З’яву «химерної» прози в українській літературі пов’язують із виходом у світ роману Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або Мамай і Чужа Молодиця» (1958), хоч риси цього жанру (чи піджанру) є і в «Енеїді» Івана Котляревського, і в «Конотопській відьмі» Григорія Квітки-Основ’яненка, і в «Лісовій пісні» Лесі Українки, і  в «Тінях забутих предків» Михайла Коцюбинського. У другій половині ХХ століття цей жанр розвивають Василь Земляк («Лебедина зграя», 1971), Павло Загребельний («Левине серце», 1976), Степан Пушик («Перо Золотого Птаха», 1978), Євген Гуцало («Позичений чоловік», 1981), Валерій Шевчук («Дім на горі», 1983; «На полі смиренному», 1990), Володимир Дрозд («Листя землі», 1992, 2000). 

Одним із тих авторів, які продовжують традиції «химерної» прози в ХХІ столітті, є Юрій Бондаренко — доктор педагогічних наук, професор Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, автор  монографії «Загальна модель шкільного навчання української літератури» (2017),низки навчально-методичних видань, численних публікацій з методики викладання української літератури.

У творчій теці Юрія Бондаренка чотири книги оповідань — «Фарца» (2017), «Шахтар» 1:1 «Бешикташ» (2019), «ЕРА ЕРО» (2023) і «Дарниця», яка побачила світ нещодавно. Оповідання збірки — своєрідний ланцюжок, всі кільця якого з’єднані не тільки реченнями, фразами (кожне наступне починається виразом, яким закінчується попереднє), а й головним героєм — Гошиком, який постає перед читачем у найрізноманітніших життєвих ролях — безхатька, фаната азартних ігор, актора театру, Робінзона, «правильного дядька», фотографа-анімала, «посвяченого січкарнею» чоловіка, «харцизяки», що його ніяка бацила не бере, правої руки Цезаря, горили і бабуїна, «крутяка», що взяв «під себе весь район», Георгія Івановича Жуяна, у якого вірний-превірний Кінь, отой самий, «що ніби з чорного граніту». 

Така широка панорама життя Гошика, світ, перевернутий з ніг на голову, зміщення часових площин, стирання меж між реальним та ірреальним, фрагментарність мислення, найрізноманітніші локації (географічні, історичні, літературні, мистецькі; реальні і витворені фантазією), тонкий гумор, закорінений в українську фольклорну традицію, дозволили автору відобразити психологію різних верств суспільства, показати зріз минулих, сучасних і майбутніх епох, змалювати дно життя і дно людської душі, абсурдно-вбивчу ідеологію тоталітарної більшовицької системи, у якій не було й проблиску справедливості та  людяності, владу грошей і ницість вчинків заради них, світ, у якому вічні правила — «свій своєму око не виколе», будь таким, як усі, бо інакше нічого не матимеш у цьому житті.

Усі оповідання збірки так тісно пов’язані, що сприймаються як цілісне художнє полотно, але водночас є викінченими як самостійні твори. Автор майстерно вимальовує як індивідуальні риси Гошика та інших персонажів, так і загальні особливості цілої епохи, як це маємо, наприклад, в оповіданні «Ні з ким зіграти», з якого постає правдивий образ тоталітарної системи нашого недалекого минулого — системи, яка не знала меж терору, ідолопоклонства, абсурду, у якій інакшість каралася, як найтяжчий злочин. Дія відбувається в театрі. Гошик так «вріс» у роль вождя пролетаріату (бо лише на цю роль він і годився!), що стає вершителем доль людських: захотів «світову революцію забодяжити», погрожує директору Крокодилу («Та я тебе в ГУЛАЗі згною! Ти в мене Біломорканал копати будеш! Та в мене в райкомі партії усі люди свої! Усе схоплено, як треба! Чуєш?! Відправлю до білих-білих-білих ведмедів! Я контрреволюції не потерплю!»), організовує колектив на пошуки антирадянщика. Ним оголосять того, хто не розіб’є унітаз (театральний чи свій). Цього не змогла зробити «танцівниця балету — дівчинка-хрущик, гутаперчева балеринка, Дюймовочка на пуантах», бо не мала сили навіть підняти ту важку кувалду: «Усі аж піднялися із сидінь: «Он воно хто в театрі чужак! Он хто працює на ворогів нашої соціалістичної держави! Он хто зірвав світову революцію!» Того ж дня її забрали компетентні органи». Автор не робить ніяких висновків, не оцінює події, не виступає суддею — це він залишає читачеві. 

Тексти оповідань мають свою енергетику, відзначаються внутрішньою динамікою, яка викликає в читача прагнення дізнатися, а що ж буде далі, ким ще стане Гошик, де опиниться. Автор легко і невимушено водить читача «химерними» світами, робить учасником непередбачуваних подій, де тісно переплетені лінії доль, незвичні й тривіальні ідеї, явне і приховане в поведінці індивідів і натовпу. «Усі почали задкувати» — оригінальне оповідання з несподівано містким і глибоким образом звичайної хвірточки (такої, як і багато «штатних чи позаштатних» хвірточок, — «високих, низьких, замкнених і відімкнених, дерев’яних, залізних, навіть залізобетонних»). Автор змушує читача побачити цей ніби звичний об’єкт, з якого починається «кожна ошатна оселя», під новим, несподіваним кутом — хвірточка стає символом правильного шляху, навіть, можна сказати, останнім бастіоном «правильності». Та, виявляється, це нікому не потрібно: стоїть собі та проста замкнена хвірточка «посеред поля, як нібито посеред життя», але люди навіть не думають її відмикати, не хочуть іти через неї — обходять, оминають. А це ж неправильно! Гошик Правильний намагається відчинити хвірточку, «людство в правильний бік спрямувати», щоб «люди ходили, куди треба, а не манівцями!» Та натовп не звик до правильного: натиснув на Гошика з усіх боків — і хвірточка разом з ним завалилася. «І правильний шлях із нею також завалився» та став звичним — «як ріка несе». Сумний фінал, та все ж читач має причини для деякого оптимізму: принаймні є намагання змінити щось на краще, правильніше, і, можливо, колись ці зусилля увінчаються успіхом.  

За тонким гумором, іронією, неймовірними метаморфозами і вчинками Гошика — Георгія Івановича Сухаренка відчитується глибинна філософія життя і людської душі, яка найчастіше показана на межі добра і зла, порядності і ницості, сили і слабкості.

Слід окремо сказати про мову оповідань — багату, соковиту, образну, пересипану перлинками народнопоетичного гумору («ходиш як мертвий півень», програтися до латаних дірок, чарочку за комірець, вляпатися в халепу, сховати за сімома печатями, знати немов п’ять пальців, облизня спіймати, свиня грязюку знайде  та ін.). Додають текстам колориту такі маркери минулого селянського життя, як стара січкарня, корова, пес Гондурас, кіт Рисько, гуси, качки, свині,  хата-мазанка, хвірточка, піч, а також описи явних і створених авторською фантазією місць, предметів, явищ, рис зовнішності і характеру людини (залізниці, яка «роздвоюється, мов жало гадюки»; електрички, яка має виспатися у дальньому кутку вокзалу, а потім «летіти щодуху, не спотикатися»; океану, який «лагідно вилизує сонце з-за горизонту своїми невеликими хвилями»; акули — хижої рибини, яку люди перетворили «на кумедну ляльку» і забрали в неї на сувеніри навіть зуби, та не вбили її хижої натури: вона й беззубим ротом «палець таки відкусила»; гусячого ставка біля села Конопатівка, який називали Рубіконом (Гошик не тільки сам купався «серед своїх гусок у зеленій воді», у якій повно бацил різних, а й допоміг Юлію Цезарю перейти-переплисти той ставок, отримавши за це місце праці біля диктатора Римської імперії!);  Гошика на катері між горилами («Місяць грає на темних мордяках горил. Мені враз здалося, що й у мене морда така сама: темна, з відбитком місяця на широкому приплюснутому носі, лобі й дебелій бороді»); Гошика — завжди п’яного колгоспного ветеринара Георгія Івановича Жуяна і його неймовірного Коня, який врятував свого господаря від ганьби — втрати партквитка, що тоді був єдиною перепусткою в безбідне і щасливе життя).

Звичайно, жодні слова про книжку не замінять читання самої книжки, знайомства з літературною творчістю (схожою на станцію «Дарниця»!) автора, який від імені Гошика у коротенькій передмові пише: «Сідаєш за комп’ютер, починаєш бігати пальцями по клавіатурі, а куди «приїдеш» — і сам точно не відаєш…». 

Отож приємної мандрівки усім читачам разом з героями творів Юрія Бондаренка у нові, реальні та ірреальні, світи, у таємниці людської душі, у царство українського слова!