Як і чому письменниця написала саме трилер? Юлія, яка вже була героїнею «Літтреду», розповіла про це. Тож гайда читати її розповідь і насолоджуватись чималеньким уривком, підібраним авторкою спеціально для цієї рубрики.

Любов і психотравми у романі «Називай мене Клас Баєр»

З початком війни головна героїня книги «Називай мене Клас Баєр» Віра залишає Україну і їде за кордон. Там вона знайомиться з всесвітньо відомим актором, фільмами з яким давно потай захоплюється. Віра навіть не здогадується, що на неї чекає. Біль, обман, збочені тортури чи любов? На що здатен садист заради насолоди? Та смертельна небезпека завжди має кривавий слід з минулого.

Калейдоскоп подій роману відбувається у Львові, Несебирі, Сопоті та в Гданську. У книзі є дві паралельні лінії, які розвиваються в нашому часі і в Польщі 1980-х. Наш час – це доля Віри, минувшина – польська криза і її наслідки для однієї сім’ї. Багато уваги Юлія Чернінька приділила дитячим психологічним травмам. Вона показує, як емоційне і психологічне насилля «вилазить» вже у дорослому віці.

Юлія Чернінька

«Називай мене Клас Баєр» змусить зняти «рожеві окуляри»

«Називай мене Клас Баєр» – це гостросюжетний трилер з кількома різкими поворотами подій. В романі багато близького і знайомого усім нам, українцям. Адже події розгортаються з початком великої війни Росії проти України. Головна героїня – молода біженка з Дніпра. Вона шукає прихисток спочатку в Болгарії, потім у Польщі. Вона вірить в любов і з головою поринає у необдуману авантюру. Її герой може здатися близьким для тих жінок, які надто ідеалізують своїх партнерів і носять «рожеві окуляри».

Ідея написання роману «Називай мене Клас Баєр» з’явилась в Юлії після повідомлення в месенджері від аноніма. «Переписуючись почала фантазувати, хто ж може бути моїм візаві. З моєю жвавою фантазією завжди так: з маленького поштовху народжується велика історія. Чомусь мені уявилося, що по той бік екрану маніяк. Ця думка мене й підштовхнула до написання книги. Можу поділитися з читачами лише одним спойлером: у книги «Називай мене Клас Баєр» дуже непрогнозований і несподіваний фінал», – інтригує вона.

Сорок років тому

Катовіце

Надто худорлявий хлопчисько хвацько працював ліктями й розштовхував зграю однолітків, що притулилися до вузького вікна на помальованій вапном стіні одноповерхового старого будинку. За мить він пробився в перший ряд і притулився до омріяного видива. Там, за стіною, вирував інший світ, який для тринадцятирічних хлопчаків видавався чимось схожим на Едем. Вікно в переодягальні жіночої лазні прибиральниця завжди залишала відчиненим. Можливо, там і справді бракувало свіжого повітря, а може, її веселили зграї спітнілих хлопчаків, що билися під лазнею за право подивитися на оголені жіночі тіла.

Худорлявий Малий мав лише одну симпатію серед великого нашарування оголених рук, ніг та інших принад жіночого тіла. Його вчителька пані Кароліна щонеділі милася в місцевій лазні. Її перса п’ятого розміру стали магнітом, що притягував малого до блакитної стіни міської жіночої купелі. Коли Кароліна нахилялася, її величезні груди колихалися, як дзвони на костелі, охоронцем у якому працював батько хлопчика. Власне, костел і лазню він відвідував найчастіше. До школи Малий ходити не любив. Там пані Кароліна одягала мішкоподібні сукні й ховала свій гнучкий стан від ласого ока охочих.

Малий притиснувся до вікна й мало не розтанув, як карамель. Майже перед самою шпариною стояла пані Кароліна. Ця сувора жінка, яка в школі наганяла неабиякого страху на дітлахів, перетворювалася в лазні на грайливу кобилку. Багато реготала, обмінювалася з подругами жартами (нерідко не зовсім зрозумілими, але надто масними). У цей момент складно було повірити, що на лекціях вона била пластмасовою лінійкою по долонях учнів, які видавалися їй неробами або мрійниками, що бажають побачити у своєму житті щось більше, ніж дим із заводських труб.
Раптом позаду пролунав хруст, крик і гучний регіт. Хлопчина миттю повернувся й побачив, що один з його приятелів звалився з дерева. Гілка, на якій сидів хлопчик, не витримала його ваги і тріснула. Споглядач масного звалився вниз із гучним криком «курва!», чим миттю привернув увагу до зграї хлопчаків. З вікна, що за мить до того було оазою вуаєризму, виглянула прикрита рушниками пані Дорота – продавчиня з молочного відділу продуктового магазину.

– Ану геть звідси, паскудники малі! – заверещала вона грудним голосом на всю вулицю. – Майбутні злодії-рецидивісти! От хто ви такі!
Банда хлопчаків стрімголов помчала вулицею вниз, штовхаючи один одного в худі плечі. Лише Міхаль, що так невдало впав із дерева, відстав і ледь тягнув за собою понівечену ногу.
– Я тебе впізнала, Міхалю! Завтра в школі пані директорка все знатиме! – не вгамовувалася Дорота.
Минувши кілька вузьких вулиць, малі шибеники пригальмували. Ледь віддихавшись, почали нестримно сміятися. За кільках хвилин до їхньої компанії доєднався й Михаль.
– Я б на вашому місці так не радів. Жирна Дорота сказала, що завтра все розповість старій шмоньці!
– Кому-кому? – перепитав Малий. Він лише нещодавно доєднався до компанії, адже перейшов місяць тому з іншої школи.
Перша школа Малого розташовувалася близько до концертного залу. Школу називали «та, шо за блюдцем». Блюдцем концертний зал прозвали в народі за його незвичну форму. Ще його називали соковидавлювачем для інопланетян. Містяни так і не звикли до незвичної сучасної будівлі, яка стовбичила там уже близько десяти років. Подейкували, що Малий перейшов до нової школи через непорозуміння його батька з директоркою. Якось вона почула, що той назвав її комуністичною шльондрою. Через два дні Малий уже там не навчався. І рекомендації йому дали препогані.
Хлопці прикріпили до Малого кличку Блюдце. Було це особливо кумедно, зважаючи на високий зріст і помітну худорлявість.
– Та то він пані директорку шмонькою називає, – уже зовсім серйозно пояснив один із хлопчиків, що походив на ватажка банди.
– Як добре, що вона в лазню не ходить, – пожартував Малий, але ніхто не засміявся.
Діти не на жарт перелякалися. Сталося те, що й мало неминуче статися. Їх піймали на гарячому.
– Що будемо робити? – запитав Міхаль.
– Будемо все заперечувати! Це точно! – миттю вирішив ватажок. – Давайте домовимося, що після школи ми пішли на ставки. Просто будемо переповідати наші минулі вихідні. Тоді точно в усіх будуть однакові відповіді.
Усі добре пам’ятали, як стара директорка минулого разу влаштовувала їм допит по одному. Того разу розколола хлопців на раз, але цього разу вони були добре навчені.
– Класна ідея! – погодився Малий.
– Ну шо, перекуримо? – запропонував один із хлопців і простягнув решті пачку цигарок.
Усі з серйозним виглядом закурили. Вже за мить тривога минула. Вони почали, як і завжди, жартувати, реготати й дуркувати. За невимушеною розмовою хлопчаки не помітили, як почало сутеніти. Зграєю вони побігли до паркану, біля якого прив’язали свої ровери, а потім кожен поїхав у свій бік додому.
Дорогою Малий бачив, як патруль зупинив машину, у якій сиділо двоє чоловіків. У них у грубій формі перевіряли документи. Малий вітром пролетів повз. Лише зараз він згадав, що настала комендантська година. Щоразу, тиняючись із хлопцями, він так хотів сподобатися їм, невимушено влитися в компанію, що забував про все на світі. І навіть про те, що батько наполегливо просив повернутися вчасно додому. Поспішаючи, він наскочив на камінець і мало не злетів у канаву. Малий миттю вирівняв кермо ровера й полетів стрілою далі.
– Ти знову за старе! – з порога заверещав батько, знімаючи зі своїх штанів старий шкіряний ремінь. – Цього разу мама тебе не врятує!
– Не треба! Прошу! – прикрився руками Малий.
– Ти будеш у мене слухняним, я тобі то гарантую! – примовляв батько, шмагаючи хлопця по руках, якими той намагався захиститися.
Шпортаючись і падаючи, підводячись і знову падаючи, Малий намагався підніматися старими дерев’яними сходами на другий поверх будинку, туди, де була його кімната. Отримав ще кілька пекучих ударів по спині і зрештою прорвався на другий поверх.
– Негайно спати! – крикнув йому вслід батько й неквапливо запхав ремінь назад у штани. Поряд стояла й докірливо дивилася худорлява блондинка середнього віку – мама Малого.
– Дарма ти так! Ремінь ще нікого не зробив щасливішим, – сказала вона.
– Я ті дурощі виб’ю з нього. Зв’язався зі шпаною.
– То треба було не переводити його зі школи за Блюдцем.
– Нас там ніхто не хотів терпіти.
– Так отож. І Малий у тому не винен.
– Яніно! Сьогодні стріляли в шахтарів під час протесту. Ти розумієш, що на вулиці в цей час небезпечно?
– Розумію, – зітхнула Яніна й пішла собі в іншу кімнату.
– Дев’ятеро людей убито! Хіба цього мало!? – прокричав їй услід чоловік, але вона не відповіла.

***

Автобус прямував із Чернівців до Несебира – маленького болгарського містечка. Там Вірині знайомі мали власну квартирку-студіо. Там вона й планувала зупинитися на невизначений термін. У Чернівцях зараз було спокійно, хоча повітряна тривога лунала мало не щоночі. Вибухів не було. Віра переїхала в тихе західне місто з Дніпра й зовсім не хотіла їхати за кордон. В Україні залишила маму і брата призивного віку, дуже за них хвилювалася. Втім, у Болгарії залишатися надовго не планувала. А якби знала, яка дорога на неї чекає, то точно відмовилася б від цієї авантюри. У душі квітнула надія, що війна скоро завершиться, що це не може тягнутися довго, що брат не встигне долучитися до лав ЗСУ.

«Доросла тьотка, – казала тітка Уляна, у якої Віра зупинилися в Чернівцях. – Мама і брат у Дніпрі. Якого милого пертися за кордон? У нас тут спокійно. Дітей малих у тебе немає».
І вона мала рацію. Але в якийсь момент тітка змінила риторику й почала говорити зовсім інше.
«Їдь, їдь. Чого тут сидіти? Всяко може бути. Може, там на роботу підеш. А може, заміж вийдеш».
Річ у тім, що вона нарешті вмовила сестру, Вірчину маму, покинути Дніпро, тож зайві пожильці тепер були непотрібні.
Віра дивилася у вікно. За дві години автобус має бути на місці. На годиннику біля шофера миготіла перша година ночі. Боліла спина. Дорога, яка мала зайняти максимум двадцять годин, розтягнулася на тридцять сім. А все тому, що автобус простояв шість годин на румунському кордоні, а на болгарському вимушена зупинка тривала взагалі більше, ніж десять годин. Саме там усім біженцям видавали велику ламіновану синю картку. Вона називалася «закрила» і була документом, що посвідчував тимчасовий захист країни. Віра не хотіла брати «закрилу». Не хотіла стояти в безкінечній черзі з біженців, але її ніхто не питав.
Люди розгублено тупцювали на місці. У кожного за плечима була своя складна історія. Зрештою Віра також узяла собі таку картку. Їх видавали в стихійно розставлених металевих контейнерах. У кожному такому імпровізованому паспортному столі сидів болгарин. На столі лежав лептоп. Чоловік телефоном робив фото біженця, вносив людину в базу даних, заливав фото в лептоп, а потім роздруковував «закрилу» й покривав її захисною плівкою.
Молодий болгарин, паспортист, щиро всміхався до тридцятирічної Віри. Тієї миті, попри шалену втому, вона зрозуміла, що пригоди починаються. Привітний чоловік підказав їй, де наливають смачну каву, а не розчинне сусло, яке доводилося пити всю дорогу. Віра, долаючи втому, вдячно всміхнулася. Що ж, тепер ця кава допомогла їй протриматися в дорозі ще кілька годин у напрямку до Несебира.
На телефоні задзеленькало сповіщення. Віра клацнула нігтем по екрану й побачила запит на дружбу у ФБ. Клас Баєр. Віра здивувалася і ще раз вдивилася в екран. Цього не могло бути! Клас Баєр – відомий польський і шведський актор, зірка, яка знімається в голлівудських фільмах та серіалах. Зрештою це її улюблений актор, кінострічки з ним передивилася мало не до дірок! Останній фільм за участі Класа Баєра виборов канську пальмову гілку. «Спадок на кістках» ( відсилка до попереднього роману Юлії Чернінької ) – тепер це її улюблений фільм… Як таке може бути?
Віра не поспішала приймати запит. Одразу згадала свого колишнього, потім його дівчину, опісля одну знайому письменницю. Будь-хто з них міг зараз так підло розігрувати її. У тому, що це розіграш, у неї не було жодного сумніву, адже запит надійшов не з офіційного акаунту зірки. Віра вирішила не приймати запит і відклала телефон убік.
– Шофере, перепрошую, а скільки ще до Несебира їхати? – запитала вона.
– Дві години, – відповіла замість шофера дівчина, що допомагала йому всю дорогу.
– Чотири години тому було також дві години, – під носа пробурчала Віра і знову потягнулася до телефона.
Спокусливий запит не давав їй спокою. Це ж якась наволоч відстежувала, на кого вона підписана в фейсбуці! Тратила свій час, потім вираховувала всі її лайки й коменти! Бо як інакше цей зловмисник міг знати, що Віра захоплена Класом?
Віра зробила селфі й прогнала фото через фотошоп. Намалювала собі в програмі стрілки, заблюрила і звузила обличчя, додала розкішні біляві буклі по плечах. Все. Утоми від дороги на світлині наче й не було. Віра змінила фото профілю в мережі й рішуче відповіла на загадковий запит.
Клас Баєр тепер ваш друг – наче підсміюючись, миттю прозвітував фейсбук. Цієї ж миті до Віри прийшло повідомлення від нового візаві. Здавалося, що на тому боці тільки й чекали на схвалення запиту.
«Привіт. Ти моя фанатка?»
Повідомлення було написане англійською, якої Віра так і не змогла досконало опанувати, утім її знань вистачало для підтримки звичайної розмови.
«Привіт. Ти хто?» – одразу різко запитала Віра.
«Клас Баєр. Актор».
«Не бреши».
У відповідь тиша. Віра нетерпляче очікувала на відповідь, але повідомлень не було. Навіть пошкодувала, що так грубо написала. Вона відклала телефон і поринула в думки. Знову почала жалкувати, що поїхала сюди. Навіщо? Мабуть, через страшенну втому. Перший місяць у Дніпрі був страшним і напруженим. Потім місяць у тітки, яка під кінець почала безсоромно випихати її зі свого двоповерхового маєтку. Переживання за брата Максима – він увесь час рвався на фронт добровольцем. Мамі поки що вдавалося якось це стримувати, аргументуючи його хворим коліном, але довго так не триватиме.

***
Клас із цікавістю роздивлявся вулиці Львова. Через високий зріст йому постійно доводилося нахилятися, щоб добре все розгледіти з вікна машини.
- Подобається? – зраділа Віра.
- Польське місто, – усміхнувся Баєр.
- Ніяке не польське. Львів заснував Данило Галицький, український князь.
- Якби не Казимир Великий, Львів ніколи не став би тим Леополісом, яким його знає історія.
- Твої ремарки в час війни з окупантами звучать недобре, – обережно сказала Віра.
- Справді, – погодився Баєр. – То нам ще довго їхати?
Без людей поряд, які б виконували всі його забаганки, Баєр починав вередувати.
- Ні. Ми на місці.
Машина пригальмувала і вони вийшли на вулицю. Віра впіймала погляд водія, він зухвало підморгнув до неї, натякаючи, що жінка закрутила голову іноземцю.
- А це що за будівля? – запитав Клас, вказуючи рукою на університет Франка.
- Тут я колись училася, – радісно всміхнулася Віра. – Так пощастило, що з вікон квартири буде чудовий краєвид на парк та університет.
- Справді гарно. Чимось нагадує Відень. Таки добре наш Казимир тут усе набудував.
- Який ще Казимир! Він жив ще в середньовіччя!
Клас голосно розреготався, ухиляючись від долонь Віри, якими вона грайливо била його по плечах.
- Та жартую я! От бачиш, ти нарешті почала сміятися! – весело відгукнувся Баєр.