Всі книжки цього огляду – це культові твори сучасних класиків та новий доробок українських авторів. Об´єднує їх одне – це професійне чтиво, психологічна напруга в якому не спадає до останньої сторінки.

Букерівський лауреат і детективщик з Кременця, французький містифікатор і одеська авторка роману про вовкулаків – всі вони продукують професійну літературу, варту вашої уваги.

"Залишок дня", Кадзуо Ішіґуро

(Л.: Видавництво Старого Лева, 2019)

Кожен твір цього автора – подія в світовій літературі. Його романи перекладені більш ніж на сорок мов. Тиражі книжок "Залишок дня" і "Не відпускай мене" склали понад мільйон примірників. За сюжетом першого з них, улітку 1956 року дворецький Стівенс, який усе життя прослужив у багатому маєтку під назвою Дарлінґтон-Голл, вирушає в автомобільну мандрівку південно-західною Англією.

Коротка шестиденна виправа перетворюється на подорож у минуле, що виринає на тлі розкішних англійських пейзажів, у минуле, в якому особисті драми розгортаються разом із драмами світовими. Цей роман, за який Кадзуо Ішіґуро здобув Букерівську премію, – витончена історія про невисловлені почуття і прихований відчай, про жаль, що затьмарює залишок дня, коли з гіркотою розумієш, що все могло скластися інакше...

"З жінками по-доброму не можна", Ремон Кено

(Л.: Астролябія, 2019)

Цей роман – велика літературна містифікація, що має цілком детективну історію. Будучи виданий у 1947 році відомим французьким письменником, він лише у 1960-х здобув справжнє авторство, увійшовши до скарбниці світової літератури. За сюжетом, що нагадує абсурдистську п´єсу в стилі французьких сюрреалістів, описується Дублінське повстання 1916 року, здійснене ірландськими республіканцями.

При цьому класична революційна схема захоплення пошти-телеграфу-телефону розбивається об одну-єдину перепону. Тендітну та чарівну. Дівчину, яка просиділа всю революцію в клозеті, сплутавши карти благородній справі.

"Я ж не сидітиму тут до кінця своїх днів, думала Ґерті. Боже милосердний, пошту захопили бандити, республіканці. Але вони мали б уже піти. Хоча ні, здається, вони не пішли. А всі інші пішли. Інші, тобто ми. Отже, то таки був постріл. Отже, це повстання. Їхня революція. І цей чоловік з револьвером – це республіканець. Ірландський республіканець. Боже милосердний! Боже, бережи короля! А я тут сама, у їхніх руках".

"Чаполоч", Ігор Астапенко

(Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2019)

Ця несподівана для нинішніх реалій метафорична притча про людську самотність – дебютний роман автора, який продовжує традицію психологічної прози. Крім того, він справжній поет і лінгвістичний еквілібрист, його образна мова створює за кожним предметом багатошарову тінь свіжих смислів. Отже, тонке відчуття мови, але не Медвідь чи Пашковський. Вживає суржик, але не Бриних і не Подерв´янський. В анотації за автора розписалися, згадавши як предтечу Сашу Соколова.

У "Школі для дурнів" він використовує потік свідомості, нагадуючи Джойса, у нашому ж випадку автор спробував те саме зробити з місцевим матеріалом. "То дивіться на омелу. Коли омеліле дерево втрачає листя, його кругла недуга стає ще виразнішою. Як жінка, на якій залишилися тільки родимки й хрестик". Або не так, більш прозаїчно, але не приземлено. Наче Хлєбніков, який набагато раніше за Соколова мелос з онуч витягував. "Детуся! Если устали глаза быть широкими…"

Майже те саме в нашого автора "Мілочко! Пам´ятаєш минулий березень? Снігу було по самі душі. Ше хтось у криниці втопивсь. Зоя, здається. Я не любив її. Не вона? Тоді й зараз не люблю. Буде довго жити. Налий. Так ось, я тоді зрубав аличу. Аличу Йосі. Він досі не знає. Вона мені заважала. Але я не про це, Мілочко. Коли в тебе день народження? Ти ж знаєш. Тоість – Ви знаєте. Підкури".

"Копія", Віктор Янкевич

(Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2019)

Автор цього гостросюжетного чтива не так давно увірвався в коло сучасного детективного світу літератури зі своїм професійним дебютом про вбивство в Інтернеті. Мережевий злочинець був зловлений суто дедуктивним методом, натомість новий роман – це карколомні пригоди, справжній екшн, психологічна напруга якого не спадає до останньої сторінки.

І нехай місце злочину цього разу так само вигадане, як злочин у мережі (вигадане західноукраїнське місто), але, по-перше, топонімічні реалії все одно вгадуються, по-друге, світ олігархів, в яких на службі правоохоронні органи вже точно дає зрозуміти, де саме відбувається ця соціальна драма.

"Оленка захлиналася слізьми. Він підійшов до неї. Присів. Його обличчя стало неживим. Блідим. – Що сталося? – нарешті запитав Гліб. – Він… Він дзвонив. Сказав, що Василь у всьому зізнався. Що написав зізнання. Вони таки зробили з нього вбивцю – ледве вимовляючи слова, хлипала жінка. – Хто? – прошепотів чоловік. – Хто дзвонив? Про кого ти говориш?"

"Лугару", Ирина Лобусова

(Х.: Фоліо, 2019)

За сюжетом цього містичного трилера, головна героїня спочатку була свято впевнена, що Лугару – симбіоз людини і вовка – це щось з галузі міфології, аж поки події, що стали відбуватися з нею, змусили докорінно змінити цю наївну думку. Адже вона працює в моргу, оскільки більш нікуди не прийняли, і трупи, які стали їй траплятися, дуже і дуже дивні. Смерть людини, як показала експертиза, настала через те, що хтось перекусив їм сонну артерію. А після проведеного додаткового аналізу стає ясно, що на їх шиї залишилися сліди зубів людини.

Крім того, навіть у буденному житті героїні починають відбуватися моторошні події, що іноді нагадують сцен з "Майстра і Маргарити" Булгакова, коли розкрили вампірську суть Варенухи. "– К тебе должен кто-то прийти? – Нет... Не в том речь. Сосед попросил одолжить, чтобы квартиру посторожил. Он на сутки уехал... Утром его заберу, – Виктор заговорил быстро-быстро, а глаза его забегали по сторонам. Вдруг ясно и отчетливо Зина поняла, что Виктор лжет. Понимание это пришло яркой вспышкой, освещая как бы самые темные участки страшной комнаты".

"Всегда был смышлен", – як сказав з цього приводу в класика вищезгаданий персонаж.