Поки що його шлях у літературі занадто тернистий, щоби до чогось призвести чи комусь знадобитися, окрім Універсуму, який, напевне, у захваті від святого безглуздя намірів. Бо творчість Полежаки - це чисто естетичне відсікання голів Лернейській Гідрі без жодних посягань на перемогу; без бажання, щоби кількість голів зменшилася, навіть навпаки.

 Це пошуки досконалості там, де ніхто її не шукає.

Творчу манеру Полежаки я би охарактеризувала як еклектичну й химерну, наче козацько-єврейське бароко. Якщо звести наше з вами троїчне просунуте мислення до двоїчного, як то мислить дрібнолітературний плебс, ми побачимо лубок. Але коли ми повернемось до притаманного нам синтетичного погляду, яким ми таємно пишаємось, то цей лубок перетвориться на вертеп, де усе ж таки є хоч і теж ляльковий, але другий поверх з янголами та небесною машинерією. І це вже досить прозоро натякає, що над янголами існує автор, могутній та невидимий, який про себе має відповідну думку.

Тепер, коли ми уявили собі, як побудований творчій світ Полежаки, ми можемо досить упевнено стверджувати, що літературна кар´єра йому поки що не світить. Бо ткніть пальцем, де вона тут може встати. Глядач - так, він впишеться, та не колеги, не журнали, не ієрархічні пристрасті. Якби не слабкість автора до жінок, пива, хорошої компанії та інших фізичних радощів, художній світ Полежаки взагалі був би відрізаний від дійсності, закритий і законсервований. Поет би не мав мотивації працювати над текстами, вдосконалювати свою акторську майстерність, яка теж у нього не безмежна, взагалі незрозуміло, чи міг би він кудись рухатися. Маючи неабияке аналітичне мислення, поет, гадаю, бачить цю проблему. Він розуміє, що так сталося, він такий собі дрібнопомісний бог, йому треба зійти до людей, треба зменшитися й опроститися, а як це мусить виглядати, знають тільки вони самі у своїй кондовій примітивності. І він прищеплює собі чужі думки, ідеї та погляди, тобто він для ходіння у світ інших людей бере таку форму, яку вони можуть сприйняти як адекватну. Це багато кому подобається, бо ми усі помішані на тому, щоби ментально запліднювати інших. Але жорстке розчарування чекає на того, хто повірить, що його думки в Полежаці укорінюються, і що, значить, можна промивати цьому дивному створенню мозок самочинно. Шановні! Все складніше! Щоби промити комусь мозок, треба діяти у ментальному просторі, який має не менше вимірів, ніж мозок того, кому ти його промиваєш. З Полежакою цього достягти досить важко, бо під лисим черепом у нього клубочаться кучеряві звивини...)))

Якщо сказати те ж саме мовою наукових працівниць, то вийде: цей поет працює з симулякрами, він ототожнюється з ними, а потім руйнує зсередини шляхом підвищення складності.

Гадаю, що це відбувається несвідомо, бо деміург Полежака має шквальний темперамент, рано чи пізно він заграється й починає діяти на повну силу. Подібна поведінка, звісно, непослідовна, вона руйнує не тільки симулякри, але й особисте життя, і усі спроби заробити гроші, і взагалі усе, що має значення у цьому світі.

Це як в одної бабусі була мартишка. Коли до бабусі приходили подружки, мартишка сідала їм на спину і починала лагідно, дуже приємно перебирати волосся. Подружки починали було мліти. Не дозволяйте їй! - попереджувала бабуся - вона збуджується, а потім як вчепиться у волосся та ну стрибати, ще й верещить! Підозрюю, що мавпа не розуміла, чому її всі женуть, бо вона теж хотіла бути всім приємною, а де ж тварині прорахувати, що ось вона зараз збудиться.

Вірші Полежаки мають завжди гарну тілобудову. Вони впливають на аудиторію саме завдяки своїй майстерній композиції. У Вікіпедії написано, що Полежака - автор декілька малих архітектурних форм. Так ось, цих форм у нього набагато більше, по суті, усі його твори - малі архітектурні форми.

Але, хоча архітектура - дещо візуальне, Полежака проголошує, що поезія мусить бути аудіальною. Мені важко з цим сперечатися. Я сама поетеса, схильна до евфонії, до звукопису, я людина, що мислить вухами. Зараз так вийшло, що поети, які мають слух і харизму, охоче йдуть у рок-музику, так що у літературі залишаються зазвичай ті, хто слуху не має, вже мовчу про харизму, і те ж саме можна сказати і про читачів. Іноді складається враження, що звертаєшся до глухих аспидів, тим більш, що аспидів літературна публіка нагадує у будь-якому разі.  Поезія народилася до писемності, вона від початку була розрахована на слухачів, але з тих пір виникли книги, люди звикли читати і навіть вуста в них при цьому не ворушаться, ворушити вустами їх не примусиш, так що правий був Маяковський, який у однаковій мірі дбав і про вигляд своїх творів, і про їх звучання. 

Не можу сказати, що у віршах Полежаки є ознаки евфонії чи звукопису. Цим він не захоплюється. Він використовує «крічалкі» і «вапілкі», тобто впливає не стільки на слух, скільки на свідомість. У нього цікаві, складні і розумно підібрані рими, але їх часто псує якесь шизоїдне нагромадження приголосних. Вочевидь, аудіальність його приваблює не можливістю працювати зі звуком, а тим, що цю систему сприйняття реципієнти поезії погано контролюють, а значить погано контролюють і його самого. Полежака якось ще зберіг дилетантську ухильність. Він поки що не може відокремити себе і свій творчій продукт, і тому для нього процес аналізу його текстів - як привселюдне оголювання у холодному, жорсткому світлі.

Але якщо людина - професіонал і знає, що вірші у неї досконалі, вона дозволить досліджувати їх як завгодно. Візьмемо, скажімо, вірш Жадана про китайців. Хоч його роздивляйся у жорсткому світлі, хоч його розтинай і вивчай під мікроскопом, все рівно нічого, окрім естетичних красот, ми не знайдемо, бо перший, хто проводив розтин, був сам автор. А в Полежаки так: тут не дивись, тут не дивись, а тут ми рибу загортали.  Хоч треба зауважити, що рибу загортали геніально. Іноді прийдеш на виступ Полежаки, зачаруєшся блиском його куполу, заслухаєшся його кокетливих підвивань,  ще він підійде й сяде тобі на коліна, та й подумаєш: а може так і треба, може, в цьому правда - не писати вірші, а загортати рибу? Але потім усе ж таки вдумаєшся у тексти, а там шедевральній розстановці двох прикметників «так лагідна хвиля змиває рішучі сліди», від якої можна в будь-який момент отримати оргазм і ні від кого в цьому не залежати, передує  безнадійно попсове «і в натовпі не шукати на тебе схожих» - цей приклад здається мені найвиразнішим, але у Полежаки майже нема такого твору, щоби весь був без проколів від початку до кінця.  У його хіті «Моя країна» феєрично обіграється відсутність в українській мові слова, що ми звикли римувати з Європою, потім йде дивне по глибині і недоведеності еротичного підтексту «вкрилась лісами», і все це накривається, наче тими-таки лісами, пласкою римою з двох підліткових матюків, які ще і римуються незграбно.  Як сорока, Полежака тягне в кубло все, що блищить, чи то діамант, а чи то фольгу. Щоправда, діаманти йому трапляються частіше, ніж будь-кому. Якби можна було десь дістати друковані тексти його творів, можна було би  навести багато прикладів.

Нещодавно Полежаці виповнилися жахливі 37. Виглядає він на 23, і пише, наче юний хлопчик, у якого все попереду. Чи буде цей хлопчик розвиватися у зрілу поетичну особину? Чи видасть він нормальну, серйозну книжку, до якої можна було би підійти з дорослими мірками? І чи стане така книжка початком чогось більшого?

Якщо ні, то знов-таки питання: чи може українська поезія асимілювати це явище у такому вигляді, як ми маємо зараз? Бо і зараз Полежака демонструє певну техніку, досить цікаву, він руйнує, як було вже вказано, симулякри, від яких  не продихнути, взагалі він вносить щось живе у загальну некрофілію сучасного мистецтва. Для того, щоби впливати на поезію, не обов´язково повністю заходити на її територію. Могли ж, наприклад, фільми Тарантіно вплинути на творчу манеру Ульяненка, чи картина Брейгеля потрапити до пушкінського «Євгенія Онєгіна».  Так і художнє загортання риби від Артема Полежаки теж може знайти своє місце у літ процесі. А може і не знайти. Тобто Полежака вже відбувся як яскраве явище, але якби у нього віднайшлася гідна мотивація, то він би міг стати одним з кращих українських поетів. Але - відчайдушний маніпулятор, як зазвичай бувають інфантіли - Полежака навряд чи дозволить комусь, здібному привести все до ладу, лізти в своє сороче кубло. І навряд варто чекати від сороки, що вона самостійно проведе ревізію своїх скарбів.