційної антропології Оксфорського університету Робін Данбар у своїй книжці «Наука любові та зради» (К.: Темпора, 2014. – 346 с.) стверджує, що «Насправді нам невідомо ані що це таке, ані чому нам властиво закохуватися…».

Людське життя незбагненне, і пошук істини в людських стосунках, осмислення кохання, докази кохання – за твердженням Манфреда Лютца («Блеф! Фальсифікація світу» – К.: Вид-во Жупанського, 2016. – 160 с.) – такі самі, як і докази існування Бога, бо вони «...є не природничо-науковими доказами, а чимось значно більшим».

«Не можна здогадатися, як функціонує СЛОВО. Про це можна дізнатися, лише побачивши його застосування» (Л. Вітґенштайн, «Філософські дослідження»). А Оксана Забужко стверджує: «Слово – принципово розумне та ідейне, тоді як образ і картина (на екранах електронних пристроїв. – Б. Д.) принципово споглядальні, зорові» («Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу»)... Якщо слово – розумне та ідейне, то воно володіє енергією дії. Марсель Габрієль ([1889–1973] – французький філософ, драматург та музикант) стверджував: «Сказати людині: “Я кохаю тебе” – це те саме, що сказати: “Ти будеш жити вічно, ти ніколи не помреш”». Слово – вічність…

Хочеться, щоб моє рясне цитування переконало читача, що я нічого від себе не вигадую, а просто подумки бесідую з авторами прочитаних книжок, думки яких осіли в моїй памʼяті… Цитати тут не просто ілюстративний матеріал, а повноцінні співрозмовники автора, які утворюють багатоголосий полілог – духовний хоровий спів навколо поняття КОХАННЯ – це жива інтертекстуальність, що формує емоційний фон тексту, підсилює інтелектуальну щільність і розкриває об’єм теми в різних культурних контекстах.

Тільки живе, а не мертве слово формує мову, здатність людини мислити, бо майбутнє – за мислячими людьми. Я ж роздумую над текстом, щоб заохотити й читача до мисленого прочитання: «Отож, найдорожчий мій сину, нині я навчатиму тебе, як ті звичаї маєш уладнати у своїй душі. Ти ж читай мої настанови так, щоб їх прочитувати. Бо читати й не прочитувати – то не почитати» («Дистихи Катона»).

Любомир Сеник був високодуховною людиною. Так описати події може той, хто пережив єдине і вічне кохання, живе такими почуттями в щоденні й мислить категоріями добра, любові… Я проживав подумки миті свого життя і дякував авторові за можливість доторкнутися ще раз до спогадів про єдине і вічне кохання життя, яке в моєму серці засіяв, зокрема Маленький принц; отже, через моменти особистісного – до повноти буття читачів. Низький уклін тобі, мій дорогий друже, серце якого я побачив у слові правди. Сльоза солодка скотилася по пам’яті серця. Бог і любов-кохання вічні, а все інше – додаток до цих незбагненних істин. Як у Емілі Дікінсон: «Кохання – це все. І це все, що ми знаємо про нього», чи в Богдана Чепурка: «Коли тебе торкаюся сльозою / … / Зʼєднаємось в одне, як простір й час, / Як позачасся й позапросторовість… / І в щасті промовлятиме до нас – / Найвища правда й найсвятіша совість» («Кервавиця»).

Вони зустрічалися на їхній алеї: «Петрусю, я прийду завтра… А ЗАВТРА – це тяглість часу, існування його і її». На третю зустріч Василинка не прийшла… В інституті Петро довідався, що «Василину арештували» (звʼязкова Організації українських націоналістів).

Петро дещо купив на базарі і в хлібинку вклав малесеньку цидулку: «Люблю, я з Тобою. Тримайся. Наша алея чекає на тебе. Цілую».

Минуло декілька днів: «Ранком прийшли, забрали його…» На цидулці таїна шифрованого тесту: «Наша алея чекає на тебе». Алея – місце підпільних явок. Петра били і обливали водою, знову були… Що ж він міг сказати, якщо АЛЕЯ була їхньою з Василинкою і слідчі не здатні повірити і усвідомити це.

Василину не питали про алею – слідчі добивалися іншої інформації, але усвідомили, що «під примусом вона нічого не скаже».

Очна ставка Василини і Петра «нічого не дала: обоє вперто, затято мовчали про “алею”, знаючи її вагу більшу, ніж весь знавіснілий світ, який постав проти них». АЛЕЯ була для них сутністю про яку неможливо переповісти і зрозуміти іншим – це їхнє єдине, святе, вічне, неповторне. Не було прямих доказів і обох судило ОСО (Спеціальна нарада – адміністративний каральний орган при НКВС СРСР, а потім при МДБ СРСР).

«Минуло вісім років. Гравієвою доріжкою каштанової алеї щодня в одній і тій же годині післяобідньої пори, не поспішаючи, проходить чоловік років поза тридцять… Він виходить щодня (до останнього свого земного подиху – Б. Д.) і пильно вдивляється в простір алеї. Там неодмінно зʼявиться постать дівчини з дивними блакитними очима в світлозолотистій аурі тугих кіс. Він знає – вона легким кроком, як весняний легіт, йтиме йому назустріч і неодривно глядітиме на нього дивними очима». «Постать її, мов живу, бачитимеш повсякчас» (Овідій, «Ліки від кохання»). Не судилося Петрові оком обійняти живу постать свого єдиного і вічного кохання… Не вийшла Василинка (Софія Буняк) на зустріч. Знать не дано було їй зберегти ЄДИНЕ І ВІЧНЕ КОХАННЯ, загубилося ВОНО в крижаних лісах Сибіру. Життя… Аж сльоза проймила…

Остання моя бесіда з Любомиром Сеником відбулася через місяць після його 90-річчя. Софія (Василинка) сказала йому, що не бажала, щоб Петро її побачив не такою, якою вона була при перших зустрічах. Тут Софія злукавила. Не був для Софії Петро єдиним і вічним коханням. На засланні вона познайомилася з МОСКВИЧЕМ. Крапкую… Читаю книжку «Грецька епіграма» (в перекладах Андрія Содомори):

То не любов, коли хтось красу чиюсь поглядом ласим

Виловить – і забагне мати для себе її.

А коли гляне хтось на непримітну – і мимоволі

Серцем нараз спалахне й наче рішиться ума, –

Це є любов, це жага. Захопитися може красою

Всяк, хто про неї бодай судження має якесь.

Марк Аргентарій

Дух щемливого чекання витає над каштановою алеєю по сей день, й душа Петра голосить мільйонами несказаних думок…

За мить на вік ми здатні полюбить,

А розлюбити і життя не стачить.

Микола Будлянський, «Любом і вирій»

Завершити свої розмисли хочеться думкою Манфреда Лютца («Блеф! Фальсифікація світу»): «Отже, численні ілюзорні світи нікого не повинні відволікати від екзистенційного життя і перед лицем неминучої смерті, в неповторності кожної миті та кожної людини не повинні заважати любити, вірити і захоплюватися красою, яка є передчуттям вічності».

Час, у якому живемо, – мить нашого життя, як і кохання, тому «бажання зробити швидкоплинне вічним – це і є кохання» (Рамон Гомес де ла Серна). Є таки сльози речей: «Іноді хочу побути наодинці з цим загадковим Вергілієвим рядком, що проснувався у моноліті епосу, мов тендітний, що й помітити годі, прожилок: Sunt lacrimae rerum et mentem mortalia tangunt. Є таки сльози речей, і що смертне – торкається серця» (Андрій Содомора, «Сивий вітер»)...

Душа на вітрі, це вітрило біле,

розгорнене супроти бур, як щит,

тріпоче, б’ється, мов осиротіле,

та не вмирає під вагою літ.

Любомир Сеник, «Таїна»