Re: цензії

1. Книжки про війну почали дедалі активніше заповнювати полиці українців. Зокрема, події на сході та в Криму опинилися у центрі багатьох художніх творів, серед них є і прості, на злобу дня, і об’ємні, яскраві та самобутні тексти.

Серед останніх хочеться відзначити, наприклад, великий прозовий твір (до речі, чи часто останнім часом ми чули формулювання «великий український роман»?) Владислава Івченка «2014» (видавництво «Темпора»).

У ньому побутові забавні й дуже звичайні історії «маленьких людей» раптом перетинаються, об’єднуються в масштабний, епічний сюжет революції, а потім і війни. Івченко дає дивовижно об’ємний, багатогранний і далекий від стереотипів образ Подій.

У них знаходить місце і для героїзму та самопожертви, і для мародерства та зрадництва, і для дуже різних відтінків ворожості.

У поезії, мабуть, варто згадати про книжку Любові Якимчук, постійної авторки «Дня», «Абрикоси Донбасу» («Видавництво Старого Лева»).

Вірші в ній далеко не лише про війну (і це добре), є кілька текстів надзвичайно важливих у сенсі літературного сприйняття і переосмислення трагедії Донбасу, найхрестоматійніший із них — «Розкладання».

Не можна не сказати і про твір, що його написав іноземець, але видав в Україні, причому одразу в оригіналі та в українському перекладі.

Маю на увазі «Аеропорт» американського росіянина чи російського американця Сергія Лойка (видавництво «Брайт Стар»).

Книжка менш масштабна й із меншими естетичними претензіями, але напрочуд жвава, динамічна й емоційна.

Історія героїчної оборони Донецького аеропорту в ній пов’язана з історією любові, нищівної пристрасті.

Що оцінили вдячні читачі? Так, є інформація, що в перший день появи на американському ринку «Аеропорт» отримав найкращий рейтинг серед іноземних книжок на сайті Amazon.com.

2. Бібліотека газети «День» 2015 року продовжила розширюватися. Важливі новинки представили у вересні на Форумі видавців у Львові. Передусім це «Повернення в Царгород», книжка, що розповідає не просто про історію Візантійської імперії (погодьтеся, тема, не надто глибоко в нас відома), а й про те, яку роль ця держава відіграла у становленні України, її культури, менталітету, політичних традицій, геополітичних орієнтацій тощо.

«Котел» (упорядник Іван Капсамун) — книжка, присвячена давнім, але так і не вичищеним «гнійникам» України, недолугій державній і суспільній системі, вибудованої в дев’яностих і на початку двотисячних років, зокрема, так і не розв’язаній до кінця «справі Гонгадзе». У ній і в подібних невирішених питаннях минулого, на переконання автора, один із ключів тих проблем, із якими сьогодні стикається наше суспільство в намаганнях здійснити реформи. «Я — свідок. Записки з окупованого Луганська» Валентина Торби.

Тут назва говорить сама за себе. Свідчення з територій, ощасливлених «російським світом», становлять сьогодні зі зрозумілих причин особливий інтерес, а в майбутньому вони будуть пам’ятками епохи. Так само й «Катастрофи і Тріумф. Історії українських Героїв», упорядкована Марією Семенченко. Ця книжка є черговою «цеглинкою» до символічного монументу бійцям, які відстояли незалежність України та більшість її території 2014 року і продовжують обороняти Батьківщину сьогодні.

3. «Улісс» — нарешті українською. Побачило світ україномовне видання книжки номер один світового літературного модернізму, «Улісса» Джеймса Джойса («Видавництво Жупанського»). Шлях до цієї події тривав мало не сто років. Переклад основної частини зробив Олександр Терех, закінчив справу Олександр Мокровольський. Безліч формальних експериментів, найрозмаїтіша мовна гра, складні символічні плани, що супроводжують кожен крок героїв книжки (наприклад, символіка «Одіссеї»), величезна система натяків, алюзій і цитат — мати таку книжку в перекладі нашою мовою дуже важливо для опертя літературної традиції.

4. Сергій Жадан дістав міжнародну премію Angelus. Відзнаку заснували 2006 року в Польщі, у Вроцлаві. Її дають авторам із Центральної Європи за прозові книжки, перекладені та видані у Польщі (у випадку Жадана це була «Месопотамія»). Премія підтвердила статус Сергія Жадана як одного з найбільш визнаних за кордоном сучасних українських письменників. Раніше Angelus уже отримували Оксана Забужко і Юрій Андрухович. Не можна не порадіти за доброго письменника та за можливість вкотре нагадати про нашу країну в контексті позитивних новин, у контексті культури.

5. Антологія «Київські неокласики», упорядкована Наталею Котенко (видавництво «Смолоскип»), підбила підсумки певного етапу в поверненні з цензурних закапелків і в осмисленні поетичної та не лише поетичної спадщини «неокласиків» 20-30 років ХХ століття, одного з найважливіших тодішніх письменницьких угруповань.

У цій антології зібрано не лише головні вірші Миколи Зерова, Максима Рильського, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари та Освальда Бругардта, а й прозу, есеї, статті, дослідження їхнього найближчого кола — Віктора Петрова, Михайла Могилянського, Бориса Якубського, Ананія Лебедя, Михайла Новицького та інших.

6. «Відвага і страх» Олі Гнатюк — польська книжка, що її переклад отримав гран-прі Форуму видавців у Львові (видавництво «Дух і Літера» спільно з KMBS).

Для українського читача вона важлива через те, що це — ретельна, викладена в есеїстичний спосіб історія інтелігенції різних національностей, що жила, рятувалася, гинула й рятувала інших у місті Львові в грізні часи Другої світової війни, з 1939 по 1945 роки. Багато цікавих і значущих імен ви тут побачите вперше, багато знаних осіб постануть у незвичному світлі. «Відвага і страх» — певно, наймасштабніше на сьогодні зображення освіченого Львова тих днів.

Оля Гнатюк прагне показати і українських, і польських, і єврейських діячів, намагається уникати взаємних стереотипів і, навпаки, ці стереотипи аналізувати, осмислювати, критикувати. І це, звісно, сподобається далеко не всім.

7. «Алла Горська. Душа українського шістдесятництва», впорядкована Людмилою Огнєвою — це збірка документів, надрукована видавництвом «Смолоскип».

І в цьому головне значення книжки.

Адже наразі у нас вже є чимало натхненних спогадів і патетичних роздумів, вистачає й розвінчань, але на цьому тлі особливо потрібними виглядають саме документи, на підставі яких і мають робити узагальнення.

Тут ви знайдете і щоденникові записи, і робочі нотатки, і цікаві зразки листування, й інші матеріали видатної художниці, харизматичної діячки, однієї з лідерів українських шістдесятників.

8. Помітною подією 2015 року став і вихід у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» книжки вибраних творів Наталки Білоцерківець «Ми помрем не в Парижі». Адже ця поетка не просто яскрава, глибока і психологічно прониклива, її творчість належить до центральних явищ сучасної української літератури (сучасної не у вимірі одного-двох років, а у вимірі десятиліть). Добре і з належним розголосом видане вибране допоможе краще познайомитися з текстами Білоцерківець ширшій публіці, зокрема багато хто відкриє для себе, що вона є авторкою не тільки популярного вірша «Ми помрем не в Парижі», на який лягла відома пісня гурту «Мертвий півень», а й інших цікавих речей.

9. Новинка від Юрія Винничука — «Аптекар» (видавництво «Фоліо») — знаменує чергове досягнення в популярній останнім часом хвилі прози, пов’язаної з історичною тематикою. У фокусі уваги Винничука цього разу опинився медично-детективний сюжет із XVII століття. В ньому — і Львів, і Венеція, і медицина, і ворожіння, і жорстоке вбивство, і не менш жорстоке покарання, і запахи міста а-ля Зюскінд, і навіть жива, відкрита річка Полтва, якою до Львова прибувають чималенькі кораблі.

10. Популяризація літератури Розстріляного Відродження триває. 2014-го відбувалися нескінченні лекції, читання, презентації та інші заходи, присвячені цьому періоду і його літературним героям. Від 1920-х як провідної теми сценічного оформлення й «інтермедій» нагородження переможців премії «Коронація слова» до читань молодими поетами віршів неокласиків, відкриття меморіальної таблички Михайлю Семенку в Биківні та камерному фестивальчику й літературознавчої конференції в Харкові до ювілею Майка Йогансена. І все це тішить. По-перше, українське літературне ХХ століття ще має для нас багато цікавинок. А по-друге, зафарбовування білих плям і зняття пилюки з архівних матеріалів — очевидний і незаперечний наш обов’язок.

11. І нарешті пункт менш приємний, але неодмінний. Локальні літературні скандали цього року не вирізнялися глобальністю, але таки були. Наприклад, дискусія за участю поетки, прихильниці «ЛНР» Олени Заславської у Харкові (її привіз на захід, організований німецькими «посередниками», Сергій Жадан). Ніякого діалогу, на котрий сподівалися організатори, за підсумками спілкування із Заславською, зрозуміло, не вийшло. А вийшов лише банальний обмін звинуваченнями, якого й так більш ніж досить, наприклад, в Інтернеті. Імідж і риторичний рівень представниці «республіки», а також і художній рівень її агіток явно не сприяв конструктиву, хоча й силових інцидентів, на щастя, не відбулося. Провал цієї спроби (організатори проігнорували елементарне правило зводити в діалозі для початку поміркованих, а не радикальних ворогів), однак, не свідчить, що жодних переговорів і спроб діалогу не потрібно взагалі. Як і не скасовує заслуг Жадана перед українською культурою — та, на жаль, наслідком стала активна кампанія в пресі й соціальних мережах особисто проти письменника.

Або історія з висуненням на Шевченківську премію літературознавця Григорія Грабовича. Його поява у списку претендентів спричинила написання відкритих листів із несподівано агресивною лексикою, котра змушує пригадати «старі добрі часи». Нелегко повірити, що підстава — лише відмінні погляди на методи літературознавчих досліджень і на форми національної міфології. Дивує й присутність серед підписантів таких листів яскравих письменників, авторів внутрішньо вільних і розкутих текстів, ба навіть дисидентів, котрим і самим колись випадало бути фігурантами подібних «колективних листів»...

Олег Коцарев